(не вигадана історія)
Літак злегка трясонуло – це шасі торкнулося злітної смуги, а потім він понісся вперед, плавно збавляючи хід. Анжела полегшено зітхнула. Вдивляючись у мерехтівші за вікном вогні рідного міста, вона змахнула не прохану сльозу. Щастя сповнювало все її єство – невже весь кошмар закінчився і вона, нарешті, вдома?..
Алекс звабливо посміхнувся, виблискуючи білизною своїх ідеальних зубів. Він сьогодні знову прийшов із величезним букетом рожевих троянд – звідки лише дізнався про її смак? Ох, і настирливий народ ці американці.
Сьогодні дівчина прийшла додому схвильована. Поставивши квіти у воду, вона тяжко опустилась на канапу.
– Наполегливий, – промовила мати, з’явившись у дверях і помітивши черговий букет. – Невже й справді закохався?
– Мамо, Алекс мені сьогодні одружитись запропонував, – якось розгублено відповіла Анжела, здійнявши на матір погляд, який молив допомоги. – За кілька днів він закінчить тут усі свої справи, тому до його відльоту я повинна дати йому відповідь. Я не знаю, що відповісти.
– А ти його кохаєш? – запитала мама, присівши поряд.
– Він мені подобається, та чи кохання це?
– А, що говорить твоє серце?
– Не знаю. Здається, воно взагалі мовчить, – відповіла дівчина, а потім задала дивне, для її дорослого віку, запитання . – Мамо, а що таке кохання?
Жінка на мить задумалась, заплющивши очі. Мабуть, згадуючи свої молоді роки, коли серце погрожувало вистрибнути з грудей при перехресному погляді з людиною, за якою ладна піти і на край світу.
– Кохання, доню, – нарешті промовила вона, взявши Анжелу за руки, – це, як схід сонця – таке чарівне і таке радісне від усвідомлення того, що народжується новий день. Кохання це, як прихід ночі – таке ж спокійне і таке таємниче, коли довкола все поглинає темрява. Це, як бурхливий потік, що біжить і піниться, ощасливлюючи погляд своєю красою. Це, як вогонь, що ніколи не згасне… Кохання, доню, це, як тихий дощик на весні, після якого все навкруги квітне та зеленіє…
Анжела заслуховувалась словами матері, підшуковуючи у своїх почуттях до Алекса хоча б щось подібне. Не знайшла нічого, та…
Та попри все, через деякий час, вона зійшла з літака на американську землю не якоюсь там емігранткою, а законною громадянкою Сполучених Штатів Америки, тобто місіс Девідсон – отримавши згоду дівчини, Алекс у короткий строк оформив всі необхідні папери.
– Кохає, – із заздрістю говорили подруги та колеги по роботі.
– Мабуть, – посміхаючись погоджувалась Анжела, звикаючи до присутності поряд себе Алекса .
Життя дівчини змінилось якось раптово – здається, ще вчора їй безтурботно жилось-булось у колі своєї родини, мріялось, як всім дівчатам, про кохання та принца на білому коні, і раптом все змінилось майже докорінно, залишаючи незмінним лише ім’я, і то ж іншим наголосом на перший склад.
У літаку Анжела довго розмірковувала над тим – а чи варто було все ось так міняти зненацька? Та зваблива посмішка Алекса, його турботливий погляд, перемагали всі її сумніви – він, все-таки, закоханий по вуха.
«Нічого, – заспокоювала себе подумки дівчина, – мине час і моє кохання до нього теж засяє під першими променями сонця…»
Спочатку Анжела й справді почувалась, мов у казці: доволі можна ніжитись у ліжку, яке потім акуратно застеле покоївка; на кухні завжди смачно пахне, бо куховарка на відмінно знає свою справу; у садку дихається вільно від пахощів різноманітних квітів, за якими доглядає садівник; басейн завжди манить до себе прохолодною водою, де можна розслабити стомлене, від спекотного каліфорнійського сонця, тіло. Не життя, а казка…
Та за кілька днів такого раю Анжела, яка не звикла бити байдиків, займаючи кожну вільну хвилину якоюсь роботою, почала нудитись. Алекса вона бачила лише зранку та під вечір, і ще на вихідних, весь інший час він зникав на власній фірмі.
Вихідні належали лише їм, бо вони у будинку залишались самі. Якихось пікніків з друзями теж не було. Анжела взагалі бачила друзів Алекса лише на вечірці, по приїзді з України. Вона святкувалась в честь їхнього одруження. З тих пір ніхто сторонній не з’являвся і дівчина одного разу упіймала себе на думці, що почувається тут, мов птаха в золотій клітці, яка має все, але сумує без друзів та волі.
Перший конфлікт в житті молодої пари відбувся вдень сплати рахунків. Алекс увірвався в дім весь червоний від люті, і своєю ламаю російською мовою потребував відповіді – якого біса Анжела так часто телефонувала в Україну?
– Я сумую сама вдома, – тихим, від переляку, голосом промовила дівчина, завмерши на канапі. – Ти ж весь час на роботі, а я сама. Та не хвилюйся, тепер я телефонуватиму на Україну лише з твого дозволу.
Алексу стало ніяково. Він намагався пояснити, що його бізнес ще не приносить великих прибутків, крім того потрібно покрити витрати за вечірку, та й старається ж він для родини, для майбутніх дітей.
Тої ночі він був дуже ніжним, бо відчував свою провину, та тоді Анжела вперше відчула почуття образи. Вона намагалась відповідати на його поцілунки, порив пристрасті, та насолоди від цього не отримала. Ніч не мала тієї таємничості, про яку говорила мама, і пройшла у безсонні.
На наступний день Алекс звільнив і куховарку і покоївку.
– Тепер у тебе не буде часу на смуток, – пояснив він дружині, намагаючись бути розважливим. – До того ж, це чималий внесок до сімейного бюджету, правда ж? Приготуй щось смачненького на вечерю, а я не затримаюсь.
Анжела не промовила жодного слова. З одного боку вона, навіть, була задоволена, що, нарешті, стала сама господинею в домі, бо, якщо бути відвертою, то сторонні люди напружували, та й вона звична до роботи, але з іншого боку така різка переміна Алекса насторожувала.
Перший виїзд з друзями на пікнік закінчився синцем під оком, оскільки досконало вивчивши за цей час англійську мову, Анжела була душею компанії. Це настільки роздратувало Алекса, що він ледь стримувався серед друзів, та по приїзді додому не роздумуючи підняв на дружину руку.
Усвідомлюючи, що накоїв, Алекс кинувся перед дружиною на коліна, благаючи пробачення, та на ранок повідомив, що звільнив садівника, оскільки той кидає на неї ласі погляди. Ревнощі робили з Алекса тирана.
Сапаючи невеличкий бур’янець, щойно прорізавшийся крізь пори землі, Анжела губилась в думках. Розказати про все матері дівчина не могла, а поділитися не було з ким. Ковтаючи гіркі сльози, вона сподівалась, що чоловікові ревнощі скоро минуть, тому й сама усіляко намагалась не надавати приводу.
На жаль, це було не так то просто. Якось одного дня до них заявився Алексів друг – Джон, погляд якого ще тоді на пікніку захвилював серце дівчини. Та цього разу її серце здригнулось від жаху, бо в домі вона була одна.
Як гостинна господиня, вона мусила пригостити гостя кавою і запропонувати зачекати на чоловіка, займаючи час чекання розмовою, а сама з жахом чекала на Алекса і те, як він все сприйме.
Анжелі довелось відповісти на багато Джонових запитань про власне життя, про Україну, не обійшлось і без виправдань за зникнення у домі обслуги і ще ледь помітний синець під оком. Дівчина скрашувала свою відповідь посмішкою, бо дуже боялась сказати зайве слово, аби не скомпрометувати чоловіка, водночас благаючи небеса, щоб він скоро з’явився, оскільки Джонова присутність була загрозливою для неї.
Алекс з’явився згодом, пояснивши, що втрапив у халепу і автомобіль довелось відбуксувати до автосервісу. Свого не задоволення він намагався не показувати, хоча Анжела кожною клітиночкою свого тіла відчувала наближення грози, і одразу ж зачинився з Джоном в кабінеті.
Дівчина ж принишкла у кімнаті поряд. В кабінеті вона з’явилась лише раз, коли занесла працюючим кави, більше гість її не бачив, навіть, щоб попрощатись. Дівчина розуміла, що з її боку являється не вихованістю не попрощатись з Джоном, та, на жаль, вже того, що вона деякий час перебувала на одинці з чужим чоловіком, для Алекса буде поважним приводом, щоб зчинити скандал і розпустити руки.
Анжела вийшла з кімнати лише коли почула стук вхідних дверей. Щоб не забивати голову різними думками про розправу чоловіка, вона вирішила прибрати з кабінету тацю з чашками, що і поспішила зробити. Опинившись в кабінеті, її погляд одразу зупинився на дверцятах сейфу, де Алекс тримав важливі папери. Він завжди був замкненим, та видно чоловік дуже поспішав спровадити гостя з дому, що забув замкнути.
Дівчина відчула нестримний потяг заглянути до сейфу, хоча не розуміла, що може знайти там такого цікавого. Розчинивши сталеві дверцята, вона одразу зупинила свій погляд на знайомій папці, яка лежала окремо від інших. Безумовно, це був шлюбний контракт, який вона підписала ще до реєстрації шлюбу.
Про що в ньому йшлося, Анжелі тоді було не цікаво, тим більше, що вона ледь-ледь розуміла англійську мову, та довіра до Алекса була величезна, а тепер дівчина з цікавістю швидко пробігала кожен пункт.
Можливо, раніше її здивувало б те, що вона щойно прочитала. Та і не лише здивувало, а й насторожило, але зараз Анжелу вразив лише один пункт – у разі розлучення, вона свідомо відмовляється від права власності на майбутніх дітей.
Кров вдарила в мозок і дівчина мало не втратила свідомість, та швидкі кроки чоловіка десь внизу заставили здригнутись. Вона машинально вкинула папку до сейфу і, вхопивши тацю з чашками, направилась геть із кабінету. З Алексом стикнулась біля сходів.
– Що ви робили з Джоном до мого приїзду? – поставив він запитання руба.
– Розмовляли, – відповіла Анжела, не дивлячись чоловікові в очі і взагалі намагаючись прослизнути повз нього на сходи.
Далі сталось те, що стало кульмінацією в таких стосунках. Дівчина погано пам’ятала, як саме все відбувалось, лише сильний вдар в обличчя кулаком назавжди закарбувався в її пам’яті, а далі – сходинка за сходинкою, наввипередки з тацею та черепками розбитих чашок. Вона бачила, з якими переляканими очима злітав зі сходів Алекс, та різкий біль внизу живота відправив її свідомість у царство непритомності…
Анжела прийшла до тями вже в лікарні. Вона не відчувала нічого – ні болю, ні власного тіла, ні взагалі бажання жити далі. Крізь вії дівчина роздивилась кількох людей, серед яких був і Алекс. Деякі уривки розмови донеслись до підсвідомості, та того, що вона почула, було достатньо, щоб зрозуміти – мова йшла про викидень.
Щось в середині серця йокнуло, воно здригнулось від болю, та мозок, чомусь, не видавав сигналу біди.
«Так буде краще, – немов би збоку почула Анжела свій голос. – Ця дитина ніколи б не належала тобі, якщо ти, звісно, захочеш перетворитись у рабиню…»
Минуло кілька днів. Дівчина видужувала, та з кожним днем вона все більше переконувалась в тому, що не хоче жити з Алексом. Не зможе. Він, безперечно, перетворився у турботливого чоловіка. Кожного дня вимолював прощення, дарував дорогі подарунки, але Анжелу вже не підманути казками про майбутнє щасливе життя.
Рятувальною соломинкою з пекла був Джон, який несподівано з’явився у лікарні. На запитання – як ти себе почуваєш? – дівчина відповіла доволі дивно: «Допоможи мені, будь-ласка, звільнитись від Алекса…»
В день виписки Анжели, Алекс ввалився до її палати з величезним букетом рожевих троянд, та його зустріло акуратно заслане ліжко, на якому лежав конверт, де серед подарованих коштовностей, заховався невеличкий клаптик паперу. Всього єдина фраза красувалась чорним по білому:
«Твоє щастя виявилось оманливим»
Хтозна, чи зрозумів Алекс суть цих слів, та ось дівчина відчула все це на власній шкірі…
Вже вдруге оголосили посадку на рейс Анжели, а вона все ніяк не могла висмикнути своєї руки з долоні Джона. А, можливо, і не хотіла, оскільки вперше в житті переживала дивні почуття в середині себе. Тепло його руки обпікало все тіло вогнем, а погляд паморочив у голові, плутаючи думки.
– Мені вже час, – ледве видавила із себе дівчина, швидко закліпавши повіками.
– Ти мене поцілуєш? – мало не благав Джон, в надії на диво.
Та Анжела лише похитала головою. Вона розуміла, що, дозволивши почуттям взяти гору, їй буде тяжко розпрощатись з Джоном, якого більше ніколи не побачить. Висмикнувши свою, руку, дівчина швиденько побігла вперед, вже не стримуючи бурхливий потік сліз, що прорвали перепону на своєму шляху. А за кілька хвилин, літак відірвався від землі, назавжди відрізавши її від Алексового оманливого щастя і водночас перекриваючи всі шляхи до можливості бути щасливою…
Автор публікації
Титул: Небайдужий читач
