Для голосування необхідно авторизуватись

Разом не при житті, то хоч після смерті…

Вперше Галина зустрілась з Андрієм на музиках. Він з першого ж погляду привернув її увагу, хоча й сам із зацікавленістю спостерігав за дівчиною. Але того вечора парубок так і не наважився підійти до неї, а на наступний день дівчина змушена була приймати старостів від ненависного їй Степана – то була воля її батьків.

Весілля відбувалось, мов у тумані, неначе вінчальний обряд здійснювали над кимсь іншим. А потім була перша шлюбна ніч, лише одна згадка про яку просто жахала.
Сльози болю, відчаю та страждань котились по щоках дівчини, та міцно стиснуті вуста не пропустили жодного крику. Лише потім, коли новоспечений чоловік, гарно відсвяткувавши своє весілля, яке приправилось досягненням бажаної близькості з Галиною, захропів поряд, огида до самої себе заповнила душу новоспеченої дружини.
“А, якщо одним махом вкоротити собі віку?” – раптом промайнула в підсвідомості дівчини думка.
Різко зіскочивши з ліжка, як була у нічній сорочці, Галина кинулась з хати, опам’ятавшись лише біля ставу. Зупинилась. Але не для роздумів – вуста шепотіли слова молитви, а душа вимолювала у Господа прощення.
Та, раптом, дівчина здригнулась від до болю знайомого голосу десь зовсім поряд, що промовляв її ім’я.
– Галинко?
– Андрійку…

… Вона летіла вперед. Летіла, не мов на крилах, адже там, попереду, на неї чекало щастя.
Як довго довелось йти до цієї події: крізь біль, приниження і , навіть, ненависть. Як довго довелось чекати цієї миті: з муками, стражданнями і, навіть, зі зневагою до самої себе. І, ось, це все наболіле, раптом, може скінчитись за якусь мить. Скінчитись так, немов би раніше нічого не було: ні сліз, ні безсонних ночей, ні не бажання жити. Скінчитись бодай на якихось кілька хвилин, але яких хвилин!
Хвилин, здатних заповнити ту порожнечу в душі, що було до цього. Заповнити настільки, щоб їх вистачило на час вимушеної розлуки. І так буде завжди.
Але вона була щаслива. Щаслива, як ніколи раніше, наскільки може почуватись закохана людина. І байдуже, що буде за годину, взавтра, адже саме зараз, в цю мить вона жила лише тим, що на неї чекає попереду, за кілька десятків кроків.
А приємний щем у серці вже відчувався. Воно з кожним кроком піднімало в середині хвилю радості, яка випромінювала навкруги стільки енергії, що, здавалось, все довкола у радіусі кілька метрів відчувало те ж саме.
І ця довколишня радість подвоювалась, адже ще більш потужнішу енергію випромінювало інше серце. Це стало відчутно одразу, щойно обидва серця вийшли на пряму дистанцію, перехопивши хвилі одне одного.
Вона побачила його там, між вербами і зупинилась. Можливо, для того, щоб перевести дух, адже, хоч ноги і не відчували втоми, та серце потребувало заспокоєння. А, можливо, і для того, щоб ще раз крадькома поспостерігати за ним, як це вона завжди робила перед тим, опинитись в його обіймах…
… Він стояв і чекав. Чекав тому, що відчував – вона прийде. Прийде не тому, що він благав її прийти, порівнюючи з усім земним прекрасним, а тому, що бачив це її бажання в очах, які не змогли збрехати.
Можливо, раніше в тих миттєвих перехресних поглядах він не міг прочитати чогось подібного, та вчорашній погляд був настільки красномовним, що найкраще про це не розказати і за годину розмови.
Він згадав той жахливий день, закінчення якого могло б бути фатальним, якби не випадковість. Хто б міг подумати, що бажання самогубства зведе їх до купи в ту ж годину і в тому ж місці.
Іронія долі? Можливо, та тоді Господь вирішив врятувати їхні душі, не маючи сил, а можливо і закриваючи очі на те, що залишив їм життя в гріху…
Здавалось, він тут стоїть вже цілу вічність, але він згоден простояти тут ще стільки, можливо й більше, аби отримати у винагороду той приплив неймовірного щастя, який вдалось йому відчути вчора, коли такий жаданий безневинний поцілунок переріс у несподіваний порив бажання. І байдуже, що доводиться приховувати це від усіх, вони кохають одне одного і, якщо Господь залишив їм життя, то він зробить все можливе, аби закохані були разом…
На жаль, той вечір був фатальним. Звичайно, закохані відчули міцні обійми одне одного, терпкий присмак на вустах від поцілунку, а потім нестримний біль у грудях від холодного леза ножа, яким вправно працював Степан, не стримуючи себе від люті та ревнощів.
Він раз-по-раз всаджав ніж у груди то Галині, то Андрію, не дивлячись на те, що їхні тіла вже давно залишили душі, а потім, усвідомивши, що накоїв, він кинувся у швидкі води Дніпра.
Як Степан дізнався про зраду дружини, ніхто не міг зрозуміти, та позбавивши закоханих життя земного, він допоміг їм відійти у інший світ, як пару, яка назавжди залишиться разом. Їх так і поховали поряд, а ось Степанового тіла так і не знайшли…

1

Автор публікації

Офлайн 2 тижні

Людмила Масовець

93
Коментарі: 0Публікації: 36Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій