Якщо я б зважилася, якби тільки сміла тобі про все сказати,
Так щиро, як на душі, аби нічого не прикрашати
Але й не спотворювати.
Я б в першочерговому порядку, терміново, головним чином
І обов’язково… Я б тобі сказала, я б сказала, я б хотіла сказати…
Про те як важко це божевілля в собі тримати.
Як складно, коли повинно бути просто.
Як темно, хоча я не закривала очі.
Як боязко, як схоже на присмак безсонної ночі.
І як холодно, як самотньо…
Так, наче я падаю у безодню.
У якусь вирву…
Прірву.
Бах!
І я на дні
Це сон, я у сні…
Але я повинна відштовхнутися,
Знайти в собі сили, вигнутися,
Набрати повні легені повітря, такого жаркого,
Немов його хто цілував смолоскипом…
Я мушу, я точно знаю, що мушу повернутися
До відправної точки, або й навіть далі!
Вище, краще, більше! Я виявляється можу! Вмію!
Господи! Подивись, наче лечу! Наче маю крила!
Як мені легко, як мені тепло! Як радісно!
Яка я безмежно щаслива! Яка палка! Закохана!
Як багато навколо кольору і цих радісних спалахів!
Я їх вбачаю скрізь, вони усе проявляють, все насичують
Смаком, сутністю, формою… Натхненням, захопленням!
І ось саме тут я розумію, відкриваю це неписане правило
Що немає винятків…
Я існую лише під твоїм наглядом. Ти мене з НІЧОГО виліпив,
Аби розплющити мене під тягарем роздумів і докорів…
Аби показати усю могутність і велич ЛЮБОВІ!
Аби я пізнала, цілком усвідомила відсутність будь-якої логіки
У тому, що ти мене створив, аби посадити на цю неспинну ГОЙДАЛКУ.
Я підкорююся тобі і ввіряюся,
Ти бачиш, я ще тут! Ще гойдаюся…
І лише вітер, лише простір, і ось ці тихі звуки – це Я!
Гой-да… Гой-да… Гой-да…
Автор публікації
