Для голосування необхідно авторизуватись

Чужа сім’я, мов рідня

Проба пера. 2006 рік

Чужа сім’я, мов рідня
(не вигадана історія)

Старенька бабуся тяжкою ходою плелась узбіччям дороги, ковтаючи гіркі сльози. Невеличкий вузлик за плечима давив у плечі, та хіба ця ноша зрівняється з тим тягарем, який лежав на її серці?… самій хазяйнувати

Тяжко було бабі Насті самій хазяйнувати в господарстві після смерті чоловіка. Діти, звичайно, навідувались, допомагали, чим могли, та погостювавши трішки, поверталися у свої домівки, бо кожен мав власну родину. Безперечно, вони запрошували стареньку пожити у себе, проте вона завжди відмовляла, бо розуміла, що у власному домі їй буде краще.
Але роки брали своє. Уже не під силу було тримати господарку, обробляти огород, і вона, зрештою, зважилася продати свій дім і переїхати до сина.
Проводжали бабу Настю мало всім селом, цілували на прощання, бажали щастя на новому місці. Старенька намагалася посміхатися, хоча сере розривалось від туга за всім і всіма. Та міцніше притиснувши до грудей ікону Богородиці Марії з сином, жінка сподівалась на ліпше, адже поряд будуть діти, за долю яких завжди боліла душею.
Життя в сина спочатку й справді складалось непогано. Невістка хоча й не надто схвалювала рішення свого чоловіка, та все ж намагалася виглядати привітною, тож скаржитись на неї не було причини, бо завжди цікавилась здоров’ям та чи не голодна.
Але згодом в сім’ї пішов незмир, мов хтось наврочив. Сина як підмінили. Він почав рідше заглядати до маминої кімнати, мотивуючи це клопотанням у власному невеличкому бізнесі.
Баба Настя щиро йому співчувала, а на серці мов камінь заліг, бо відчувала себе винною в такій напруженій атмосфері дому. Щодня вона все більше переконувалась в цьому. А одного разу мати прочитала в синових очах, що є зайвою в його сім’ї.
– Може ви погостювали б трішки в дочки? – якось, якось навіть не запитав, а просто запропонував він, намагаючись не дивитись матері у вічі.
Серце старенької здригнулось від болю, сльози хотіли прорвати перепону, та вона стримала себе. Невже справджуються всі її передчуття?
Докоряти синові не стала – сподівалась, що за час гостин в доньки його совість прокинеться, адже не такими безсердечними вона колись їх виховувала. Лише із сумом, мов прощаючись, подивилась йому в очі, перш ніж зачинилися двері електропотяга…
Непривітною була зустріч і в доньки. Це було відчутно у всьому: в погляді, ставленні, розмові. Не знайшла старенька співчуття у своєї кровинки. Та й донька не мала наміру довго церемонитись з матір’ю, сказавши, мов відрубавши:
– Хто отримав гроші за продану хату, той нехай до смерті доглядає.
Удруге боляче стрепенулось материнське серце, а сльозам вона дала волю, лише коли опинилась далеко від доньчиного дому…

Від болісних думок хода ставала дедалі тяжчою, однак рій думок не давав полишити мозку. Так, баба Настя не могла повірити в те, що то були її діти: діти, яких народжувала в муках, виховувала в любові; діти, яких поставила на ноги, дала освіту, сама іноді позбавляючи себе останньої копійчини; діти, яким справляла гучні весілля, докладала чимало зусиль у відбудові власного житла, знову позбавляючи себе останнього. Невже гроші могли стати перепоною на шляху любові та поваги до батьків ?
Куди йти? Старенька й сама не знала, бо за сльозами не бачила й білого світу. Цієї тяжкої миті в неї було лише одне бажання – аби покійний чоловік та її синочки-первістки, які полетіли на небо ще янголятками, через що, мабуть, і леліяла та пестила наступних дітей, на сподівання яких вже не надіялась, забрали її до себе, бо в синовому домі для неї вже немає місця, а в доньчиному – й поготів.
Не розчулася бабуся й звуку гальм автомобілю. Аж здригнулась, коли почула чужий голос за декілька кроків від себе. Зупинилася, витерла ріжком хустини заплакані очі та поглянула на чоловіка, який привітно посміхнувся їй.
Потім незнайомець підійшов ближче, привітався і запропонував підвезти. Баба Настя чомусь одразу ж погодилась, задріботівши за незнайомцем, який ввічливо відчинив перед нею дверцята свого авто.
– Куди це ви на ніч зібралися? – запитав він.
– А куди Бог веде, туди і йду, – тяжко зітхнула старенька, непомітно змахнувши сльозу.
– Можливо, до когось у гості?
– Немає в мене нікого, – збрехала вперше за життя, бо соромилася своєї правди.
– Зовсім нікого? – здивовано запитав чоловік, аж загальмувавши.
– Нікого, – ще раз повторила бабуся, відвернувши свій погляд за вікно авто.
Незнайомець якусь мить сидів нерухомо, а потім зробив бабі Насті несподівану пропозицію
– А поїхали до мене? – на якійсь секунди він зробив паузу, а потім мовив далі. – Я маю двійко маленьких дітей, чудову дружину, і впевнений, що всі вони дуже зрадіють, якщо випогодитесь жити з нами. Моїм дітям ви будете за бабусю, а мені з дружиною за матір, якої ми ніколи не мали, бо ми обоє з дитбудинку. Ти більше, діти весь час питають: «Тату, а чому у всіх є бабусі, а у нас немає?». Та і я все життя завжди мріяв про бабусю. Усі діти в дитбудинку мріяли, щоб їх забрала мама з татом, а – щоб бабуся. В нас певний час працювала нянечкою баба Оля, старенька така, на вас схожа. Завжди приносила мені солодощі і онучком називала, можливо через це я так хотів мати бабусю і дуже сумував, коли її не стало. – молодий чоловік замовк і подивився старенькій у очі. – а якщо вам не сподобається у нас, то ми силоміць тримати не будемо.
Для баби Насті ця пропозиція була даром з небес…

Минуло трохи часу. Ніхто з дітей не розшукував матері. Навіть, рідна донька не поцікавилась у брата, як мати дісталась до його дому, тим паче, що спровадила її з дому проти ночі. Та і син не запитував у сестри, як там матері гостюється у неї.

А бабусі в новій родині Миколи та Олени жилось краще, ніж колись у власних дітей. Та й саме подружжя не могло натішитись старенькою, оскільки у них тепер з’явилась людина, в якої можна спитати поради чи поділитись успіхам, мов з рідною матір’ю.
А малеча просто не відходила від баби Насті, яка щодня розповідала їм усе нові та цікаві казки та легенди, водночас прив’язуючись сама до них, як до рідних. Хоча, рідних онуків тому і називала «рідними», що вони були дітьми її дітей, хоча поваги від них вона ніколи і не мала, а що вже говорити про любов. Жаль краяв серце при згадці про них.

Незабаром баба Настя настільки прижилась в новій родині, що стала улюбленицею сім’ї. тепер молоде подружжя могло спокійно довірити старенькій не лише дім, а й дітей, коли справи потребували негайного вирішення за межами дому. Вони вже навіть вирішили законно прописати її у себе, та очікували слушної миті, щоб розпитати її про своє минуле, яке вона так старанно намагалася приховати.
А тим часом наближався день народження Миколи. Гостей планувалось запросити на уродини чимало, бо друзів багато, до того ж і про партнерів по бізнесу ніхто не забував.
Знаменного дня Микола зустрічав гостей і всім розказував одну й ту ж саму історію про свою дивовижну гостю, відрекомендовуючи її кожному і приділяючи стільки уваги, мов іменинницею була саме вона.
Ось Микола знову з’явився на порозі з новим гостем, вихваляючи свою названу матір:
– «…не натішимося ми нею. А діти ладні вдень і вночі слухати її казки. Ось плануємо владнати всі питання з документами щодо прописки і нехай доживає з нами віку, аби вона була не проти…».
Він ще щось говорив, підштовхуючи гостя ближче до старенької, щою познайомити, та гість уже не чув його слів. Кров ударила йому в мозок, у вухах зашуміло, загуло, а від перехресного погляду з бабусею серце здригнулось від болю – перед ним сиділа його рідна мати, її руки пригортали до себе чужих онуків, які тулилися до неї, називаючи ніжно – бабусенькою.
Чужі онуки стали їй рідніше рідних. Чужа сім’я стала ріднею…

Такі випадки, на жаль, не поодинокі. З кожним днем людські душі черствіють не лише до ближніх, а й до власних батьків. Але ж це наші батьки! Вони ж дали нам життя, зростили, вивели у світ. Вони радіють нашим успіхам і намагаються узяти весь наш біль на себе. Хіба вони не заслуговують на те, щоб доживати віку поряд з тими, кому віддали б і життя?
Любіть своїх стареньких матерів і татусів, шануйте їх, бережіть, бо може статись так, що одного дня хтось забере їх до себе, а ви, випадково зустрівшись із ними, не лише відчуєте докори сумління, а й назавжди втратите Боже благословення.

4

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Людмила Масовець

106
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій