Для голосування необхідно авторизуватись

Боже благословення

Молоде подружжя Задніпрянських готувалось до п’ятої річниці свого шлюбу. Нарікати на долю їм не було за що, оскільки вона була до них прихильною. Добротний будинок у часному секторі, подалі від гамірного міста, поближче до природи, дістався у спадок від бабусі. Захоплююча робота, повна пригод, іноді, навіть, занадто, надавала життю різнобарвних кольорів. А ще у молодої пари було взаємне почуття кохання, яке підносило обох на сьоме небо від щастя. Здавалось, що ще потрібно? А потрібно було не так вже і багато чого, хоча найдорожчого в житті, почути дзвін дитячого голосочка у своїй оселі…

Марія вела колонку кримінальних справ у районному щотижневику, Мишко – дільничний інспектор міліції. Саме завдяки своїй роботі молоді люди зустріли одне одного, покохали, а невдовзі і побрались, хоча рідня Марії довго відмовляли її від такого вибору, бо Мишко був вихованець дитячого будинку, і саме це ставало їм на заваді. Бабуся була єдиною, хто підтримав онуку, тому невдовзі після весілля, молоде подружжя переїхало жити до неї, яка стала їхнім єдиним порадником, на жаль, не так довго, як їм цього хотілося.
Але життя не стояло на місці, і ось вже п’ять років за кілька днів будуть святкувати, та діток Бог їм не давав, попри всі їхні намагання, хоча обоє були повністю здорові і готові для народження такої бажаної дитини.
– Михайле, та в тебе дільниця така здорова – зробив би собі дитину на стороні, ніхто й не дізнається, – не раз напучували чоловіка друзі.
Та не міг він поглянути на когось іншого, бо кохав свою дружину і вірив, що закружляє і над їхньою оселею колись лелека. Михайло вірив і знав, що воно так буде. А ще він цінував свою сім’ю, бо на власній шкірі відчув, що це в житті найголовніше.
Але нічого в цьому житті не буває без «але»…
***
Ранок розпочався якось напружено. Мишка викликали ще вдосвіта. Зібрався й полетів своєю «Нивою», аж загуло.
«Якщо щось кримінальне, – подумала Марія, – тоді будуть свіжі новини».
Тільки переступивши поріг редакції, її одразу ж потребував до себе головний.
– Маріє Василівно, – розпочав редактор, щойно жінка з’явилась на порозі його кабінету, – у селі О. сталося вбивство, тому стаття із подробицями та фото мені потрібна вже до вечора, оскільки номер буде здаватись до друку зранку. Це дільниця твого чоловіка, тому свіжі факти тобі забезпечені. Можеш виїжджати вже зараз.
– Слухаюсь, сер, – посміхнулась у відповідь Марія, а сама потягнулась до телефону, набравши номер чоловіка, але голос оператора відповів замість його голосу, нагадуючи, що абонент вимкнений, або перебуває за межею досяжності. Згадавши, в якій глушині знаходиться село О., Марія зрозуміла, що там і справді покриття жахливе, тож доведеться їхати за 70 кілометрів і дізнаватись вже на місці, а дорогою придумувати заготовки тексту.
– Машунь, – переступила їй дорогу колега, – у тебе є можливість гарно відпочити на морському узбережжі.
– Тобто? – не зрозуміла жінка, здивовано поглянувши на Оксану, оскільки у її планах не було нічого подібного.
– У мого з’явилось термінове відрядження, а їхати вже взавтра.
– Ти сама розумієш, про що просиш? – посміхнулась їй Марія. – У мене відпустка лише за неділю.
– Я все владнаю, – затараторила Оксана. – Ти тільки уяви – море, чайки, пісок, і ми вдвох, без зайвого клопоту.
– Вибач, у мене справи, – промовила жінка, обминувши колегу і попрямувавши до виходу.
– Подумай, – не вгавала та.
– Гаразд, – пообіцяла Марія, хоча знала наперед, що нічого такого не буде, оскільки вони із Мишком планували поїхати разом.
***
Село і справді розташувалось, як сказати мовою молоді «на відшибі» і межувалось із Білоруссю всього кількома кілометрами, набагато ближче, ніж до райцентру. Потрібну хату не складно було знайти, оскільки там вже скупчилось все село, а коли під’їхала ще одна автівка, то цікавих зібралось чимало.
Місце злочину було обгороджене стрічкою, та Марію впустили одразу, оскільки в міліцейських кругах її знали всі.
– Мій де? – запитала вона у сержанта, який притримав їй стрічку.
– Він труп повіз на експертизу.
– Я не зустріла його на шляху.
– Та тут через ліс навпростець можна скоротити трохи.
– Гаразд. Що у вас тут таке?
– Вбивство з ціллю пограбування… – одразу ж почав сержант, а Марія наметеним оком вже роздивлялась навкруги у пошуках чогось такого, чого ще не помітив ніхто, або ж того, хто б міг їй це розповісти.
– Дякую, – подякувала вона і пішла назад, оскільки у гурті, який зібрався, щось почали активно пересуджувати.
Говорили багато, та Марія зрозуміла, що то все були домисли та вигадки, тому попрямувала до хати, де дописувались останні покази свідка. Ним виявилась бабуся, сусідка вбитої, від якої вже гарно тхнуло перегаром.
– Привіт, – привіталась журналістка із знайомим слідчим і хитро посміхнулась. – Кілька слів для преси даси?
– От, якби ти не була Мишкова дружина я тобі таке слово сказав би, – посміхнувся і собі слідчий, складаючи всі свої папери до папки і піднявшись. – Ідемо на подвір’я, бо тут вже задушно.
Марія не звернула уваги на старушенцію, яка ж навпаки – розглядувала її гарно. Та й на що там було звертати увагу, коли вона не сприймала жінок-алкоголічок, тим більше бабців, одна нога яких вже перебувала в могилі, а вони, замість того, щоб ходити до церкви та молити Бога про покаяння і прощення гріхів, роблять все можливе, щоб ці гріхи у них зростали. Тож Марія намагалася уникати зустрічі з такими людьми.
На жаль, цього їй не вдалось, оскільки закінчивши свої справи і сховавшись від спеки до прохолодного салону свого авто, думками вже вибудовуючи текст статті, до дверцят підійшла та ж сама бабця.
– Вам чого? – одразу ж запитала Марія, намагаючись звести до мінімуму спілкування з нею.
– То, ось, ти яка – дружина нашого участкового? – дихнула на жінку вонючим перегаром стара.
– Вам чого? – не зрозуміла Марія, хоча вся аж напряглась.
– Не прикидайся, що нічого не знаєш, – бабця вела свою бесіду далі, а потім повернулась до сусідньої похиленої хатини і показала палкою на молоду дівчину, яка виглядала із–за тину, спостерігаючи за всім, що відбувалось. – Ото моя онука, яку обрюхатив твій благовірний.
– Що ви таке говорите? – аж сполотніла Марія, а серце почало тривожно стукати.
– Правду. Він думає – скористався нею і вільний, мов птаха, та цьому не бути. Вона скоро принесе у подолі – а за які шиши ми те байстря будемо годувати? Отак і передай йому – або дає гроші, або я його на весь район знеславлю.
Стара грізно грюкнула дверцятами і поковиляла до свого тину. Марія дивилась їй вслід і ніяк не могла повірити у сказані слова, адже у це дуже тяжко було повірити, та до реальності її привела та дівчина, до якої приклеївся погляд, вірніше її округлий живіт, що стирчав доверху. У розпачі, Марія натиснула на газ і рвонула з місця…
***
Переступивши поріг редакції, Марія наткнулась на Оксану.
– Я згодна, – одразу ж промовила вона і присіла за свій комп’ютер.
– Мені потрібен лише твій паспорт, а все інше я беру на себе, – щебетала поруч колега, навіть не підозрюючи, яка причина заставила її подругу все поміняти.
Марія машинально віддала їй свій паспорт і так же машинально почала набирати текст. За годину вона вже на всіх парах летіла додому…
***
Дільниця Мишка і справді тягнулася аж на 75 кілометрів і налічувала цілу вереницю маленьких сіл, що мов ті грибочки тулилися одне до одного, межуючись лише кілька кілометровою смугою лісу. Не одноразово доводилось затримуватись на роботі до серед ночі, або ж залишатись на ніч у когось із знайомих, яких за кілька років назбиралось чимало, та жодного разу Мишкові не спало на думку скористатися такою можливістю, аби стрибнути в гречку. Допоки…
Всього один єдиний раз, за який доводилось таємно від Марини вимолювати у Бога прощення, бо було соромно дивитись дружині у вічі. А сталося все якось випадково. Потім, не раз задумуючись над цим, Мишко ніяк не міг зрозуміти – як все це сталось, мов якесь запаморочення.
Він затримався у найвіддаленішому селі через поломку машини. Зателефонував Марині, вона порадила залишитись на ніч у баби Валі, їхньої хорошої знайомої, оскільки хтозна, що може статись в дорозі з автомобілем, та ще й серед ночі. Так і зробив. Заодно вирішив прогулятись, обійти свої володіння, і взагалі подихати свіжим повітрям, яке серед цього різнобарв’я дерев було просто пречудовим.
Отак пішим ходом зайшов до місцевого клубу, де молодь проводила свій вільний час. Дискотека була в самому розпалі. Кілька розфарбованих дівиць вистрибувало серед зали, інші підпирали стіни. Нічого підозрілого не відчувалось, тож Мишко розвернувся і хотів був вже завернути на шлях, щоб піти спати, як до його вух донеслось чиєсь прохання залишити її у спокої. Він поглянув туди, звідки доносились звуки і побачив молодика, який тягнув дівчину подалі від світла. Вона пручалась, та він на це не звертав уваги.
Мишко у два кроки опинився поряд і сіпонув молодика за рукав.
– Здається, тебе попросили залишити у спокої, – промовив дільничний.
– А, мент, – прогундосив насильник, послабивши свою хватку, що дало можливість дівчині вирватись і сховатись за спиною у свого рятівника. – Хочеш сам молодого тіла?
– Іди додому та проспись, – лише відповів йому Мишко і повернувся до дівчини. – А ти чому ходиш самотиною. Бачиш, що може статись.
– Та я …, – тремтячим голосом почала вона, – … я вже додому йшла, а тут він пристав.
– Ідемо, проведу додому, аби ще ніхто не пристав, – несподівано промовив Мишко і попрямував вперед, відчувши, як швидко за ним задріботіла дівчина.
Це була Олена, яка жила всього через кілька хат від баби Валі. Він знав про неї мало, хоча її бабцю, у якої вона жила, знав дуже добре, оскільки не раз затримував стару у нетверезому стані. Дівчина росла сиротою, тому і не було куди податись, тож і жила вона у бабці-п’яниці, змирившись із таким становищем.
Дівчина мало де виходила, оскільки соромилась людей через спосіб життя своєї бабусі, а сьогодні було свято, тому і вирішила подивитись, як розважається молодь. Вона дріботіла за ним, намагаючись встигнути, а заразом мов вибачалась.
Мишко ніколи не спілкувався з нею, тож і не помічав наскільки мелодійний її голос. А зараз враз сповільнив ходу і став перекидатись з нею кількома словами. Розмова переросла в «суспільно-корисну» працю, оскільки бабця Олени так «насвяткувалась», що вже не могла добрести до дому, так і залишившись лежати під тином, а пора вже була далеко не літня.
Далі Олена стала плакати, Мишко підійшов, щоб втішити і раптом відчув, як міцно вона пригорнулась до нього. Настільки міцно, що відчув наплив бажання…
Чоловік і сам не зрозумів, як все відбувалось. Він лише на мить зупинився, коли відчув якусь перепону на своєму шляху. Зрозумівши, що Олена була ще чиста і непорочна, заглянув у її затуманені очі, мов запитуючи у неї дозволу, та вона подалася до нього вперед, схрестивши свої руки за його спиною, тому у Мишка не залишалось вибору…
То був єдиний раз, за який він шкодував кожного разу, коли думки переносили його до того дня. Йому було соромно перед обома жінками – перед дружиною за те, що зрадив її, а також перед Оленою за те, що першим спив росу її непорочності.
***
Про те, що той один єдиний раз дав свої плоди Мишко дізнався вже десь через півроку. До того часу він жодного разу не зустрічався із Оленою, аби не травмувати ні її ні себе, бо відчуття провини завжди виникало, коли їхав до села у справах. Завжди намагався перебувати там не багато часу, та одного разу баба Валя якось завела розмову про чоловіків-негідників, які використовують дівчат, аби втолити свою жагу і кидають їх напризволяще. Тоді Мишко і дізнався правду про вагітність Олени, відчуваючи, як полотніє все його тіло. На щастя вона не знала, хто був тим «чоловіком-негідником», хоча це була лише справа часу. Навіть, коли сама дівчина буде тримати язика за зубами, то існують інші, які бачили його з нею в той злощасний вечір.
Повертаючись додому, Мишко все роздумував над тим, як йому бути далі? Що буде, коли про все дізнається Марія, яку він кохав понад все на світі, і з якою хотів бути до скону віку? Ось який подарунок приготував він їй на їхній маленький ювілей…
***
Коли Мишко повернувся додому, то застав там розгардіяш – кілька валіз стояло серед вітальні і в одній він побачив свої речі. Що це могло б значити? Страшна думка пронеслась в голові, яка не покидала його мозок відтоді, коли він дізнався, що його дружина була на місці пригод в тому злополучному селі. Хід його думок перервала сама дружина.
– Я їду в санаторій з Оксаною, – промовила вона доволі спокійно і ткнула пальцем на валізу. – Ось тут я зібрала твої речі. Подивись, може я не все зібрала, бо прийти сюди у тебе вже не буде такої можливості.
– Маріє, я здогадуюсь про що ти…, – хотів був розпочати своє виправдання Мишко, та дружина його обірвала.
– Давай обійдемось без цього всього. У тебе буде дитина, а вона повинна зростати у повній сім’ї. Нас же з тобою нічого не зв’язує. У мене все. – Марія хотіла розвернутись і піти геть, та знову щось згадала. – Розлучимось по моєму приїзді, а поки починай обживатись у новій родині – я дозволяю.
З цими словами жінка зайшла до своєї кімнати і замкнулась на замок. Вона трималась гідно, дозволивши собі плакати лише там, де цього ніхто не помітить.
– Маріє, зачекай, – рвонув до дверей Мишко. – Це все якесь божевілля, адже я не кохаю її. Для мене існуєш лише ти. Ти мій сенс життя…
Чоловік ще довго намагався говорити із закритими дверима, оскільки за ними не відчувалось нічого, навіть найменшого шелесту, а потім забрав свою валізу і вийшов із дому…
***
Життя, здавалось, пішло шкереберть для обох, оскільки проживши стільки років у любові і повазі одне до одного дуже тяжко було звикати до думки про те, що всьому цьому кінець і нічого назад вже не повернути. Марія багато чого передумала про виникнувшу ситуацію і прийшла до єдиного висновку – розлучення буде! Мишко завжди хотів мати дітей, тож вони у нього будуть. Значить так вже вирішив Бог, адже нічого не відбувається без Його на те волі.
З такою рішучістю жінка поверталась додому через дві неділі. А вдома її зустріла порожнеча, і відчуття самотності заставило серце стиснутись від болю. Промайнула думка нічого не міняти, бо почуття ще не згасли, тим більше, що і образа за зраду вщухла – вона скучила за Мишком.
Не встигла Марія розкласти свої речі, як хтось у двері тихо постукав. Жінка здивувалась, оскільки ніхто не знав точної дати її приїзду, тому піднялась відчиняти не одразу, лише після того, як знову почувся чийсь наполегливий стукіт.
На порозі стояв Мишко. Такий же самий – найдорожчий і найкоханіший. Тільки трішки схуд за ці дні. Цьому не дивувати, адже стільки проблем навалилось одразу. Хотілось кинутись до нього в обійми, та раптом погляд зупинився на його руках – вони були зайняті.
– Що це? – почулось від Марії замість привітання, оскільки це «щось» завовтузилось.
– Це моя донька, – якось винувато промовив Мишко, продовжуючи топтатись на місці.
– Чому вона у тебе?
– Олена померла при пологах, а сьогодні її бабця принесла дитину мені на роботу. Я не знаю, що з нею робити, але і віддати до дитбудинку не можу – це ж моя дитина.
В цей час малеча завовтузилась сильніше і заплакала.
– Що це з нею? – занервувала Марія і по інерції потягнулась до дитини, обережно забираючи її з рук чоловіка.
– Мабуть, хоче їсти, – відповів Мишко, заглядаючи на доньку, яка враз перестала плакати. – Дивись, перестала.
– Так, – розчулилась Марія, пригортаючи до себе цей маленький тепленький клубочок. В її середині, мов щось обірвалось, а на очі набігли сльози. Вона подивилась на чоловіка, швидко закліпавши повіками, аби не дати волю сльозам і широко йому посміхнулася. Одразу відлягло від серця, оскільки жінка вже знала, що буде далі. – Ідемо в дім.
***
Зранку до Олександри Леонідівни, сусідки молодих людей, постукала схвильована Марія.
– Доброго дня, тітко Олександро, – привіталась жінка, тримаючи в руках порожню скляну банку. – Не позичили б ви нам молочка для малечі?
– Якраз щойно здоїла корівку, – заметушилась одразу сусідка. Олександра Леонідівна була напрочуд розумною тіткою, тому одразу ж зметикувала, для якої малечі потрібне молочко. Вона не вдавалась у розпитування, лише коли зачиняла хвіртку додала. – Ти все правильно зробила, Маріє. За це Бог тобі пошле своє благословення. А за дитину не переживай – вигодуємо.
Тітка Олександра, мов у воду гляділа, оскільки вже за кілька місяців Марія летіла із поліклініки на всіх парах додому із пречудовою звісткою – вона була вагітна. Боже благословення…

5

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Людмила Масовець

116
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій