Для голосування необхідно авторизуватись

Збіг випадковостей

 

Тетяна сиділа в кафе, святкуючи свою незвичну дату – коли стала не потрібна тому, хто для неї був сенсом її життя. Вона кожного року святкувала це не за келихом вина, а за філіжанкою кави. Щоб нагадати собі – більше ніколи не п’яніти від оманливих мрій, натомість, щоб життя ставало таким запашним і ароматним, як кава.
Ось вже 18 років, як коханий кинув її на порозі такої важливої події – народження дитини. Просто сказав: «Вибач, та я не готовий до сімейного життя», і пішов.
Перші місяці вона чекала на нього, адже сподівалась, що він отямиться і повернеться. Прокручувала в уяві цю зустріч, його слова розкаяння і свої слова виправдання його поступку. Потім зрозуміла, що цього не станеться і від тоді назавжди заборонила собі згадувати про нього, лише в цей день трішки віддаючись ностальгії.
Офіціант, який поставив перед нею келих червоного вина, повернув Тетяну в реальність.
– Що це? – здивовано запитала жінка.
– Це вам надіслав отой пан, – відповів юнак, жестом голови вказуючи на сусідній столик, за яким сидів доволі симпатичний чоловік, схиливши в знак привітання голову. Зрозумівши, що є в центрі уваги, він швидко присів на вільний стілець. – Не завадив?
– Вгадали, завадили, – без особливої ініціативи промовила Таня, потягнувшись до своєї сумочки, звідки витягла гаманець. – А ось з вином – ні. Я не люблю червоне. До того ж, вже маю йти.
Поклавши кілька гривень на стіл, жінка швидко попрямувала до виходу з кафе.
***
Геннадій купував букет квітів для няні свого сина на її іменини, коли до квіткової крамниці увійшло кілька жінок, про щось весело розмовляючи. Серед них він упізнав свою незнайомку, яка вчора так мило відшила його спробу познайомитись. Вже розраховуючись за обраний букет, він попросив ще один із червоних троянд, а до нього приколов листівку із наступним текстом: «Сподіваюсь із червоним кольором на цей раз я вгадав».
– Це для вас, – промовила продавчиня, підійшовши до Тетяни.
– Для мене? – здивовано запитала жінка, поглянувши у той напрямок, куди показувала дівчина. Серце її здригнулось, коли вона зустрілась із зеленооким поглядом незнайомця, який вчора хотів пригостити її вином. Він вже виходив із крамниці, тому мило посміхнувся, махнув на прощання рукою і зник за дверима.
– Хто це? Хто це? – засокотали навколо неї колеги по роботі, заздрісними поглядами проводжаючи красеня.
– Випадковий незнайомець, – просто відповіла Тетяна, посміхнувшись, прочитавши листівку.
– Не такий вже і випадковий, коли дарує такі квіти…

***
Цілу ніч Тетяну мучило безсоння. Можливо, цьому причиною був аромат, який йшов від червоних троянд, що знайшли своє місце на столику поряд її ліжка?
Через потік думок жінка змогла заснути лише під ранок, тому і не чула набридливої мелодії будильника. Якби не донька, проспала б усе на світі. А далі, мов напасть, втрапила в затор і нервово постукувала по шибці скла, оскільки розуміла, що може не встигнути на роботу. Якби у неї був другий чи третій урок, а так – перший. Вона ніколи не любила спізнень учнів, а тут сама.
Раптом її погляд прикипів до сріблястої ауді, яка порівнялась із маршруткою. Жінку зацікавило те, що вона знала ту дівчину, яка сиділа у салоні, мило посміхаючись тому, хто сидів за кермом. Вона не могла розгледіти цього незнайомця, та вже ненавиділа його, адже він посягну на святе – її доньку. Коли молоді люди поцілувались, Тетяна мало не закричала від злоті. Вона готова була кинутись прямо через вікно, аби витягнути цього негідника і наздавати йому, та ауді рвонула вперед і на світлофорі повернула у протилежний напрямок.
Педагогічна увага далась взнаки і у її записнику з’явився номер цього авто, а ось номер її доньки був поза зоною досяжності. Ця зона досяжності скоротиться ввечері, ось тоді Тетяна відірветься по повній. А поки вона влетіла на перерві до своєї колеги, в якої чоловік працював у ДАЇ із незвичним проханням вичислити власника цього авто. Для серйозної розмови із донькою потрібні аргументи і купа неприємних прикладів.
– Йому сорок років?! – брови Тетяни поповзли вгору, коли колега вже на наступній перерві протягнула їй папірець із ім’ям власника сріблястої ауді, його анкетними даними, домашньою адресою та місцем роботи.
Найперше, що хотілось зробити в цю хвилину, це подивитись у вічі цьому негіднику, який більше, ніж у двоє старший її доньки. Ледве дочекавшись закінчення уроків, вона зупинила таксі, сказала потрібну адресу і вже готова була до боротьби.
Не звертаючи уваги на заперечення секретарки, Тетяна увірвалась до кабінету цього негідника, який посягнув на найдорожче у її житті і завмерла на місці, оскільки вона зустрілась із зеленооким поглядом того самого незнайомця.
– Геннадію Петровичу, я не встигла.., – спробувала захистить себе секретарка.
– Все гаразд, – заспокоїв той дівчину, жестом вказавши їй на двері, і продовжив вже до несподіваної гості. – Просто якийсь збіг випадковостей. Можливо, чаю чи кави?
– Це просто неподобство! – викрикнула Тетяна, оскільки вона не хотіла вірити в те, що побачила. Протягом довгих років вона переконувала себе в тому, що всі чоловіки негідники і після останньої зустрічі з цим незнайомцем почала вірити в те, що виключення все-таки буває. І раптом таке.
– Що, перепрошую? – здивовано запитав чоловік, від несподіванки присівши назад на стілець. – Я, здається, нічого не зробив такого, аби викликати стільки вашої ненависті.
– Нічого? – аж затремтіла від злості Тетяна, мабуть в цю мить ненавидячи себе так само, адже спробувала собі деякі непристойні думки щодо цієї особи, в якої на меті лише одне – молоденькі дівчата. Підійшовши до столу, вона оперлась на нього долонями, нависши над Геннадієм, мов скеля. – І давно у вас це?
– Що – це? – і далі перебував у невідомості чоловік, увібравши голову в плечі.
– Роман із моєю донькою! – випалила одним духом жінка, ледь стримуючи сльози.
– Стривайте, – промовив Геннадій, нарешті зрозумівши у чому справа і піднявшись на ноги, – це якась дезінформація. Я навіть боюсь припустити скільки років вашій доньці.
– Сімнадцять!
– Тим більше.
– Але ж це ви цілувались сьогодні вранці з нею у своєму авто! Я сама бачила! Ось! – Тетяна кинула йому в обличчя папірець із його даними і присіла на стілець, закривши обличчя руками. – Вона ж іще дитина, а ви…
– Зачекайте мене звинувачувати у тому, чого я не робив, – різонув і Геннадій, швидким поглядом пробігаючи зміст папірця. Раптом його обличчя розтягнулось у посмішці. – Тепер все зрозуміло. Срібляста ауді вже давно належить моєму синові.
– Як синові? – Тетяна підняла на чоловіка здивований погляд.
– Ось так. Я її подарував йому на вісімнадцятиріччя.
– То вашому синові вісімнадцять років?
– Так.
– А чи не зарано йому крутити фіглі-міглі з моєю донькою? Ви повинні серйозно поговорити з ним, аби він не крутив голову моїй Оленці, вона ще зовсім зелена для цього!
– Вибачте за безтактне запитання. Скільки вам років?
– Тридцять п’ять.
– Якщо вашій доньці сімнадцять, а вам тридцять п’ять, то тоді скажіть в скільки років ви почали крутити фіглі-міглі із хлопцями?
– Що?! – Тетяна від обурення, мабуть, позеленіла, мов жаба.
– А вам теж не завадить кілька романтичних побачень, – продовжував шокувати жінку Геннадій, насолоджуючись її реакцією. – Судячи з того, що ви не носите обручки, вам бракує чоловічої уваги. Про це також говорить ваш потускнілий погляд.
– Та як ви смієте…
– Можливо, щодо вас я трішки перегнув палицю, та я ніколи не заборонятиму своєму синові мати право на кохання. Вам раджу теж замислитись над цим.
– Мені ваші поради не потрібні, – відрубала Тетяна, піднімаючись. Вона хотіла ще щось сказати, та передумала і попрямувала до виходу.
– Ми могли б обговорити це за філіжанкою кави, – спробував затримати жінку Геннадій, якому, чомусь, не хотілось її відпускати.
– Якщо ви мене клеїте, – відповіла Тетяна, обернувшись біля дверей, – то у вас нічого не вийде. Ви дорослий чоловік, тому нагадувати вам про те, що ви не у моєму смаку, вам не доведеться.

***
Повертаючись додому, жінка відчувала якесь полегшення. Вона не захотіла тіснитись у міському транспорті, тож вирішила пройтись пішки, тим більше, що проживала у тому ж кварталі.
Згадавши про фіглі-міглі, Тетяна навіть посміхнулась, оскільки зрозуміла, що її Оленка саме перебуває у тому віці, коли високі почуття беруть верх. Правду сказав цей незнайомець, хоча вона вже знає його ім’я, Геннадій Петрович, що ставати на заваді цьому не потрібно. Зрештою, її мама підтримувала у всьому, навіть у тяжку хвилину стала її єдиною надійною подругою.
Від дзвінка мобільного телефону Тетяна аж здригнулась. Це була донька.
– Мам, ти мені телефонувала?
– Так. Я хотіла б познайомитись із твоїм другом, – промовила одразу, мов все життя хотіла сказати цю фразу.
У слухавці запанувала кількасекундна тиша.
– Звідки ти про нього знаєш?
– Я ж відчуваю, що у тебе хтось є. Якщо це серйозно, то я завжди підтримаю тебе, адже ми подруги.
– Гаразд, – погодилась Олена.
– Тоді навіщо відтягувати, запроси його сьогодні. Я приготую святкову вечерю.
– Матусю, – радісно защебетала дівчина, – ти у мене найкраща.
У цю хвилину Тетяна відчула такий прилив щастя, що їй захотілось співати. Подумки вона подякувала цьому Геннадію за гарну пораду, інакше хтозна, як би вона повелась, дізнавшись про це в якийсь інший спосіб.
Із такої ейфорії жінку вивели викрики, які лунали з арки, куди вона мала завертати. Кинувшись туди, Тетяна побачила, як кілька підлітків лупцюють хлопчака, який вже лежав на землі, прикриваючи обличчя руками.
– Що ви робите?! – що є духу закричала вона, підбігаючи і розмахуючи руками.
Шпана швиденько зникла із «поля бою». Тетяна допомогла піднятись хлопчакові, упізнавши в ньому учня своєї школи. Він цього року пішов до першого класу, і не дивлячись на те, що вона була не його класним керівником, його ввічливість і тактовність стали причиною того, що вони іноді спілкувались із ним, коли він на автозупинці очікував того, хто мав забрати його зі школи.
– Андрій? Що ти тут робиш?
– Тетяно Миколаївно? – здивувався і собі хлопчик, з допомогою жінки піднімаючись на ноги. – А ви тут живете?
– Я – так. А ти? Невже ніхто по тебе не приїхав?
– Ні. Я просидів цілу голину, а тоді вирішив піти пішки. Спочатку хотів піти додому, та потім передумав і завернув до батька на роботу.
– Ти так гарно знаєш місто?
– Так. До того ж у мене є GPS-навігатор, – задоволено промовив Андрійко і хотів посміхнутися, та від болю скривився.
– А ти телефонував батькові?
– Так, та у нього вимкнений телефон. І у його водія, який весь час забирає мене – теж не відповідає. А зараз і телефону немає. Ті хлопчаки побачили, що я іду за напрямом, який мені підказував навігатор, і забрали його.
– Ще й дісталось гарно. – Тетяна взяла обличчя хлопчика у свої долоні, роздивляючись його «красу» після побиття. – Гаразд, зараз піднімемось до мене і я тобі оброблю твої синці та рани. І до батька зателефонуєш з мого телефону.
Про святкову вечерю було одразу ж забуто.

***
Тетяна поспішила до дверей, оскільки це, мабуть хтось прийшов за Андрійком. Відчинивши їх, вона завмерла на порозі, оскільки ніяк не очікувала побачити того, хто прийшов.
– Ви мене переслідуєте?
– Сам здивований, – відповів Геннадій, а це був саме він. – Мій син дав мені цю адресу.
– Який син? – запитала жінка, і раптом згадала про святкову вечерю. Від цього вона здивувалась ще більше. – То Олена запросила і вас?
– Яка Олена? – прийшов час здивуватись і Геннадію.
– Моя донька. Я вирішила познайомитись із вашим сином і запропонувала Оленці запросити його на вечерю.
– Ні, я про це нічого не знаю. Мені зателефонував мій молодший син і сказав, що мій водій не забрав його зі школи, він йшов пішки, на нього напали і його відвела до себе додому вчителька. То це ви Тетяна Миколаївна?
– Я, – якось розгублено промовила жінка, пропускаючи чоловіка до квартири. – Я не думала, що ви так швидко приїдете, тому заварила Андрійкові чаю і він заснув.
– Мій водій втрапив у аварію і його забрали у міліцію. А у мене після вашого візиту була важлива зустріч, тож я вимкнув телефон, – почав виправдовуватись Геннадій і перейшов на шепіт. – Де він?
– У вітальні.

***
За філіжанкою запашного чаю на кухні спочатку було якось напружено. Кожен із обох молодих людей думали про ті події, які одночасно крутились навколо них, а потім мовчанку обірвав Геннадій.
– Вас, мабуть, цікавить питання – де моя дружина?
– Та, ні.., – спробувала заперечити Тетяна, хоча це не було правдою, оскільки саме це питання зараз вертілось в її голові.
– Я закохався в неї з першого ж погляду. Я тоді був вже на другому курсі, а вона – першокурсниця. Своїм батькам про це нічого не казав, оскільки вони не прийняли б Світлану. Я знаю їхні характери, вподобання і дівчина з інтернату ніколи б не пройняла б їхні душі, а я її кохав… Коли ми зрозуміли, що чекаємо на дитину, тоді потрібно було вже розкривати всі карти, та батьки навіть слухати нічого не хотіли. А я не слухав їх… ми розписались і нам виділили окрему кімнату в гуртожитку. Там і народився Сергійко, мій старший, якого сьогодні ви бачили із своєю донькою…
– Сподіваюсь, ваші батьки прийняли онука?
– Ні, – відповів Геннадій, криво посміхнувшись. – Коли ми прийшли на ювілей до матері, вони не впустили нас навіть на поріг. Отож довелося піти геть, а навздогін нам полетів букет квітів і чайний сервіз, який ми купили на останні гроші… Потім я закінчив навчання і пішло-поїхало. Спочатку пішов у плавання. По півроку не було вдома, та хоч якось забезпечував сім’ю, навіть вдавалось заощаджувати. За кілька років купили однокімнатну квартиру. Потім із однодумцями спробували організувати бізнес… Можливо, мені допомагав Бог, оскільки справи пішли вгору…Через десять років після народження Сергійка ми захотіли ще одну дитину… – Геннадій замовк. Було помітно, що йому дуже тяжко згадувати і Тетяна вже готова була закрити цю тему, та він продовжив. – Андрійко в мене народився семимісячним. Не знаю, що пішло не так? Здається все було гаразд. Я був у відрядженні, оскільки до народження ще було достатньо часу, та й Світлана почувалась добре і тут… Її не вдалось врятувати… Андрійко знаходився в лікарні дві неділі, а я жодного разу не навідався до нього, оскільки вважав його винним у смерті Світлани… Його додому забирали хрещені батьки Сергія. Вони й няню йому найняли. Вона жила з ним у нашій квартирі в окремій кімнаті, а я за півроку жодного разу не зайшов туди… Одного разу няня затрималась в аптеці, а він дуже плакав. Я пересилив себе і зайшов до кімнати. Коли я заглянув йому у вічі, я побачив там саму Світлану… Ніколи собі не пробачу тієї слабкодухості. – Геннадій замовк, непомітно змахнувши сльозу. Плакала і Тетяна.
– А ваші батьки?
– Вони загинули у аварії. Я їм пробачив, та вони мені – ні. Навіть свою квартиру вони заповіли якимсь родичам, та не мені. Бог їм суддя. Вони не пробачили мені мого кохання. Я вже тоді вирішив ніколи не ставати на шляху до кохання своїм дітям. Мене влаштує будь-який вибір.
– Завдяки вам, це зрозуміла і я, – посміхнулась жінка, якось зніяковівши під уважним поглядом чоловіка.
– Мені здається, що наші зустрічі не є випадковістю.
– Не зрозуміла.
– Не може бути так, щоб було стільки збігів. Наприклад, у кафе я опинився не випадково, адже це було наше із Світланою улюблене місце і той столик біля вікна, за яким сиділи ви. Я там буваю майже щодня.
– Квіти ви теж часто купуєте?
– Часто. Для нашої няні. Вона вже літня жінка і давно мешкає у себе, але із вдячності за її добрі справи, я їй щотижня дарую квіти.
Тетяна змовчала про третю випадковість, оскільки саме через безсонну ніч після того букету червоних троянд вона спізнювалася і побачила свою доньку у чужому авто, що і стало причиною наступної зустрічі, яка потягла за собою ще одну.
– Після смерті Світлани я вперше відчув трепет в серці, – промовив Геннадій, несміливо заволодівши рукою жінки. – Я був би щасливим, якби ви відчули до мене щось подібне.
Тетяна хотіла щось промовити, правда й сама не знала – що?, оскільки в голові відбувався хаос, та їй на допомогу прийшов дзвінок у двері.
– Ой, це ж наші діти, – вигукнула вона, схопившись на ноги.
– Значить, уся сім’я в зборі, – промовив чоловік, однією фразою закривши їй шлях для відступу.
Хоча Тетяна вже твердо знала – відступати вона не буде…

2

Автор публікації

Офлайн 4 тижні

Людмила Масовець

93
Коментарі: 0Публікації: 36Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій