Я не любила театр до двадцяти років. По-перше, тому що я в нього до вісімнадцяти років не ходила взагалі. Село – це, на жаль, проза життя з сапкою і лопатою на городі, а не романтика вечірніх прогулянок вздовж набережної. Потім, коли вступила до університету, познайомилася з шикарною дівчиною Ніною. А та просто не вилазила з театрів. Якось потягла мене в театр опери та балету. Якби не програмка, в якій розписано усі дії й що взагалі відбувається – здохла б від смутку та печалі, а ще більше від нерозуміння, чого вони то виють, що слів не розібрати, то ноги вище вух задирають. Оперетта теж не сильно порадувала. Знову ж таки актори виють, завивають щось незрозуміле, проте, гарно. Декорації і костюми – павичі тихо заздрять фарбам та тонам. Одна розважаловка – то канкан для підняття настрою чоловічої частини глядачів. Якось не зайшов мені той театр. По ходу, не моя тєма.
Все змінив похід в драматичний театр імені Лесі Українки. Це було чотирнадцяте лютого і Нінка зі сльозами на очах попросила мене скласти їй компанію, бо – ні з ким. Її Ромео ( правда, її коханого Рома звати) на День закоханих подарував квитки, думав, разом сходять, емоціями підзарядяться, почуття підігріють, а у нього бац – і відрядження. Та-дам! Буває. Життєвий облом.
– А чо на «Ромео і Джульєтту»? Мазохізм практикуєш? І що там дивитись? І так відомо, він отруїться, вона ножа в груди запхне. Діти закохалися, але нерви здали, – як вже йти, так на щось невідоме, щоб не знати, яким трешом усе скінчиться. Це виключно моя особиста думка, не треба шикати і гнилим чимось цілитися. Маю право на думку. В Конституції написано, між іншим.
– Ходім, дорогі білети пропадають. На крайній випадок, комусь перед виставою продамо і підемо в ресторан, – я Нінку люблю за її світлу голову, достойна компанія моїй авантюрній.
Шикарна ідея! Я ресторан маю на увазі. Як ми з нею рядилися, бо ресторан – то ж не театр. Проте, нам таки судилося потрапити на цю виставу. Карма. Ні, рок. Я ще одне прикольне слово знаю – «фатум». Як не крути, а вийде, як мало бути. Ні, бажаючих купити «зайвий» квиточок під самим театром було валом. Можна було і вдвічі ціну заломити, але… В останній момент я побачила Соколовського. Як це не противно визнавати, але на цього мажорчика мій організм завжди реагував неадекватно: мозок капітулював, таргани починали казитися, руки і ноги підкошувалися. В книжках це називається «коханням». Але це скоріше схоже на апоплексичний удар з поступовим онімінням усіх частин тіла. Язик присох до піднебіння, очі вилупилися самі, стою, і, як баран на нові ворота, так і я на нашого одногрупника з Нінкою, витріщаюся. А він вряди-годи в костюмі, ні, не спортивному, – в чорному, майже смокінг. В руках -букет з не знаю скількома ( дуже багато) трояндами. Соколовський – це мрія багатьох дівчат нашого універу. У однієї Нінки на нього блокиратор стоїть. Напевно, тому що Нінка по вуха закохана у свого Рому, тому ну нікого навколо себе на бачить. І як на зло, Соколовському Нінка подобається. А він її реально дратує. А я – дурію від нього, стою і не падаю, бо Нінка тримає.
– Соколовський! – як Роккі на сир з мультика «Чіп і Дейл». Вуса дрючком – і нічорта не соображає.
– То продасте? – питають нетерплячі театрали, аж у рота заглядають і ледве квитки з рук не висмикують.
– Ні, самі б хотіли вкусити плід класики, – ляпнула. Це в мені великий філолог прокинувся. Гени – не вода, завжди дають про себе знати. – Шо він тут робить? – це вже я до Нінки звернулася.
– Те, що й ми. Андрюша виставу дивитися приперся. Бабуся наказала, з вимогою законспектувати. Я так розумію, в театр ми йдемо, тобто скачемо? – либиться, бо простежила траекторію мого погляду.
– Так. Чогось захотілося подивитися. В ресторан ми встигнемо завжди, а тут же ж аншлаг, прем’єра, фурор!- ой, мелю різну нісенітницю, аж дурно.
– все це називається Андрюша Соколовський! Дивно, що сам. Де його чергова моделька? – Ніна порискала поглядом, не знайшла. Зате Соколовський нас ( скоріше, Нінку) помітив і вже коли в гардеробі шубки здали й біля дзеркала примарафечувалися, підійшов, щоб вчергове колупнути:
– Дєвки, кожного разу переконуюсь, що ви все ж лесбійки, – і либиться на всі свої білосніжні тридцять два. Нахабна язиката мрія кінорежисера!
– І тобі Андрюша доброго вечора, – розчісуючи своє гарне волосся, спокійно відповіла Нінка.
– У кого що болить, Соколовський, той про те і говорить, – це мої таргани активізувалися. Самі текст підкидають. – З чого висновки такі дикі?
– Чотирнадцяте лютого… День закоханих…. Дві красиві дівки… Без пацанів… вдвох.. . самі…Які ще можуть бути думки?
– Ти взагалі один з букетом. Що, не прийшла? Чи онаніст? – що я несу? Зовсім мозок від язика від’єднався і теліпається.
– Може, моя на сцені, якщо що. А може, я вас вирішив провести додому? – і питально так на Нінку дивиться, милується.
– Це, Андрюша, лише при розкладі, що вистава хеппі ендом завершиться, – вміє Нінка відшивати, культурно і без варіантів. Досвід, практика.
– Ловлю на слові, – гордо так заявив і пішов займати своє козирне місце в партері. Наші ж місця – в третьому ряду, неподалік від колонок. А перед нами – молода мамочка з хлопчиком років п’яти -шести, не більше.
– Блін, дітей вже на такі вистави тягають… – буркнула я. Жіночка обернулася і з якимось винуватим виглядом вирішила пояснити:
– Ні з ким залишити. Він слухняний, не заважатиме.
Дитина не заважала. Заважала парочка, що сиділа поруч і весь час шепотілася. Я ж сиділа, немов на голках. То очі в темряву, де сидів Соколовський, то на сцену, де розгорталася класична веронська драма, майстерно описана великим Шекспіром.
– Як думаєш, дівка Андрія – Джульєтта? – питала тихо у Ніни.
– Таня, дивись спектакль. Мені фіолетово, яка у Соколовського дівка, – і шо тут скажеш? Ледве досиділа до антракту. Із швидкістю вітру опинилася в буфеті і накупляла тістечок – організм вимагав заїсти нерозділене почуття.
– Кутузова, фігура зіпсується, – намалювався Соколовський. Сам жере хот-дог, а мені тістечками дорікає.
– І ти теж не вдавися, часом, – тільки сказала – вдавився. Ніна по спині постукала і скептично похитала головою, мімікою натякаючи: «Чи не заткнутися тобі, Таня Кутузова?»
– Кутузова, ти відьма, завжди знав. Ніна, з ким ти дружиш, жах! – і десь дівся. А мене Ніна потягла програмку купувати. Вона їх колекціонує. Навіщо ті програмки? Зайва культурна макулатура вдома.
Поки Ніна щось там в програмці вичитувала, я слухала, як молода мамочка своєму синочку розказувала сюжет п’єси. Навіщо спойлерить? Малий слухав із захватом. Я теж заслухалася, тітка реально захоплююче оповідала.
Друга дія мене більше пробрала. Там події драматичніші. Тим паче, що я оцінила усіх молодих акторок на сцені й прийшла до висновку – дівка Соколовського може бути лише та, що грала Джульєтту. У нього завжди були дівчата модельної зовнішності, хоча усім він втирав, що однолюб і чекає своє велике і на все життя кохання.
Нарешті на сцені події досягли кульмінації – похмурий склеп і в ньому сном заснула Джульєтта. Для антуражу – макет смолоскипу і світло, наведене на нещасного блідого Ромео, який ретельно підготувався – в руках тримав каламарчик з отрутою. Ось він схилився над Джульєттою. Реально не помітно, як дихає. Треба ж так майстерно грати.
– Любуйтєсь єю пред концом, глаза! В послєдній раз єйо обвєйтє рукі! – аж за душу хапають слова Ромео. Не люблю я таких сцен, скоріше б вони повмирали й не тягли кота за хвоста. Зал просто онімів. Дивлюсь по боках – майже у всіх сльози бринять на очах. Нінка вже плаче. Аж соромно за себе стало, бо я розумію, що на сцені актори і ніхто не помре.
І ось Ромео підносить того каламарчика до рота зі словами:
– Пью за тєбя, любовь моя!
І в мертвій тиші із зали лунає дитячий окрик:
– Не пий!
Ромео здригнувся, немов по ньому двісті двадцять вольт пропустили, каламарчик впустив, і той ( бутафорія, навіть рідини немає) покотився кудись у темряву. Хлоп’я вирвалося з маминих рук і помчало ( так швидко пересуваються лише діти) прямо на сцену. У Ромео дар мовлення пропав, коли дитина почала трясти сплячу Джульєтту, вимагаючи, щоб вона проснулася.
– Що ти робиш, малий? – пошепки спитав актор Ромео.
– Вона жива! Жива! Зараз встане. Вставай, будь ласочка, Джульєтто! – з дитячою простодушністю просив малий. – А то і він, і ти помреш. І моя мама буде плакать. А я не хочу, щоб плакала. Так не чесно! Вста-а-а-а-а-вай!!! – і трясе ту Джульєтту, немов грушу в саду.
Певно, Ромео всі свої репліки забув. Залом пронеслося здивування. Всі чекали, чим все це завершиться. Ситуацію врятувала Джульєтта. Вона поворушилася, зіграла дивне пробудження, після якого піднялася з олтаря і на радощах обійняла спочатку хлопчика, а потім і Ромео.
– То якщо ви живі, я до мами пішов, – спокійно мовив хлопчик і спустився назад до матері, що перебувала у передінфарктному стані. Боячись, що її покарають за таку виходку сина, жіночка швиденько загребла свою кровиночку й втекла з ним із зали, тільки її й бачили.
Зал дружно встав і рукоплескав хвилин п’ять. Актори тричі виходили на поклон. І якраз при другому виході Соколовський поніс свого букета… і подарував… акторці, що грала леді Монтеккі, матір Ромео.
– А чому не Джульєтті? – я Нінці над самим вухом.
– Тому що це його тітка. Я згадала, що у нього тітка – акторка, – плеще у долоні, сльози витирає, екстаз на обличчі невимовний.
– А чого ти мені не сказала? – дорікаю. Я тут цілий спектакль усіх акторок підозрюю у зв’язку з Соколовським, а вона знає і мовчить.
– Забула, – дійсно, для неї це не принципово.
– А оце зараз згадала? – зате мені принципово.
– В антракті згадала. В програмці написане прізвище акторки, – з логікою Ніна дружить. І програмка таки корисна річ.
– А чо ти либишся так? – підозріла така посмішка на Нінчиному обличчі. Знаю я її такі посмішки.
– Прикольно. Андрюша ж нас проводи стращав, якщо гроби не з’являться в фіналі.
– Та він вже й забув!
– А оце не думаю. Я тобі його лишу, можна? Відкараскаюсь, немов Ромка повернувся. Тобі ж він подобається, а мене бісить, – Нінка завжди така, добра, не жадібна.
Соколовський чекав нас з Нінкою в гардеробі.
– Кутузова – ти точно відьма! Малого ти підмовила? – аби лиш стрілки на кого перевести.
– Ага, щас. Нічим зайнятися, – не стану розвіювати його ілюзії щодо моїх незвичних можливостей.
– То я у Вашому розпорядженні, дівчата! – а сам, зараза красива, на Нінку дивиться.
– У Таніному , Андрюша, розпорядженні, – вказала на мене Нінка. – А у мене на вечір інші плани. Тань, вибач, Рома в аеропорту. Він повернувся. Я – додому! – накинула шубку і втекла.
P.S. Такого Дня Святого Валентина у мене досі ніколи не було. Ми з Соколовським так куралесили, що я аж завагітніла, а він змушений був зі мною одружитися. А режисер спектаклю зацінив фішку з незвичним фіналом і до кінця сезону вистава йшла саме з таким завершенням. Для цього навчили доньку виконавиці ролі Джульєтти вискакувати на сцену, гальмувати процес масового суїциду і ефектно вичавлювати дикі сльози щастя у глядачів. А ще, я полюбила театр. І завжди з нетерпінням чекаю на щасливий фінал навіть в трагедіях. Раптом він буде незвичним, раптом Хеппі Енд?