Для голосування необхідно авторизуватись

Кровний потяг

 

Дмитро дуже довго наважувався зробити такий морально для нього важкий крок у своєму житті, та у нього на той час не було вибору, оскільки йому конче були потрібні гроші. На нього чекало майбутнє за кордоном…

***
Дмитро ледь встигав на потяг, тому видихнув із полегшенням, коли за ним зачинились двері і залізна машина поволі почала набирати хід.
– Щасливчик, – посміхнулась йому провідниця, запрошуючи зайти до вагону. – У вас 4 купе.
Єдине, що зараз хотілося Дмитрові – це завалитись на своє місце і проспати до самого вечора, а то й до ранку, оскільки цієї ночі він святкував свій останній день перебування на теплому морському узбережжі і зараз заснути було його єдиним бажанням. От тільки б сусіди по купе були тихі і не заважали.
– Привіт, – почув чоловік одразу, щойно відчинив двері свого купе. Погляд його зустрівся із хлопчиком трьох років, який розтягнувся у привітній посмішці. – То ви наш сусід?
– Так, – відповів Дмитро, теж посміхнувшись хлопчику і зупинився біля входу, оскільки той знаходився на його місці.
– Матюшо, йди до мене, – це промовила дівчина, яка сиділа навпроти.
– Та ні, хай сидить, – заперечив чоловік, присідаючи поряд хлопчика. – То будемо знайомитись?
– Матвій, – промовив малий, діловито протягуючи руку.
– Дмитро, – посміхаючись відповів чоловік, легенько затиснувши руку хлопчика. – А маму як звати?
– А маму звати Оля.
– Дуже приємно, – Дмитро кивнув головою на знак привітання.
– Навзаєм, – посміхнулася і дівчина. – Матюшо, іди сюди, дядьку Дмитру потрібно влаштуватись.
– Та хай сидить, – знову заперечив чоловік, чомусь одразу забувши про те, що збирався завалитись спати. – Ось тільки прийдеться тобі побувати на верху, поки я покладу свої речі. – Дмитро з легкістю підхопив хлопчика і всадовив його на верхньому місці, а потім, коли прилаштував свої речі, зсадив назад і потріпав його вигорівше на сонці волосся. – Засмаг, мов чортеня. Де відпочивали?
– На морі, – весело відповів Матвійко. – А де ви?
– Теж на морі, – відповів, сміючись, Дмитро.
– Матюшо, дядьку Дмитру потрібно відпочити, – знову наполягла дівчина.
– Він мені зовсім не заважає, – промовив чоловік, зустрівшись із її синіми очима, від чого аж йокнуло щось в серці, тож він поспішив перевести свою увагу на хлопчика. – Сподобалось на морі?
– Дуже, – відповів Матвійко, зручніше влаштовуючись на місці.
– А скільки тобі років? – раптом запитав Дмитро, сам не розуміючи – чому?
– Мені? Вже пішов четвертий.
– А розмовляєш, мов старий.
– Так, діти зараз дуже швидко розвиваються, а мій то, мабуть, швидше за всіх, – посміхнулась Ольга.
– Я повинен вирости швидко, аби захищати маму.
– А хіба маму немає кому захищати? Де ж твій тато?
– Я його взагалі не бачив. Його теж звуть Дмитром, як вас.
– Матюшо, ти забагато базікаєш, – помітно занервувала дівчина. – Складай свої пазли.
– А що ти складаєш? – промовив чоловік, навмисне перевівши розмову на іншу тему, оскільки зрозумів причину нервування Ольги.
– Ви бачили мультфільм «Маша і ведмідь»? – охоче переключився і сам хлопчик.
– Ні.
– Та ви що?! – аж вигукнув Матвійко. – У мене вдома на диску є всі серії. А ось я складаю картинку до цього мультфільму. Допоможете?
– Із задоволенням.
Ольга із сумом спостерігала за цією дивною парою. Цей незнайомець охоче погодився допомагати її синові і разом вони складали прекрасний тандем, мов батько і син. Серце дівчини защеміло від згадки про певний період свого життя…
***
Ольга була така закохана в Дмитра, що готова на все заради коханого. Все йшло до весілля, тож завбачлива матуся, яка була сама лікарем, до того ж, мала великий вплив на доньку, почала збирати довідки про майбутнього зятя – як про матеріальні статки, так і про здоровий стан. Якщо у фінансовому плані у потенційного зятя все було гаразд, то медичні довідки насторожили – деякі хвороби Дмитра в минулому мали негативний вплив на його організм, що в майбутньому може призвести до безпліддя. Тим більше, Ольга й сама почала підозрювати його у цьому, оскільки вони вже майже півроку живуть разом не оберігаючись, тож могла б давно мати надію, та…
Дівчина плакала, просила допомоги, оскільки відчувала, що коли Дмитро дізнається про своє безпліддя, то кине її. А мати вирішила допомогти дочці і запропонувала вдатись до авантюри – потай від нього, піти на штучне запліднення. Вона сама працювала в цій клініці, тож про це ніхто не здогадається. А схожого клієнта на Дмитра знайде без проблем, щоб він ні про що в майбутньому не запідозрив.
Ольга вагалась, та почуття кохання взяли гору і вже за місяць дівчина летіла на всіх парах до свого коханого із довідкою про свою вагітність. А він, мов озвірів від цієї звістки. Кинув їй в обличчя страшне звинувачення: «Хвойда!», і пішов з її життя назавжди. Як виявилось, Дмитро знав про своє безпліддя і те, що його кохана дівчина завагітніла від когось іншого, просто змінила враз почуття кохання на ненависть.
Отож, ця вагітність для Ольги була тягарем від самого початку. Кого звинувачувати? Себе? Матір? Сподівалась, що Дмитро одумається і повернеться, а вона розповість йому про все, на що пішла заради кохання до нього.
Ніколи не думала, що зможе полюбити цю дитину, яка розлучила їх назавжди. Та з народженням Матвійка Ольга відчула в собі такі материнські почуття, що просто розчинилась в ньому, віддавшись вихованню дитини повністю.

***
Зараз вона сиділа і з сумом дивилася на те, як цей чужий чоловік так прекрасно ладив з її сином, мов знав усі його забаганки давним давно. Через ностальгію за тим, як було б добре, якби замість цього незнайомця був її Дмитро, пам’ять про якого ще жевріла десь всередині, Ольга не помітила, як у купе з’явилась постільна білизна, запашна кава та смачне печиво.
– Пригощайтесь, – промовив чоловік, повертаючи дівчину назад в реальність.
– Дякую, – відповіла Ольга, зрозумівши, наскільки вона зараз була далеко звідси.
Прийнявши з рук молодого чоловіка філіжанку кави, дівчина, на диво, відчула, що знає його вже багато років і настільки їй стало цікаво спостерігати за ним і тим, як він вміє обходитись із дітьми, що вона і сама приєднувалась до деяких їхніх ігор. А Дмитро виявився не лише цікавим співбесідником, а й чуйною людиною, віддавши місце внизу їй, аби вона була поряд Матвійка. А ще вона відчувала його погляд зверху і це, що не кажи, подобалось, адже саме такої уваги від чоловіків вона вже давно не помічала.
Та й сам Дмитро відчував щось подібне. Він не міг пояснити того, що саме стало причиною такої уваги до хлопчика та його матері. На вигляд звичайна дівчина, таких, як вона йому зустрічалось чимало, та саме його вразив той погляд синіх-синіх очей, в глибині яких відчувався смуток.
А ще вона була мамою цього прекрасного і дивовижного створіння – Матвійка, який вразив його до глибини душі. З ним він забув про свою безсонну ніч, адже ця дитина не дасть сумувати нікому, мов той зайчик-пострибайчик. Дмитро відчув незвичний потяг до цієї дитини і величезне бажання бути поряд.
Раптом, в душі його щось мов перевернулось. Він згадав про той необдуманий крок, який довго не давав йому спокійно жити. Згадались одразу ж слова Матвійка про те, що він ніколи не бачив свого тата. А якщо?..
Дмитро аж здригнувся від такої думки і почав згадувати свої дитячі фотографії, які, чомусь, переглядав перед поїздкою на відпочинок. Йому здалось, що Матвійко і той усміхнений хлопчик на його дитячих фото одна і та ж сама дитина.
Нервування було настільки величезним, що про сон було забуто враз і йому неймовірно захотілось курить. Тож тихенько спустившись долу, він так само тихо вийшов у тамбур. Хаос думок, які роїлись зараз в його голові заважав мислити тверезо, та одне Дмитро знав напевно – він полюбив їх обох.
Зайшовши до свого купе, чоловік хотів непомітно прилягти на своє місце, та його тихенько окрикнув Матвійко.
– Не спиться?
– Так, – одразу ж відповів Дмитро, присівши поряд малого.
– А хочете, я приляжу біля вас?
– Хочу, – знову відповів чоловік і, підхопивши хлопчика на руки, обережно посадовив на верхнє місце.
– А у вас є діти? – запитав Матвійко, зручніше вмостившись на подушці, але залишивши місце і для Дмитра.
– Нема, – промовив той, притискаючись до дитини з такою любов’ю і ніжністю, ніби в ньому був сенс його життя.
– А дівчина у вас є?
– Постійної нема.
– То ви – холостяк?
– Виходить, так, – посміхнувся Дмитро, вражаючись цій дитині до самої глибини душі.
– А ви мені сподобались.
– Ти мені також.
– А моя мама вам сподобалась?
– Так, – зовсім не злукавив чоловік.
– А в неї теж нікого немає. Їй моя бабуся намагається когось посватати, та вона завжди говорить, що для неї сенсом життя є я. Але ж вона жінка і їй потрібен чоловік, який захищатиме її, доки я підросту. – Малий витримав паузу, а потім заглянув Дмитрові у вічі. – Я хотів би мати такого тата, як ти.
– Я теж хотів би мати такого сина, – знову не злукавив чоловік. – Але ж справа не тільки в мені, але й і в твоїй мамі.
– Ти їй сподобався теж.
– Вона тобі сказала?
– Ні. Але мама дивилась на тебе так, як ні на кого більше.
– Матюшо, я зовсім не проти того, аби ми жили разом, та не від мене одного це залежить. Ми зробимо так – я дам тобі номер свого телефону, а ти тільки помітиш, що вона засумувала, одразу ж даєш мені знати і я негайно ж приїду.
– А ти не обманиш?
– Можеш мені вірити, як собі самому.
Дмитро притиснув до себе хлопчика так сильно, що почув калатання його сердечка. В цей час він відчув неймовірний потяг і приємний щем. Так обійнявшись, вони і заснули.

***
Олена, на диво, спала, мов янголя. Здається, щойно торкнула подушки і вже сонячні промені затанцювали на обличчі. Відкривши одне око, вона одразу ж метнула погляд в бік Матвійка. Серце шалено закалатало і вона схопилась з місця, мов і не лежала, адже дитини на місці не виявилось.
– Він у мене, – одразу ж заспокоїв Дмитро, тихенько спустившись долу, щоб заспокоїти матір.
– Ой, – полегшено зітхнула дівчина, пригладивши сину розкуйовджене волосся. – А я так перелякалась. Він вам і вночі не дав спокою.
– Славна дитина, – промовив чоловік присідаючи на нижньому місці.
– Він у мене такий, – відповіла Олена, присідаючи навпроти, – хоча, щодо чоловіків то він прискіпливий, адже у кожного бачить свого суперника.
Матвійко ворухнувся і обоє одразу ж схопились на ноги, мало не стукнувшись лобами. Зніяковівши однаково, кожен присів назад на своє місце, нервово роздумуючи над тим, про що говорити далі. На поміч прийшов телефонний дзвінок. То була бабуся Матвійка.
Дмитро краєм ока спостерігав за розмовою Олени з матір’ю, а сам намагався прийти до норми, оскільки в такому стані розгубленості перебував вперше. А далі за дзвінком до купе постукала провідниця, нагадавши про те, що час підніматися, адже за годину потяг прибуває до кінцевої станції.

***
Прощаючись на пероні із Оленою та Матвійком, Дмитро непомітно підморгнув хлопчику, у такий спосіб нагадуючи про їхню домовленість. Малий підморгнув у відповідь. Чоловік засіяв від щастя і відчув, що це була не остання зустріч. А про те, куди він сьогодні піде, щойно закине валізу додому, знав напевне…

***
– Зрозумійте мене правильно, я не можу вам дати відповідь на ваше прохання, – вже вкотре промовляла молода дівчина, яку вперто вмовляв Дмитро. – Це – конфіденційність.
– Я хочу знати напевне, – продовжував повторювати чоловік.
– Невже ви перестанете любити цього хлопчика, якщо дізнаєтесь, що це не ваш син? – не витримала дівчина, різко рубонувши.
– А ви праві, – раптом промовив Дмитро, щасливо посміхнувшись. – Дякую.
Він розвернувся і швидкими кроками пішов до виходу з клініки, а дівчина потягнулась до папірця із анкетними даними Ольги, які Дмитро вивідав від Матвійка. Натиснувши кілька кнопок на клавіатурі комп’ютера, дівчина щось довго гортала, а потім її очі засіяли. Вона кинулась до виходу, та від Дмитра не залишилось і духу.
– Кровний потяг, – промовила вона і повернулась назад за своє робоче місце.

***
Дмитро раптом відчув, що зовсім не важливо, чи він являється біологічним батьком Матвійка, адже цей малий просто запав йому в душу і серце з першої ж хвилини спілкування. Він знає їхню адресу і не стане чекати, поки хлопчик зателефонує йому, адже готовий зробити все можливе, аби ці двоє людей увійшли у його життя назавжди. Та його опередив Матвійко.
– Дядьку Дімо, це я Матвій, – почувся у слухавці рідний голос малого. – Тут така справа. Не встигли ми приїхати, як бабуся притягнула у гості якогось дядька і намагається всватати за нього маму. Він мені зовсім не подобається і мамі теж. Якщо ви ще не передумали одружитися із мамою, то повинні зараз приїхати її рятувати.
– Я згоден, – не тямлячи себе від щастя вигукнув Дмитро.
– Але запам’ятайте – мамі подобаються ромашки, а бабусі – лілії. Головне – сподобатись бабусі.
Дмитро не тямив себе від щастя. Навіть знайомство із майбутньою грізною тещею, характер якої відчув ще на вокзалі, не змогло заставити його хвилюватись, адже у свої 30 років він зрозумів одне – ніщо в світі не може радувати більше ніжного погляду коханої жінки і радісного щебету дитини. У тому, що все буде гаразд, навіть і не сумнівався.

***
Двері відчинила мама Олі.
– Ви до кого? – здивовано запитала вона, поглянувши на незнайомця поверх окулярів.
– До вас, – рішуче відповів Дмитро, протягуючи жінці одразу ж букет білих лілей. – Мене звати Дмитро. Це для вас. А ще ось це. – Він протягнув ще пакет із різними солодощами.
– Дядько Діма, – радісно вигукнув Матвійко і повис на грудях не менш щасливого чоловіка, який підхопив його на руки мов пір’їнку.
На крики вибігла з вітальні і Ольга. Від зустрічного погляду вона одразу ж зашарілася.
– Це для вас, – промовив Дмитро, протягуючи букет ромашок.
– Дякую, – лише змогла відповісти дівчина.
– Дядьку Дімо, – прийшов на допомогу Матвійко, – ідемо, я вам покажу свою кімнату.
– Ідемо, – погодився чоловік, попрямувавши у тому напрямку, куди вказав малий. – Я тобі, до речі, приніс нові серії мультфільму «Маша і ведмідь».
– Супер!
Ольга присіла на стілець, сховавши своє обличчя в білосніжних ромашках. Вона зовсім була байдужа до того, що відбувалось навколо неї. Їй було байдуже до чергового залицяльника, з яким намагалась звести її мати. Вона не бачила його невдоволеного погляду і злого виразу обличчя, коли він покидав їхню квартиру. Оговталась лише коли над нею зависла могутня постать матері.
– Поясни – як це розуміти?
– Розумій, як хоч, – заіскрилась у посмішці дівчина, задоволено закотивши догори очі. – Я намагалась тобі пояснити, та ти мене не слухала і запросила цього неприємного типа.
– А цей хто? – вона кивнула головою в бік кімнати онука.
– А це просто звичайна людина.
– Звичайна людина, – перекривила її жінка, присідаючи за стіл. – Така звичайна, що ти аж сіяєш від щастя… Хоча з квітами він вгадав. Не те, що той… Сказала йому про лілеї?
– Ні, – відповіла щаслива Олена. – Мабуть, Матюша розповів.
– Радує одне, що намагається сподобатись, а значить йому ви не байдужі. – З кімнати Матвія донеслись радісні вигуки. – І онука видно любить.
– А Матюша – його.
– То де це наш гість? – голосно промовила жінка, аби її було чутно в іншій кімнаті. – Нехай іде знайомитись із тещею.
– Він не гість, – промовив Матвійко, виглянувши із кімнати першим. – Він мій тато.
Ніхто проти цього вже не заперечував…

1

Автор публікації

Офлайн 3 місяці

Людмила Масовець

116
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій