Для голосування необхідно авторизуватись

Хеппі Енд

Я не любила театр до двадцяти років. По-перше, тому що я в нього  до вісімнадцяти років не ходила взагалі. Село – це, на жаль, проза життя з сапкою і лопатою на городі, а не романтика вечірніх прогулянок вздовж набережної.  Потім, коли вступила до університету, познайомилася з шикарною дівчиною Ніною. А та просто не вилазила з театрів.  Якось потягла мене  в театр опери та балету. Якби не програмка, в якій розписано усі дії й що взагалі відбувається – здохла б від смутку та печалі, а ще більше від нерозуміння, чого вони то виють, що слів не розібрати, то ноги вище вух задирають. Оперетта теж  не сильно порадувала. Знову ж таки актори виють, завивають щось незрозуміле, проте, гарно. Декорації  і костюми – павичі тихо заздрять фарбам та  тонам. Одна розважаловка – то канкан для підняття настрою чоловічої частини глядачів. Якось не зайшов мені той театр. По ходу, не моя тєма.

Все змінив похід в драматичний театр імені Лесі Українки. Це  було чотирнадцяте лютого і Нінка зі сльозами на очах попросила мене  скласти їй компанію, бо – ні з ким.  Її Ромео ( правда, її коханого Рома звати) на День закоханих подарував квитки, думав, разом сходять, емоціями підзарядяться, почуття підігріють,  а у нього бац – і відрядження. Та-дам!  Буває. Життєвий облом.

– А чо на «Ромео і Джульєтту»? Мазохізм практикуєш? І що там дивитись? І так відомо, він отруїться, вона  ножа в груди запхне. Діти закохалися, але нерви здали, – як вже йти, так на щось невідоме, щоб не знати, яким трешом усе скінчиться. Це виключно моя особиста думка, не треба шикати і гнилим чимось цілитися. Маю право на думку. В Конституції написано, між іншим.

– Ходім, дорогі білети пропадають. На крайній випадок, комусь перед виставою продамо і підемо в ресторан, – я Нінку люблю за її світлу голову, достойна компанія моїй авантюрній.

Шикарна ідея! Я ресторан маю на увазі. Як ми з нею рядилися, бо ресторан – то ж не театр. Проте, нам таки судилося  потрапити на цю виставу.  Карма. Ні, рок. Я ще одне прикольне слово знаю – «фатум». Як не крути, а вийде, як мало бути. Ні, бажаючих купити «зайвий» квиточок під самим театром було валом. Можна було і вдвічі ціну заломити, але…  В останній момент я побачила Соколовського. Як це не противно визнавати, але на  цього  мажорчика мій організм  завжди  реагував неадекватно: мозок капітулював, таргани  починали казитися, руки і ноги підкошувалися. В книжках це називається «коханням».  Але це скоріше схоже на апоплексичний удар з поступовим  онімінням усіх частин тіла. Язик присох до  піднебіння, очі вилупилися самі, стою, і, як баран на нові ворота, так і я на нашого одногрупника з Нінкою, витріщаюся.  А він вряди-годи в костюмі, ні, не спортивному, – в чорному, майже смокінг. В руках -букет з не знаю скількома ( дуже багато) трояндами. Соколовський – це мрія багатьох дівчат нашого універу. У однієї Нінки на нього блокиратор стоїть. Напевно, тому що Нінка по вуха закохана у свого Рому, тому ну нікого навколо себе на бачить. І як на зло,  Соколовському Нінка подобається.  А він її реально дратує.  А я – дурію від нього, стою і не падаю, бо Нінка тримає.

– Соколовський! – як  Роккі на сир з мультика «Чіп і Дейл». Вуса дрючком – і нічорта не соображає.

– То продасте?  – питають нетерплячі театрали, аж у рота заглядають і ледве квитки з рук не висмикують.

– Ні, самі б хотіли вкусити плід класики, – ляпнула. Це в мені великий філолог прокинувся. Гени – не вода, завжди дають про себе знати. – Шо він тут робить? – це вже я до Нінки звернулася.

– Те, що й ми. Андрюша виставу дивитися приперся. Бабуся наказала, з вимогою законспектувати. Я так розумію, в театр ми йдемо, тобто  скачемо? – либиться, бо простежила траекторію мого погляду.

– Так. Чогось захотілося подивитися.  В ресторан ми встигнемо завжди, а тут же ж аншлаг, прем’єра, фурор!- ой, мелю різну нісенітницю, аж дурно.

–  все це називається Андрюша Соколовський! Дивно, що сам. Де його чергова моделька? – Ніна порискала поглядом, не знайшла. Зате Соколовський нас ( скоріше, Нінку) помітив і вже коли  в гардеробі шубки здали й біля дзеркала примарафечувалися, підійшов, щоб вчергове колупнути:

– Дєвки, кожного разу переконуюсь, що ви все ж лесбійки, – і либиться на всі свої білосніжні тридцять два. Нахабна язиката мрія кінорежисера!

– І тобі  Андрюша доброго вечора, – розчісуючи своє гарне волосся, спокійно відповіла Нінка.

– У кого що болить, Соколовський, той про те і говорить, – це мої таргани активізувалися. Самі текст підкидають. – З чого висновки такі дикі?

– Чотирнадцяте лютого… День закоханих…. Дві красиві дівки… Без пацанів… вдвох.. . самі…Які ще можуть бути думки?

– Ти взагалі один з букетом. Що, не прийшла? Чи онаніст? – що я несу? Зовсім мозок від язика від’єднався і теліпається.

– Може, моя на сцені, якщо що. А може, я вас вирішив провести додому? – і питально так на Нінку дивиться, милується.

– Це, Андрюша, лише при  розкладі, що вистава хеппі ендом завершиться, – вміє Нінка відшивати, культурно і без варіантів. Досвід, практика.

– Ловлю на слові, – гордо так заявив і  пішов займати своє козирне місце в партері.  Наші ж  місця – в третьому ряду, неподалік від колонок. А перед нами – молода мамочка з  хлопчиком років п’яти -шести, не більше.

– Блін, дітей вже на такі вистави тягають… – буркнула я. Жіночка обернулася і з якимось винуватим виглядом вирішила пояснити:

– Ні з ким залишити. Він слухняний, не заважатиме.

Дитина не заважала. Заважала парочка, що сиділа поруч і весь час шепотілася. Я ж сиділа, немов на голках. То очі в темряву, де сидів Соколовський, то на сцену, де розгорталася класична веронська драма, майстерно описана великим Шекспіром.

– Як думаєш, дівка Андрія – Джульєтта? – питала тихо у Ніни.

– Таня, дивись спектакль. Мені фіолетово, яка у Соколовського дівка, – і шо тут скажеш? Ледве досиділа до антракту. Із швидкістю вітру  опинилася в буфеті і накупляла тістечок – організм вимагав заїсти нерозділене почуття.

– Кутузова, фігура зіпсується, – намалювався  Соколовський. Сам жере хот-дог, а мені тістечками дорікає.

– І ти теж не вдавися, часом, – тільки сказала – вдавився. Ніна  по спині постукала і скептично похитала головою,  мімікою натякаючи: «Чи не заткнутися тобі, Таня Кутузова?»

– Кутузова, ти відьма, завжди знав. Ніна, з ким ти дружиш, жах! – і десь дівся. А мене Ніна потягла програмку купувати. Вона їх колекціонує. Навіщо ті програмки? Зайва культурна макулатура вдома.

Поки Ніна щось там в програмці вичитувала, я слухала, як молода мамочка своєму синочку розказувала сюжет п’єси. Навіщо спойлерить? Малий слухав із захватом. Я теж заслухалася, тітка реально захоплююче оповідала.

Друга дія мене більше пробрала. Там події драматичніші. Тим паче, що я оцінила усіх молодих акторок на сцені й прийшла до висновку – дівка Соколовського може бути лише та, що грала Джульєтту. У нього завжди були дівчата модельної зовнішності, хоча усім він  втирав, що однолюб і чекає своє велике і на все життя кохання.

Нарешті на сцені події досягли кульмінації – похмурий склеп і в ньому  сном заснула Джульєтта. Для антуражу – макет смолоскипу і світло, наведене на нещасного блідого Ромео, який ретельно підготувався – в руках тримав каламарчик з отрутою.  Ось він схилився над Джульєттою. Реально не помітно, як дихає. Треба ж так майстерно грати.

– Любуйтєсь єю пред концом, глаза! В послєдній раз єйо обвєйтє рукі! – аж за душу хапають слова Ромео. Не люблю я таких сцен, скоріше б вони повмирали й не тягли кота за хвоста. Зал просто онімів. Дивлюсь по боках – майже у всіх сльози бринять на очах.  Нінка вже плаче. Аж соромно за себе стало, бо я розумію, що на сцені актори і ніхто не помре.

І ось Ромео підносить того каламарчика до рота зі словами:

– Пью за тєбя, любовь моя!

І в мертвій тиші із зали лунає дитячий окрик:

– Не пий!

Ромео здригнувся, немов по ньому двісті двадцять вольт пропустили, каламарчик впустив, і той ( бутафорія, навіть рідини немає) покотився кудись у темряву. Хлоп’я  вирвалося з маминих рук і помчало ( так швидко пересуваються лише діти) прямо на сцену. У Ромео дар мовлення пропав, коли  дитина  почала трясти  сплячу Джульєтту, вимагаючи, щоб вона проснулася.

– Що ти робиш, малий? – пошепки спитав актор Ромео.

– Вона жива! Жива! Зараз встане. Вставай, будь ласочка, Джульєтто! – з дитячою простодушністю просив малий. – А то і він, і ти помреш. І моя мама буде плакать. А я не хочу, щоб плакала. Так не чесно! Вста-а-а-а-а-вай!!! – і трясе ту Джульєтту, немов грушу в саду.

Певно, Ромео всі свої репліки забув.  Залом пронеслося здивування. Всі чекали, чим все це завершиться. Ситуацію врятувала Джульєтта. Вона поворушилася, зіграла дивне пробудження, після якого піднялася з олтаря і  на радощах обійняла спочатку хлопчика, а потім і Ромео.

– То якщо ви живі, я до мами пішов, – спокійно мовив хлопчик і спустився  назад до матері, що перебувала у передінфарктному стані. Боячись, що її покарають за таку виходку сина, жіночка швиденько загребла свою кровиночку й втекла з ним із зали, тільки її й бачили.

Зал дружно встав і рукоплескав  хвилин п’ять. Актори  тричі виходили на поклон. І якраз при другому виході  Соколовський поніс свого букета… і подарував… акторці, що грала леді Монтеккі, матір Ромео.

– А чому не Джульєтті? – я Нінці над самим вухом.

– Тому що це його тітка. Я згадала, що у нього тітка – акторка, – плеще у долоні, сльози витирає, екстаз на обличчі невимовний.

– А чого ти мені не сказала? – дорікаю. Я тут цілий спектакль  усіх акторок підозрюю у зв’язку з Соколовським, а вона  знає і мовчить.

– Забула, – дійсно, для неї це не принципово.

– А оце зараз згадала? – зате мені принципово.

– В антракті згадала. В програмці написане прізвище  акторки, –  з логікою Ніна дружить. І програмка  таки корисна річ.

– А  чо ти либишся так? – підозріла така посмішка на Нінчиному обличчі. Знаю я її такі посмішки.

– Прикольно.  Андрюша ж нас проводи стращав, якщо гроби не з’являться в фіналі.

– Та він вже й забув!

– А оце не думаю. Я тобі його лишу, можна? Відкараскаюсь, немов Ромка повернувся. Тобі ж він подобається, а мене бісить, – Нінка завжди така, добра, не жадібна.

Соколовський чекав нас з Нінкою в гардеробі.

– Кутузова – ти точно відьма! Малого ти підмовила? – аби лиш стрілки на кого перевести.

– Ага, щас. Нічим зайнятися, – не стану розвіювати його ілюзії щодо моїх незвичних можливостей.

– То я у Вашому розпорядженні, дівчата! – а сам, зараза красива, на Нінку дивиться.

– У Таніному ,  Андрюша, розпорядженні, – вказала на мене Нінка. – А у мене на вечір інші плани. Тань, вибач, Рома в аеропорту. Він повернувся. Я – додому! – накинула шубку і втекла.

P.S.  Такого Дня Святого Валентина у мене досі ніколи не було. Ми з Соколовським так куралесили, що я  аж завагітніла,  а він змушений був зі мною одружитися. А режисер спектаклю  зацінив фішку з незвичним фіналом і до кінця сезону вистава йшла саме з таким завершенням. Для цього навчили доньку виконавиці ролі Джульєтти вискакувати на сцену, гальмувати процес масового суїциду і  ефектно вичавлювати  дикі сльози щастя у глядачів. А ще, я полюбила театр. І завжди з нетерпінням чекаю на щасливий  фінал навіть  в трагедіях. Раптом він буде незвичним, раптом Хеппі Енд?

4

Автор публікації

Офлайн 4 дні

ksysha30@ukr.net

5
Коментарі: 1Публікації: 2Реєстрація: 17-01-2021