Для голосування необхідно авторизуватись

“Пастка” для кохання

Олександр поспішав на побачення страшенно переживаючи, аби не запізнитись. У нього сьогодні був вихідний, та потрібно було негайно з’явитися на роботу, оскільки він лікар, а його покликання – допомагати іншим, тим більше, коли підступна хвороба і уявлення немає про таке омріяне слово – вихідний. Молодий чоловік і так запізнювався, та йому дали останній шанс з’явитися за 30 хвилин, інакше… Олександр знав, що означає слово «інакше», тому і намагався летіти на всіх парах, адже на його очах рушились всі його надії.

А все через його роботу. Він лікар. До того ж, дуже гарний кардіохірург. Та ось в житті все складалось не так вже і гарно, адже свою роботу він порівнював із коханою, ні більше ні менше, а його коханій дівчині потрібно було більше. А на це «більше», іноді, зовсім не вистачало часу. І ось зараз, здається, Олександр отримав останній шанс на кохання, та знову робота стала поміж ними і у нього є лише 30 хвилин, аби все виправити. Він нервово очікував ліфт, адже біг стільки, що піднятись на 20 поверх у нього вже не вистачить сил, і застрибнув у нього одразу, мало не збивши з ніг літню жінку, яка знизала його сердитим поглядом. Вибачившись та мило їй посміхнувшись, молодий чоловік одразу ж натиснув кнопку потрібного поверху, як почув якийсь вигук.
– Зачекайте!!!
До ліфту на всіх парах влетіла дівчина, запихавшись від швидкої ходи.
– Дякую, – промовила вона, радісно посміхнувшись.
– Будь-ласка, – відповів Олександр, окинувши дівчину іронічним поглядом, адже вона йому нагадувала самого себе кілька секунд назад. – Який поверх?
– Шостий, будьте ласкаві, – промовила «спортсменка», знову щиро посміхнувшись.
Молодий чоловік зачинив двері, натиснув «пуск», і коли ліфт загуркотів, піднімаючи пасажирів вверх, зітхнув з полегшенням. У кабіні залягла напружена тиша, оскільки було зрозуміло, що обоє молодих людей поспішають, адже їхні погляди мов приклеїлись до цифр, які з’являлись на табло, щойно ліфт минав черговий поверх. 2…3…4…і, раптом, сильний струс, скрежет заліза і машина зупинилась.
– Що це? – перелякано запитала дівчина, міцно притулившись до стіни кабіни, притиснувши до грудей сумочку, в якій лежала іконка Богородиці, подумки взиваючи на її допомогу.
– Здається, ми застрягли, – із сумом відповів Олександр, оскільки знав, що для нього означало це «заточення».
– Як застрягли? – перезапитала полонянка. – Як застрягли? У мене через годину зустріч.
– У мене набагато раніше, – з долею іронії відповів молодий чоловік, обережно поставивши на підлогу пакет із шампанським та цукерками, – та це надовго.
Олександр натиснув кнопку для зв’язку із диспетчером і іронічно посміхнувся на її відповідь із заспокійливими словами, що через півгодини їх звільнять.
– Якщо півгодини, то я встигну, – заспокоєно промовила дівчина і потягнулась до мобільного телефону. – Алло, Лізо, уявляєш, я застрягла у ліфту… Як він поїхав? То це значить, що я даремно пхалась майже через усе місто? Ще й хтозна скільки тут сидіти доведеться… Ні, не сама… Ні… Бувай.
Потягнувся до свого мобільного і молодий чоловік, хоча знав наперед, що телефон Олени вже вимкнено, аби не почути про його дзвінок із запізнілим: «Вибач, та мене знову викликають на роботу». Отож він ще раз подивився на заповітний номер коханої і сховав мобільний до кишені. Його подруга по нещастю теж ховала свій телефон.
– Отже, приперлась я сюди дарма, – промовила вона посміхаючись до «полоненого» хлопця. – А сидіти тут доведеться ціною власних нервів.
– Це правда, – посміхнувся і молодий чоловік. – Якщо вже сидіти нам тут вдвох, то у ході приємної бесіди. Мене звуть Олександр.
– Томка, – відповіла дівчина, вкладаючи свою руку у протягнуту долоню парубка. – Дуже приємно. Сподіваюсь, ви не маніяк?
– Зізнаюсь, – вирішив пожартувати молодий чоловік, – доводиться різати людей дуже часто. Я хірург. Кардіохірург.
– Дуже добре, – полегшено зітхнула Тома, оскільки після перших слів співрозмовника внутрішньо напряглась. – А я працюю у школі. Керівник гуртків.
– А тут як опинились? – продовжив розмову Олександр.
– Через сестру. Я збиралась на побачення, як приходить вона додому вся у сльозах, накульгує. Підвернула ногу, а важливий конверт із документами потрібно було доставити негайно. Вона працює кур’єром.
– Як я зрозумів із вашої розмови з сестрою, клієнт не дочекався важливих документів?
– Він зателефонував сестрі, що повинен негайно поїхати на важливу зустріч і попросив завести конверт взавтра йому на роботу. Сестра саме збиралась мені телефонувати, як я була першою. Ой, відбулося б це кількома хвилинами раніше і…
– І я застряг би тут один, – проіронізував Олександр і посміхнувся. – На щастя, Бог послав мені вас.
– І часто у вас таке буває?
– Час від часу. Взагалі, тут живу не я.
– Ваша дівчина, – здогадалась Тома, поглянувши на букет троянд, які молодий чоловік обережно поклав поверх пакету із шампанським.
– У мене був останній шанс, – із долею суму в голосі промовив Олександр, присівши у куточку, – і я його втратив.
– Все обійдеться,- спробувала заспокоїти парубка дівчина, присідаючи у кутку навпроти. – Ви зателефонуйте, що застрягли, тож вона зрозуміє.
– У мене інша ситуація, – натягнуто посміхнувся Олександр, намагаючись приховати свою безпомічність. – Їй не подобається, що я більшу половину свого часу проводжу на роботі.
– Але ж ви рятуєте чиєсь життя, – вигукнула Тома, яку вразила така розповідь. Їй би подивитись в цей час на самого парубка і обірвати свій потік словосполучень, та вона ж працює з дітьми, тому і завелась. – Мені здається, якщо двоє людей кохають одне одного, тоді вони повинні із повагою та розумінням відноситись до всього, що стосується кожного, а тим більше – робота. Це святе. Якщо вона цього не розуміє, то.., – дівчина обірвала себе, зрозумівши, що зайшла далеко і це вже не її справа, тож поспішила виправити ситуацію. – А ви знаєте, все буде гаразд. Ось побачите.
– А ви у школі які гуртки ведете? – Олександр спробував завести розмову на іншу тему.
– Драматичний, – охоче зраділа такому повороту розмови Томка. – А також танцювальний і «Сувенір».
– Що за сувенір?
– Це назва гуртка із цілим комплексом різних напрямів. Що ми з дітками там не робимо! Вирізаємо, клеїмо, шиємо, в’яжемо гачком та спицями, бісеримо. Загалом усе на світі. Дітям подобається.
– А який найбільше вам подобається? – зацікавився Олександр.
– Усі, – категорично промовила дівчина. – Кожен по своєму зацікавлює дітей. Наприклад, шкільний театр є одним із найефективніших засобів удосконалення внутріколективних відносин. Він сприяє самовираженню особистості. Моїм завданням є не підготувати акторів, а освітити внутрішній світ учнів, відкрити в них джерела енергії і любові, навчити бачити світ навколо себе у різнобарвних кольорах. Щодо гуртка «Сувенір», то наша спільна робота породжує в дітей естетичні почуття, розвиває в них просторову увагу, художні смаки, посидючість, наполегливість, терпіння, залучає учнів до творчої праці. А хореографічне виховання має велике значення в естетичному розвитку дитини. Засобами танцювального мистецтва воно прищеплює любов до прекрасного. А взагалі, я розумію одне – за шкільною партою твориться народ. Кожне заняття повинне стати величним священнодійством творця Особистості. – Томка поглянула на Олександра і зніяковіла від його уважного погляду, тому поспішила завершити свій диспут висновком. – Тому, так одразу сказати, якому гуртку я надаю перевагу, складно.
– У вас цікава робота. Взагалі, мабуть, працювати в школі досить цікаво?
– Цікавого вистачає. Ви знаєте, школа дає людині все те, без чого не можна жити на світі, оскільки саме за партою починається все – і перші надії, і радість, і тривоги. Діти ж несуть у життя все те, чого їх навчила школа.
– А також те, чого не навчила, – зауважив парубок.
– І це також. Тому бути вчителем – це завжди йти вперед, триматися на рівні сучасної науки, оскільки зупинишся і життя тебе обжене.
– І молодість одразу ж засіче відставання? – проіронізував Олександр.
– Ви праві, – розсміялась і собі Томка.
– У вас і справді цікаве життя.
– А у вас хіба ні?
– У мене все по іншому. Ви даруєте знання, а ми – життя. І то не кожному.
– Не все ж залежить від вас.
– Це так, але бувають моменти в житті, коли я жалкую, що пішов навчатись на лікаря.
– Не можете звикнути до невиправного?
– Сім років працюю в лікарні і ніяк не звикну до того, що не в силі допомогти усім.
– Це справді тяжко, та потрібно жити сподіванням на краще і робити для цього усе.
Олександр поглянув дівчині в очі і піймав себе на думці, що він заздрить тому, до кого вона так поспішала. Це справді дуже потрібно, коли тебе розуміють, а не відмахуються від твоїх переживань рукою, мовляв, твої проблеми мене не цікавлять.
В якусь мить молодий чоловік зрозумів, що зовсім не жалкує про те, що сидить ось зараз, мов у пастці, але з тією людиною, хто його розуміє і підтримує. Як кажуть в народі? Що не робиться, то все на краще? Мабуть, і справді – на краще, інакше б ніколи не позбувся постійного скиглення Олени, про те, що вона весь час одна, хоча він приділяє їй належну увагу.
Із хаотичного руху думок його вивів телефонний дзвінок – хтось телефонував Томці.
– Андрій! – якось без особливої радості вигукнула дівчина і натисла кнопку. – Привіт…Ти знаєш, тут така справа, я мабуть трохи запізнюсь… Я застрягла у ліфті. Ні не у нашому домі. Ліза попросила мене віднести якісь документи, а тут, раптом, ліфт зупинився…Ні, не сама. З дівчиною, – збрехала Томка, ховаючи від Олександра обличчя, аби не бачити його реакції, оскільки вона знала, яким буває Андрій. – Обіцяли скоро бути, хоча вже обіцяний час минув. То, може, варто перенести нашу зустріч…Ні, ти мене не правильно зрозумів…Гаразд, чекай. Я приїду, як тільки відремонтують ліфт…Бувай.
– Хвилюється? – не без заздрощів запитав Олександр.
– Ревнивий дуже, – неохоче відповіла на поставлене запитання дівчина. – Ви знаєте, ми з вами у чомусь дуже схожі. Ні, Андрій підтримує мене у всьому, хоча ревнує забагато. А вже особливо до роботи. А я така – якщо віддаюсь чомусь, то повністю. Я, навіть не знаю, в який бік змогла б зробити вибір, якщо б мене поставили перед таким – кохання чи робота.
– Коли заставляють робити такий вибір, то вже не кохання, – просто висловив свою думку вголос парубок і пожалкував, оскільки помітив, що Томка змінилась в обличчі. – Та то я так. А ви знаєте, за таке знайомство варто випити. У мене й шампанське є.
– Та ви що? Не варто, адже це шампанське призначене іншому адресату.
– Це просто шампанське, – промовив Олександр, починаючи відкорковувати пляшку. – На ньому не написано, для кого воно призначене. Відкривати із пострілом, чи тихенько?
– Давайте тихенько, – відповіла Томка, все-таки, прикривши руками вуха. – Адже можна пролити на підлогу, а хтозна скільки нам тут сидіти.
– Ви, як завжди, праві, – сказав парубок і без зайвого шуму зняв корок із пляшки.
– Ой, а як ми його будемо пити? – задала цікаве запитання дівчина, поглянувши на Олександра із іронією.
– Томко, а ви, коли-небудь, пили шампанське із горла?
– Ні, – відповіла вона сміючись.
– І я – ні, – розсміявся він і собі. – Завжди настає час, коли варто спробувати. Ви перша.
Олександр протягнув пляшку Томці, а сам відкрив коробку із цукерками. Складно змалювати його стан в цей момент, та одне бажання у нього було незмінне – залишитися тут назавжди, настільки комфортно він почувався в присутності цієї дівчини, навіть не звертаючи уваги на всі незручності. Молодий чоловік із щасливою посмішкою спостерігав за тим, як вона притуляє горло пляшки до своїх вуст, як капельки шампанського збігають по її щокам, скапуючи на груди, як на очах хмеліє її погляд. Мабуть, це щастя прокидатися поряд неї у ліжку, слухати, без зупину, її розповіді, насолоджуватись її дзвінким сміхом.
– А ви знаєте, у моєму драмколективі не просто діти, – продовжувала Томка між питтям шампанського і поїданням цукерок. – У мене справжні самородки. Ми разом підшуковуємо різні цікаві вистави, казки, іноді організовуємо тематичні концерти. Ви б бачили, з якою серйозністю кожен з них підходить до освоєння своєї ролі.
– Томко, у мене до вас пропозиція. А що, коли ви із своїм театром побуваєте у моєму відділенні. Мені здається, позитивні емоції є величезним зарядом до швидкої реабілітації хворих.
– А це ідея! – одразу ж пристала на пропозицію дівчина. – Я зберу батьків і запитаю у них дозволу.
– А солодкий стіл для ваших вихованців ми організуєм.
– Я згодна.
– Тоді нам потрібно обмінятись телефонами. Та для початку потрібно перейти на «ти».
– Не заперечую, – промовила Томка, піднімаючи вгору пляшку з шампанським. – За нашу співпрацю.
Пригубити шампанської їй більше не вдалося, оскільки ліфт злегка трясонуло, він заскрипів і поволі поїхав вниз. Ніхто із «полонених» і оговтатись не встиг, як двері ліфту розчинились і на порозі з’явився Андрій.
– Андрій? – здивовано запитала дівчина, швидко піднімаючись на ноги. – Як ти тут опинився?
– Вирішив прийти тобі на поміч, – відповів він, кинувши зневажливий погляд на супутника своєї коханої. – Сестра розхвилювалась, що через неї у нас може розладитись побачення і попросила мене посприяти твоєму визволенню. Напарницю твою як звати?
– Андрію, я тобі зараз все поясню, – почала оправдовуватись Томка.
– Поясниш, – сердито промовив той, потягнувши дівчину на вихід.
Олександр не встиг нічим зарадити, оскільки сам був захоплений зненацька таким поворотом подій. Лише коли авто зірвалось з місця і розчинилось серед маси інших автомобілів, він відчув порожнечу в середині себе. А ще знання того, що вони так і не встигли обмінятись телефонними номерами взагалі пригнітило його. В цей час задзвонив мобільний і на дисплеї з’явилось фото Олени. Найменше йому хотілось зараз чути її голос та він, все-таки, натиснув кнопку і, перш, ніж дати можливість їй висказати все, що вона про нього думає, сказав твердо і беззаперечно:
– Ми і справді з тобою різні люди. Прощавай…

***
Томка мовчки плелась осіннім парком, носком туфлі підбиваючи свіжо опавше листя. Ось вже цілий тиждень, як вона не знаходить собі місця. Вірніше, не знаходить собі місця її душа.
То ж самого вечора дівчина зрозуміла, що вони з Андрієм зовсім різні люди. І всі ці вибрики, які вона списувала на його ревнивість є не що інше, як намагання зробити її своєю власністю, якою можна управляти – принеси, подай, не можна, не варто. А вона зовсім інша. Якщо її позбавити світла – вона зав’яне, якщо перекрити кисень – вона помре.
– Вибач, Андрію, та ми з тобою зовсім різні люди, – майже з точністю із фразою Олександра пролунало її останнє слово.
А зараз Томка блукала парком, у пошуках відповіді на поставлене запитання – як далі бути? Раптом до болю і трепету знайомий голос окрикнув її. Вона підняла погляд і побачила за кілька метрів Його. Пересилюючи у собі бажання кинутись Йому назустріч, дівчина повільно пішла вперед, відчуваючи, що втрачає контроль від Його чаруючих очей.
– Привіт, – ледь чутно промовила вона, порівнявшись із Олександром, який подолав більшу відстань цього відрізку. – Що ти тут робиш?
– Не повіриш, – парубок не приховував свого щастя, – іду за покликом серця.
– Ну, ти ж спеціалізуєшся на серцях, – проіронізувала Томка.
– Та одне мені не підвладне, – із долею суму в голосі промовив Олександр.
– Мені здається, немає такого серця, яке встоїть перед тобою.
– А твоє?
– Ти спробуй.
Олександр спочатку не сміливо взяв Томку за руки, а потім притиснув до себе дівчину так сильно, що обом перехопило дух. Так вони простояли якусь мить, а далі їхні вуста злились у шаленому поцілунку.
– Я шукав тебе, – скаже він пізніше, коли переведе дух, заглядаючи у вічі коханій. – Я обдзвонив сто шкіл, розпитуючи про тебе.
– А я працюю в школі №101, – розсміялась у відповідь дівчина, насолоджуючись цією миттю. – Я зібрала батьківський колектив і вони погодились на такі собі «гастролі» своїх дітей. Навіть, збираються спонсорувати підвіз до лікарень.
– Ти сама неймовірність. І я тебе кохаю. Мені здається, те заточення у ліфті можна назвати нічим іншим, як «пасткою для кохання»…

3

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

Людмила Масовець

103
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

Думок на тему ““Пастка” для кохання”