Для голосування необхідно авторизуватись

ЯКБИ Ж НАЗАД Я МАЛА ЗМОГУ ВСЕ ВЕРНУТИ

Холодний вітер, мов ніж, пронизував тіло згорбленої жінки, яка одинокою постаттю завмерла біля свіжо висипаної могили, виривав з – під чорної хустини пасма сивого волосся, обморожував зблідлі щоки, та вона, здавалось, навіть і не відчувала цього, оскільки це було ніщо в порівнянні з тим горем, яке зараз заставляло серце просто розриватись від болю. Жінка, навіть і не здригнулась, коли почула за спиною рипіння снігу під чиїмись ногами – лякатися не було потреби, адже найстрашніше вже сталось, до того ж вона одразу зрозуміла, хто це, тому не повертала голови, продовжуючи гіпнотизувати обличчя дівчини, мов мала надію, що, ось, зараз та оживе і скаже якесь заспокійливе слово. Її обличчя настільки прикипіло поглядом до цього портрету, що складалось враження, немов би то зовсім і не жива істота, а закам’яніла статуя. Раптом вона кліпнула повіками і її потріскані від морозного вітру вуста спромоглись тихо прошепотіти: ,, ЯКБИ Ж НАЗАД Я МАЛА ЗМОГУ ВСЕ ВЕРНУТИ…’’

Оксана завжди була скромною, вихованою, порядною дівчиною. Це зовсім не через те, що її мати є директором школи, просто вона сама була такою, і їй це подобалось. Звичайна дівчина зі звичайними звичками, бажаннями, мріями. Любила навчання – кожен предмет окремо і по особливому, захоплювалась іноземними мовами, мріяла про велике майбутнє.
Назарій Степанович Райдужний з’явився в школі якось несподівано. Молодий вчитель англійської мови – високий, чорнявий красень спортивної статури одразу впав у око всім старшокласницям, тож його занять всі дівчата чекали із нетерпінням. А він, здавалось, нікого не помічав, спокійно читав урок і не звертав уваги на не однозначні погляди осіб протилежної статі.
Скоро вже всі знали про нього все – вдівець з трирічною дитиною на руках; дружина померла при пологах, тому вихованням доньки займається сам; гарний батько, чудовий вчитель і не досяжний принц на білому коні для десятків дівочих сердець, які, попри його сімейний стан, продовжували захоплюватись ним, мов інших поряд і не існувало.
Не стала виключенням дівчачих переживань і сама Оксана, хоча відкрито про це нікому не розповідала і приховувала все в собі. Дівчину хвилював його голос, погляд, особливо, коли він звертав на неї свою увагу, бо помітив її здібності. Тільки самій Оксані відомо, скільки зусиль доводилось докладати, аби не розчервонітись при цьому, тим самим виказавши свої почуття.
Скоро її переживання лягли на білосніжні сторінки особистого щоденника, якому вона виливала всю свою душу. Саме щоденник став її єдиною подругою, надійною і мовчазною…
Спливали дні. Віддзвенів останній дзвоник і настала напружена пора підготовки і здачі іспитів, а також планування свого майбутнього. Оксана вирішила йти стопами матері, стати вчителем. Мама була не проти, навіть підтримала вибір доньки стати учителем англійського. Більше того, для Оксани стало несподіванкою і великим сюрпризом, коли мама попросила Назарія Степановича гарно підготувати її до іспиту.
Дівчина ніколи не забуде той день, коли вперше переступила поріг його квартири. Назустріч їй одразу вибігла галаслива дівчинка і обхопила її за ноги.
– Ти будеш моєю мамою? – прощебетала вона, із надією заглядаючи в очі.
– Не звертай на неї уваги, – якось зніяковіло промовив Назарій Степанович, піднявши дівчинку на руки. – Це її перше запитання.
Якби він знав, що в ту мить Оксана готова була забути про все на світі – про шкільні іспити, про вступ до інституту, лише б мати надію, що це подарує їй здійснення всіх її найзаповітніших мрій. Натомість дівчина лише посміхнулась маленькій Наталочці і, легенько вщипнувши її за рожеву щічку, чим визвала задоволений сміх малечі, пройшла до гостьової кімнати, де вже на неї чекали різні підручники, конспекти і повернення до реальності.
На протязі кількох занять, Оксана не лише покращила свої знання та вимову з ледь помітним англійським акцентом, а ще й більше впевнилась в тому, що Назарій Степанович є тим єдиним чоловіком в світі, з яким дівчина готова була прожити все своє життя. Але він був мов непідступна скеля, хоча іноді, коли спостерігав за тим, як гарно ладнають між собою його донька з Оксаною, в його очах проблискувало щось більше, ніж дружні стосунки, які можуть бути між вчителем та ученицею. Та це так і залишалось миттєвим проблиском без будь – якої надії.
Але одного дня сталась подія, яка перевернула все життя дівчини. Це була найприємніша мить в її житті, але саме вона стала роковою. Хоча тоді ще ніхто не знав про те, які випробування скоро ляжуть на плечі молодих людей, тому на білий папір особистого щоденника лягли наступні рядки: «Це сталось так несподівано, що я ще й досі не вірю – все відбувалось в реальності, чи ж то був просто мій найкращий сон. Він мене поцілував! Хай сталось це зовсім випадково і несподівано, але ж це сталось! Я найщасливіша людина в світі, адже скоро, я в цьому впевнена, ми будемо разом, бо я кохаю його, обожнюю Наталочку і не мислю свого майбутнього без них обох…»
Їхній поцілунок і справді був несподіванкою. Назарій Степанович, як завжди після занять англійським, вийшов провести Оксану до зупинки трамваю. Вони весело розмовляли і, раптом, звідкись взявся величезний собака, який вже своїм виглядом налякав дівчину, що кинулась до Назарія Степановича і сховалась в його обіймах від небезпеки. На щастя, одразу з’явився хазяїн собаки, а молоді люди змушені були залишатись в небезпечній відстані одне від одного ще деякий час, оскільки ланцюжок Оксани зачепився за хрестик Назарія.
Обоє були в такій близькості, що здоровий глузд відступив на задній план, залишивши місце почуттю. То був шалений поцілунок, немов би молоді люди боялись, що такої нагоди вже ніколи не випаде. А потім прийшов трамвай і Оксана заскочила до його салону, тільки махнувши на прощання рукою…
«… ми будемо разом… обов’язково…» То був останній запис дівчини у щоденнику, який на довгі роки знайде своє місце у шухляді письмового столу. А сама Оксана весь цей час перебуватиме у невідомості і величезному розчаруванні у коханні, бо тоді вона і не підозрювала, що на шляху її щастя стане рідна мати.
Справа в тому, що Анастасія Володимирівна, мати дівчини, заглянувши до доньчиної кімнати, аби побажати їй солодких снів і підбадьорити перед завтрашнім головним іспитом до вступу в інститут, застала дівчину за письмовим столом, яка мирно спала, схиливши голову на щоденник, останній запис якого просто шокував жінку.
Не такого майбутнього вона бажала для своєї доньки. Керівна посада і влада, яку вона мала, дала змогу матері назавжди позбутись «ворога», тож коли щаслива Оксана піднімалась знайомими сходами до квартири Назарія Степановича з радісною звісткою про її зарахування до інституту, на неї чекала не приємна звістка.
Вони так і не попрощались. Несподіваний від’їзд Назарія залишив по собі не лише купу запитань, а й назавжди посіяв у серці дівчини недовіру до всіх осіб протилежної статі і величезне розчарування…
Пройшло п’ять років. Оксана готувалась до державних іспитів в інституті. До її кімнати заглянула мама.
– Там тебе до телефону запрошує якийсь Андрій.
– Скажи, що мене нема вдома, – якимсь байдужим голосом відповіла дівчина, навіть не піднявши від книжки голову.
– Але ж я сказала, що ти є, – занервувала мати.
– Скажи, що помилилась, – та ж сама реакція у відповідь.
Анастасія Володимирівна тяжко зітхнула і вийшла, але за хвилину вона повернулась знову і присіла на стілець навпроти доньки. Вона довго дивилась на неї, поки та не відірвала свій погляд від книжки і не подивилась на матір.
– Чому ти на мене так дивишся? – запитала Оксана, посміхнувшись.
– Так не треба жити, доню, – сумно промовила Анастасія Володимирівна.
– Я живу так, як вважаю за потрібне.
– І що це за життя? Ти ні з ким не зустрічаєшся і не помітиш, як швидко сплине життя.
– Просто ще не зустріла того, хто б заставив шаленіти моє серце, – проіронізувала Оксана і знову схилилась над книжкою, намагаючись пояснити матері, що тема вичерпана.
– Невже ти гадаєш, що світ зійшовся клином на цьому Райдужному, і окрім нього кращих чоловіків нема, – Анастасія Володимирівна випалила все одразу, лише потім зрозумівши, що сказала багато зайвих речей.
– Звідки ти знаєш про мої почуття до Назарія Степановича? – Оксана різко підняла на матір пронизливий погляд, і по тому, як швидко та нахилила голову, одразу зрозуміла, хто став на її шляху.
Більше запитань дівчина не задавала, адже було й так зрозуміло, як Божий день, що саме мати стояла за таким раптовим від’їздом Райдужного з їхнього міста. Схопившись на ноги, Оксана швидкою ходою покинула квартиру, залишивши матір жалкувати про те, що так не обачно виказала ту таємницю, яку зберігала протягом всіх років…
Минув час. Позаду були успішно складені іспити, отриманий диплом, але жодного разу між матір’ю і донькою не виникало розмов на тему, яка непомітно, але поступово віддаляла рідних людей одне від одного. Жодного докору не зірвалось з Оксаниних вуст в адресу мами, як і не з’явилось більше задушевних розмов.
Анастасія Володимирівна побивалась мовчки, хоча мала надію, що пройде час і донька сама заведе про це розмову і тоді вони обов’язково обсудять всі «за» і «проти», тим більше, що потрібно було обговорити доньчине влаштування на роботу в рідну школу, де для неї трималось місце. От тільки жінка боялась, навіть згадувати про це.
Але Оксана вирішила інакше. Своїм рішенням вона позбавила матір права вирішувати її долю і обрала для свого вчителювання школу в невеличкому районному містечку, аби бути подалі від усіх і всього, що нагадувало про пережиті страждання…
В селищі молода вчителька англійської мови з’явилась в переддень першого дзвоника. Познайомившись з кількома колегами, вона швиденько направилась додому, аби облаштуватись і приготуватись до завтрашнього важливого в її житті дня. В той день, після довгого перериву, на сторінки її особистого щоденнику, який Оксана взяла із собою, лягло кілька рядочків: «31 серпня. Це друга важлива подія в моєму житті. Я зробила вирішальний крок і буду сподіватись, що він правильний. Моє життя в моїх руках і лише я маю право ним керувати …»
Наступного дня Оксана прокинулась з дивним відчуттям того, що щось повинно статись. Розцінивши це, як перший особливий день в її житті, дівчина швидко піднялась. Радісною посмішкою її зустріла Марія Іванівна, жінка, в домі якої вона винаймає кімнату, і день здався ще більш святковішим, бо сонячний ранок, приправлений такою доброю посмішкою жінки, вселяв надію на те, що життя може набрати і кольорових відтінків.
Отримавши від Марії Іванівни кілька компліментів, щодо своєї зовнішності і звабленні всіх чоловіків навколо, Оксана із щасливою посмішкою вийшла на вулицю. Ступивши кілька кроків у напрямку школи, дівчина змушена була зупинитись, оскільки у сусідньому дворі вона почула до болю знайомі голоси. Першою на її очі потрапила дівчинка у святковій шкільній формі, яка весело вистрибнула на вулицю і одразу ж завмерла перед незнайомкою.
– Наталочко? – якось не впевнено промовила Оксана, відчувши, як голосно закалатало її серце.
– Оксано! – радісно закричала дівчинка, одразу впізнавши у такій поважній пані ту свою найкращу подругу багато років тому.
За кілька кроків Наталочка опинилась у обіймах дівчини, яка притисла її до себе не звертаючи уваги на те, що із старанно вкладеної зачіски вибилось кілька пасом волосся. В ту мить зовнішній вигляд її мало турбував, оскільки в обіймах трепетала істота, яка була для неї всім на світі.
А потім погляд Оксани зупинився на тому, хто, навіть в ті хвилини ненависті у роки невідомості, займав в її серці найбільшу частину. Серце дівчини затремтіло і закалатало так гучно, що, здавалось, його було чути на кілька метрів. Він стояв у кількох кроках від неї, такий чарівний і найдорожчий, що хотілось просто зупинити час. Його посмішка заставляла шаленіти все тіло, але… раптом все скінчилось і серце знизала така біль, мов хтось встромив у нього ножа – поряд Назарія Степановича виникла постать молодої жінки, яка однією рукою вхопилась за лікоть Райдужного, а інша рука покоїлась на округлому животі. Щастя виявилось миттєвим…
Оксана рахувала, що розпочала нове життя з чистого листка, але все виявилось до навпаки, оскільки минуле жило поряд, всього через дерев’яний тин і з ним щодня доводиться зустрічатись, робити вигляд, що все гаразд і мовчки плакати у подушку по ночам. Тоді в її щоденнику з’явилось наступне: «Серце моє страждає від туги за ним, але я всеодно щаслива, оскільки у нього тепер все гаразд…»
Одного вечора пізньої осені дівчина затрималась у школі довше, ніж завжди. Поспішати додому не збиралась, адже там на неї ніхто не чекав. Поволі зібравшись, Оксана не поспішаючи направилась знайомою стежкою через міський парк. Згодом за плечима вона почула чиїсь кроки і здригнулась, адже на вулиці вже сутеніло.
– Затрималась? – почувся знайомий голос, який одразу захвилював серце дівчини.
– Та трохи, – спокійно відповіла, намагаючись не виказувати своїх почуттів.
А далі зав’язалась звичайна розмова, мов зустрілись просто двоє хороших друзів, між якими не було нічого такого, що могло б хвилювати серце. Отак, спокійно розмовляючи, молоді люди зайшли мало не до самого дому, та сталось дещо подібне тому випадку п’ятирічної давності – сусідський собака кинувся мало не під ноги вечірнім прохожим і обоє знову опинились в небезпечній близькості одне від одного. А далі сталось те, що і повинно було статись, коли двоє закоханих забувають про все на світі.
Оксана опам’яталась першою і рвонула додому, залишивши за собою лише аромат своїх парфумів…
Ранок наступного дня розпочався із не людського крику Марії Іванівни, яка увірвалась у помешкання Райдужних бліда, мов смерть. А ще через хвилину Назарій Степанович влетів у кімнату Оксани і кинувся до її ліжка, та вона, навіть і не поворухнулась. Складалось враження, що вона просто спить, оскільки на вустах захолола щаслива посмішка, а руки, якими вона притискала до грудей щоденник, ще тримали ледь відчутне тепло.
Райдужний чомусь одразу потягнувся до щоденника і розгорнув його на останній сторінці. Там не було імен, та він чудово здогадався про кого йшла мова.
«Сьогодні я відчула, що й справді є найщасливішою людиною в цілому світі, бо він мене любить. Це не прозвучало з його вуст, та про це говорило все, його теплі і ніжні вуста, міцні обійми і сумний погляд, в глибині якого можна було прочитати – кохаю. Чи буде так далі я не знаю, адже він належить іншій. Та я зрозуміла одне – Я хочу померти щасливою, з відчуттям його поцілунку на вустах, оскільки не впевнена, що взавтра відчую те ж саме…»
Перш ніж до кімнати вбігла захекана від швидкої ходи Марія Іванівна, Назарій Степанович встиг заховати щоденник за пазуху. Це єдине, що тепер залишилось йому, як нагадування про те високе і світле почуття, про яке так ніхто і не дізнається…
Ніхто, окрім згорбленої жінки, яка, мов статуя завмерла над могилою доньки, лише вуста якої шепотіли одну фразу: «ЯКБИ Ж НАЗАД Я МАЛА ЗМОГУ ВСЕ ВЕРНУТИ…»

1

Автор публікації

Офлайн 3 тижні

Людмила Масовець

93
Коментарі: 0Публікації: 36Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій