Для голосування необхідно авторизуватись

Я, літо і папір…

Я, літо і папір

 

Від нього пахло скловатою, потом і будівничим брудом. Такий жалкий, зморений, на старій і облупленій «Україні»… Замість обідньої перерви він припхався до мене. Я дивилася на нього і не розуміла, як з вчорашнього вечора, він міг так подурніти. Постоявши біля скрипучої хвіртки, помовчавши, він попросив води. Пив жадібно й багато, опустошивши кухоль, невпевнено спитав:

 

– Ввечері вийдеш?

– Ні, – твердо відповіла.

– Брешеш? – допитливо в очі.

– Так, – ще твердіше.

– Ти завжди брешеш… – докірливо.

– Тобі вже час, спізнишся, не заплатять, – відрізала.

– Ну то до вечора? – з надією.

– Не знаю, мороки домашньої багато. Чи встигну… Подивимось, – м’якіше.

 

Поїхав…

Ще трохи постояла, дивлячись йому в слід, а потім взялася за віник. В моєму списку справ на сьогодні, підмітання подвір’я було під пунктом номер один. Всього їх було дванадцять.

 

Яке стояло літо! Незбагненне, запашне, затишне… Плело павутиння днів так повільно, виважено, винятково. Якимось дивовижним чином, воно вміщувало з сьомої ранку до дванадцятої ночі цілий Всесвіт, силу-силенну часу, скільки його було в нас? Повні кишені, пазухи… Сонця, цвіту, молодості…

Це було моє дев’ятнадцяте літо…

 

Галя сиділа на лавці, певно чекала мене:

– Де ти ходиш?! Мені о п’ятій по череду йти.

– Привіт! А як ти знала, що я прийду?

– Я й не знала, посуд мила, а тоді думаю, мабуть ти сьогодні нарисуєшся… Ай, байдуже. Диви, що нарила!

– Боже! Краса яка! – сплеснула в долоні.

Це було кохання з першого погляду – «Велика енциклопедія художників-сюрреалістів».

– А пахне як! – не втерпіла і вткнулася носом в новенькі блискучі сторінки, – Це ж дороговизна яка! Де ти взяла?!

– До нас іспанці в гості приїхали, бабусині родичі, ось підігнали баті презент. Значить і правду Лілька казала, що ти навіжена. А я все їй не вірила. Нащо ти їх нюхаєш ті книги? – з посміхом.

– Не знаю навіть, мені подобається… Я ж не всі, лише новенькі, як оця. Галя, Галюсенько, дай додому подивитися, будь ласка, ну, проси що хочеш! – по-дитячому.

– Не можу! І не клянчи, батько як побачить, голову відірве. Це й так тобі, нечувана розкіш. Йди лишень руки помий в колонці і будемо тут дивитися, – сердилася.

– Ага! – вже обтирала мокрі руки подолом спідниці. – Давай скоріш!

– Та не зараз же! Йдемо в садок, там яблука перші пішли, треба визбирати, абрикоску трухнути, мати на варення просила, ну і так дрібниці: смородину обдерти… пару кущів. А тоді там пікнік влаштуємо, – напористо.

– Так он воно що! Ти експлуататорка! Мало мені свого клопоту, ти мені садком дошкуляєш! І знаєш, же чим взяти, пронира! – ображено.

– То ти йдеш, чи як? – допитливо.

– Йду! – знервовано.

 

Поралися в мовчанці, пообідня спека випробувала нерви та рум’янила щоки. Піт заливав очі, футболка надокучливо прилипала до тіла. Справившись, сіли на килимок під старою вишнею.

 

– А що, класна в мене халабуда? – Галя намагалася розрадити напруження, – Дивись, як тут затишно! З двору нас під гілками і не видно, а ми бачимо всіх! Стривай лише, я нам аперитив принесу!

 

Галка швидко помчала у двір, з’явившись через хвильку з повною тацею.

 

– А! Диви, як тобі такий поворот! – вказала на таріль, що на ній лежали порізані яблука, розлузані крупні абрикоси каліровки, трохи ягідок чорної смородини, ніжна домашня бринза, мед та ядра грецьких горіхів. Довершував «живий натюрморт» маленький графин з домашньою вишневою наливкою, дві кришталеві дрібні чарочки на високих ніжках та букетик польових квітів з тендітними пшеничними колосками, що лежали на вимережаній серветці.

 

– Ну то що скажеш? Мир?

– Як ти гарно придумала! Але я радше б по-компотику. Та давай вже книжку скоріш! – нетерпляче.

– Встигнеш ти зі своєю книжкою! Як поїмо, тоді будемо дивиться, я ж її ще також не розкривала, так лише, одним оком пробігла. Річ в тому, що батькові це видання в подарунковій коробці цупкій передали, він так на полицю і запхнув. Тож я тишком-нишком вчора ввечері підгін цей і витягла.

– Ну то давай вже їсти, бо мені аж муляє! – спересердя.

– Женеться за тобою хто?! Відкривай вже ту цяцьку, бо ти на мене аж блискавками сиплеш! – з гумором.

 

Вечір заграв яскравими барвами, від чого в повітрі стояло щось схоже на помаранчеву димку. Під враженням від художнього просвітління та з хмільним блиском в очах, ми дивилися у небо, крізь невеличку прогалину у кроні.

– Добре, що Бодя по череду пішов, мене щось зморило, – порушила мовчанку Галина.

– А мені наче нормально, тільки якось на душі тепер так легко-легко, весело та добре. Галка, яка ти молодчина, дякую тобі! В нас же в бібліотеці – шаром покоти. Все що краще, мабуть на виставки бережуть, як брати щось додому – кошти плати. Вчасно не повернув, окрім коштів, ще й з дому щось неси. Я вже всі совдепівські книги туди перетягала. Нащо вони їм здалися? Мотлох… В твого батька певно що якісніша бібліотека, хоч і менша. Як я виросту і собі таку заведу, – мрійливо.

– І будеш без трусів ходити! Знала б ти, скільки на ті його книжки бабла ввалено! Мати мовчить-мовчить, та як заведуться, за той крам, ми з Богданом відразу до старих тікаємо, – в’їдливо.

– Та ну, я такого не розумію, він же не пропив, не протринькав… Гарні рідкісні книжки – неабиякий капітал. А у вас на полицях є й такі, що коштують більше ніж оця хата, город і хазяйство, – переконувала подругу.

– Та ну! А які? Я ж в них доладу і не розбираюся, скажи хоч, щоб знала, що в спадок просити, – сміялась Галка.

– Дорого можуть коштувати видання перші, мало тиражовані, з рідкісними ілюстраціями, визначні, або з письменницькими автографами, в такому дусі… – відказала діловито.

– Бачу ти не випадково на літературний поступила. З якого числа почнуться заняття? – допитувалась Галя.

– Двадцять восьмого загальний збір, знайомство з групою, куратором, кафедрою. Першого святкова лінійка, а другого вже мабуть і почнемо, – сухо відчиталася.

– Слухай, це ж ми після цього літа можемо років скільки і не бачиться… Нас з Богданом батьки закордон відправляють. Певно що тому іспанці і приїхали. Розумієш, чому б такою можливістю не скористатися? Ми з братом розумом, сама знаєш… Бюджет нам не світить, а два контракти вони навряд чи потягнуть. Тож, не дарма нас з п’ятого класу на іноземні мови двічі на тиждень засилали. На Боді вчителька три указки розтрощила, поки йому дійшло, – з сумом.

– Галю, тільки уяви, скільки в вас відкриється нових горизонтів! Це ж так гарно! Скільки пригод чекає на вас попереду! Скільки нових людей, країн, вражень. Та тобі півкласу по-доброму заздрило, як ти нас усіх на іноземці обскакувала! Можливо, ти навіть побачиш деякі з цих картин в оригіналі, – з захватом.

– Ой, годі тобі! Давай про щось інше, бо мене депресія все одно гризе. Як уявлю, що там усе чуже, усі чужі, все інше… Ми тут в райцентр виїжджаємо і мене вже всі бісять… І це я мовчу про обласне місто – морок. Брудне, смердюче, все якось по-тупому. Один з найдовших проспектів в Європі – що веде в нікуди… Десять кілометрів безглуздої смердючої кишки. Куди вони всі їдуть? От скажи – куди? Живеш в чорта на задвірках – от і працюй собі там, от і вчись собі там, куди ти щодня по годині-півтори прешся? Чого? Як на мене, так я б ото на заочне відділення, тихенько, помаленьку і додому. Ось сюди – під вишні. Старі наші не вічні, а хата в них ого-го! І поруч з батьками були б, і на землі своїй… – дратувалась Галка.

– Не розумію я тебе! Чесно! Ти поїдеш зовсім в інші умови, там – цивілізація, прогрес, культура. Що ти зрівнюєш наші урбаністичні совкові сироти і їхні умови? Там зовсім інший рівень! – затято апелювала подрузі.

– Який?! Який там рівень? Звідки тобі про це судити? Німці позатой рік приїжджали – жерли в три горла як не в себе. Та все нахвалювали, ой, яке ж воно у вас усе смачне та гарне. Яке повітря, яке небо, які зорі!

А водичку нашу ось цю, просту, зі скважини, на аналіз аж спересердя здали, бо виявляється вона в нас по складу така, як в них мінеральна, тільки фільтронути трохи солі – і хоч підприємство відкривай!

Ось ці тепер приїхали. І що? Знаєш, що вранці Агата мамі казала – що ми живемо В РАЮ! Мартін батькового Орлика вчора за вісім тисяч київському другу продав, і транспорт за їхній рахунок. Казав, що такі коні на вагу золота. Він і більше б за нього дав, так тато вперся, сумління йому муляло десятку взяти. Добре там, де нас нема!

І чим це наше село тобі не культура? Не цивілізація? Бачила, як в нас люди вже живуть? Було б тільки здоров’я і гроші!

Ні, ти, значить, на вихідні, канікули, лікарняні до батьків приїдеш, до сім’ї, додому… А ми своїх раніше закінчення навчання точно не побачимо, а це чотири роки, якнайменше… – Галкині очі наповнились слізьми.

– Ну і дурна! Можливо, вони і працювали на те все життя, щоб вам світ інший дати! А ти тепер їм кров п’єш, з жиру бісишся! Бувай здорова! – гарячкувала я.

 

По дорозі додому, звернула до ставка, там, серед розлогих плакучих верб – була й моя. Я її ще з дитинства облюбувала. Непримітна з першого погляду, і велична, якщо залізти під зелений водоспад струїстого листя. Все в ній було гармонійно, пропорційно. Широкий міцний стовбур, розлогі дужі основні гілки, що по ним можна було прогулятися над самісінькою водою, дрібненькі зелені стрічечки молодої лози, які закривали той незвіданий світ з дороги… Куди там Галчиній халабуді! Головне – якщо залізти трохи вище, і обпертися спиною об стовбур, то в якийсь момент з того місця можна побачити, як сідає сонце… Колись я місяць проходила поспіль – дивитися на той магічний ритуал благодійного світила. Ось і зараз, не могла відмовити собі в такому задоволенні. Якби ця верба була людиною, її потрібно було б знешкодити – скільки вона знала моїх дівочих переживань.

 

Сьогодні захід малював на обрії якісь космічні візерунки. Палітра кольорів приємно ніжила очі. «Що не кажи, а найкращий художник – то природа!» – дивувалася про себе.

 

Яке то було сонце!? Дивовижне, неосяжне, життєдайне, таке ласкаве і величне водночас. Релігії і культури поклоніння центру нашої планетарної системи, як ВИЩОМУ БОЖЕСТВУ – для мене були найзрозумілішими і, напевне, найорганічнішими. Ті відчуття, які проникали в моє серце з останніми промінцями, були схожі на якесь виняткове благословення. Тепло розливалося по мені, струїлося в венах, наповнювало нутро силою… Емоції, що лише хвилину назад хлистали нестримними обуреннями, вщухли і стали грайливими, сумирними, такими тижневими кошенятками. Хотілося миритися, плакати… до когось притулитися…

 

Вечоріло. Зайшовши в двір, розпочала свій вечірній літній моціон. Обійшла садок із поливним шлангом, взялася за город, не забула напоїти й птицю. Всі хотіли води. По закінченню, повітря набуло свіжості, пахло імпровізованим дощем. «Цікаво, чи й правда, що Галка казала про нашу воду?» – кусала мене думка. «Якщо так, то зрозуміло звідки в нас такі врожаї і така міцна худоба, воно ж тут усе, як на курорті» – сміялася про себе та ловила на відчутті провини, перед шкільною подругою.

 

Прийнявши душ, переодягшись, чекала батьків з роботи – прийшли пізно й зморені. Повечерявши, сіли біля тинку надворі.

 

– Галка мабуть закордон поїде… – само собою вирвалось в мене.

– Та чули вже, – обізвалася мама.

– Чи ви оце уявляєте, що відпустили б мене на чотири роки? – почала фантазувати.

– А що тут уявляти? Тепер ми вас на все життя з дому відпускаємо… Чи повернетесь коли? Чи розсієтесь по містах, а тоді нас старих ще соромитися будете? – мамин голос звучав тихо і розчулено.

– Мама! Ти що? Ви в мене не старі! І з чого б це я вас соромилась!? Як скажеш! Тю! – відчула я мамин смуток.

– Ти все встигла за сьогодні? – спитав батько.

– Ну, що ви казали, зробила. А там – дивись сам! – спалахнула.

– Собакам і котам давала? – продовжував він.

– Звісно… Ти ж чуєш, що мовчать? Вони, як голодні, так і мене з’їли б! – дратувалася.

– На вулицю ще йтимеш? – глянув з-під лоба.

– Та ні! Сидітиме отут, коло нас, пердунів! Йтиме звісно, хоч зараз погуляє! Бо тоді одні нерви з тим університетом… Ще такого натерпиться!

Доню, як вертатимешся пізно, сушку накрий, компот зварю – в холодильник поставиш, тільки спробуй, щоб вихолонув. Курчат провіриш, а ще передивись замки, бо батько ні-ні, а щось та й забуде закрити! Пішли, зараз новини вже почнуться, – гримнула на тата, який лише зітхнув у відповідь і слухняно підвівся.

 

Батьки зайшли, а я тихенько витягла свій блокнот з візерунками й почала писати…

Думки, мрії, сподівання і переживання – все це лилося у довільній формі на папір. Я чіплялася за слова, винаходила їх наново, експериментувала. Це був мій світ, який створювався, щойно гелева ручка з чорною пастою торкалася білосніжних сторінок. Дитяча звичка, вести щоденник, переросла в своєрідну життєву необхідність, невід’ємну складову – рису мого характеру. Списавши три сторінки, зупинилася на півслові. Біля хвіртки почулося обережне шарудіння, певно то сусідська Лілька прийшла до мене, щоб разом йти в центр…

 

Він дивився собі під ноги, твердо знаючи, що ось тут, біля моїх воріт є чітка, хоча й незрима, межа, за яку не має права заходити жоден хлопець, поки наші стосунки не набудуть офіційного стану. Мій батько, людина суворих правил та твердих сімейних принципів прочертив її перед моїм носом, ще після дев’ятого класу, як тільки ми з Лількою, по його словах – «занєвєстєлісь». З тих пір, про той кордон знало чи не все село (не без допомоги помела, яке жило у роті моєї жвавої сусідки).

 

– Чого прийшов? – спитала різко та холодно. У відповідь почулося лише сухе зітхання. Через деякий час він важко видихнув:

– Ти ж вийшла.

– З чого ти взяв?! – дійсно, мої ноги ще не переступили батьківського подвір’я.

– Ну… То… Виходь, – боязно простягнув руку.

Я дивилася пильно в його обличчя, намагаючись зрозуміти, від коли в нього з’явилося стільки невпевненості, закомплексованості, скутості. Чи це він взагалі стоїть ось зараз переді мною, в неймовірно мальовничий вечір, перетворюючи його своєю статурою радше в карикатуру, аніж в полотно венеціанського художника.

– По мене Ліля зайде, ми в центр зібралися, – відступила ще на крок, від уявної лінії.

– Я йшов пішки, велік накрився конкретно, винеси хоч води… – побуркотів під ніс.

– Господи! Від твого дому до мого три загальні криниці і дві колонки! Чи тобі тут медом намазано!? – шипіла роздратовано.

– У воді відмовляти не можна… Чи чула? А як намазано? – розтягував слова, мов жувальну гумку, що втратила смак.

 

Біля огорожі почулися чиїсь швидкі кроки, через мить рудоволоса бестія із поцілованим сонечком обличчям, заливала щебетанням все і всіх. Не дарма її мати, доволі меланхолійна, чутлива жінка, коли була при надії, розповідала близьким та родичам усілякі нісенітниці: начебто їй весь час ввижається пискливий дитячий голос, слів якого не можна розібрати.

 

– Ні! Тільки уявіть! Ну, як це вам подобається?! – замість привітання, розпочала нескінченний монолог Лілька. Слова, якими вона сипала на всі боки, вилітали з такою швидкістю, що у незвиклої людини, хвилин через п’ять починалася спонтанна мігрень.

– Стривай! Я нічого знову не розібрала, чи ти можеш повільніше? – вставила нарешті.

Після мого зауваження, Ліля закотила по-дитячому очі, і спробувала почати розповідь знов, але виходило в неї погано, тож зненацька перевела тему на інше:

– Ой, та чого ми це й досі тут стоїмо! Вибачай, наш щирий друг, але сьогодні ми разом домовились йти в центр, тож з цим рішенням і не зволікатимо!

 

Він постояв ще трохи… Зирнувши ображено з-під лоба, пробуркотів щось незрозуміле і почимчикував додому. Завершивши запис у блокноті, я причепурилася, зібралася і тільки тоді повернулася до Лільки, що нетерпляче переминалася з ноги на ногу, біля нашої хвіртки.

– Господи! Чого ти так довго! Скоро вже танці почнуться! Тепер прийдеться велосипед брати! Викочуй свій! Бо в мене багажник налигнувся.

– Ну і як ти собі це уявляєш? Я в сукні, в кремових сабіках везтиму тебе під гору? Пішли пішки – біля ставка по полю зріжемо! – переконувала подругу.

– Ой! А по Галю ще ж зайти треба… Чи ви не домовлялися? – сплеснула Ліля в долоні.

– Навряд чи вона вийде, у них же гості, – між моїх брів лягла важка смужка.

 

Ставок дихав прохолодою, проходячи повз нього, ми мимоволі уповільнили ходу. Поверхня води, мов гладке овальне люстро віддзеркалювала ясний повний місяць, яскраві кола навколо нього та частину Чумацького шляху.

– Ти тільки глянь, як же тут гарно! – Ліля вчепилася в мою руку.

– Так, дуже! – я затамувала подих.

– Може, ну їх ті танці!? Пішли до водички, посидимо трошки, та й додому вернемось, бо ми так пізно вийшли, що як прийдемо – потрібно буде вже назад… – звернула зі стежки Ліля.

– Ну, як хочеш… – мені і самій сьогодні душа не лежала до того гецання.

 

Ми вийшли на невеличкий дерев’яний місточок, обережно сіли побіля кладки та спустили босі ноги в прохолодну воду. Нас обіймали нічні звуки живої природи, легенький вітерець огортав теплом та доносив запах пшеничного поля. Дивуючись мовчанню подруги, думками летіла десь далеко-далеко. Мене переповнювало відчуття, що я стою на порозі чогось нового, незвіданого, захоплюючого. Водночас, на серці було неспокійно. Майбутній переїзд в велике місто, розлука з батьками та рідним селом, самостійне життя, що чекало на мене восени, все це породжувало стільки важливих питань, на яких відповіді міг дати тільки час… Зітхнувши, я подивилася на Лільку, яка підвелася декілька хвилин назад і тепер копирсалася у власній одежі.

Вона стояла абсолютно гола. Місячне сяйво придавало її шкірі, що рясно була поплямована ластовинням, якогось містичного світла. Руде волосся струїлося донизу, неслухняними пасмами. Охоплювало її біле тіло, мов золото, що обрамлює коштовний камінь. Велична в своїй первісній красі, вона повільно заходила в воду, від якої підіймався легенький туман. Через мить почувся тихенький плескіт, пропливши кілька разів від містка й до берега, вона швидко вийшла. Натягнувши білизну та обтершись футболкою, мов рушником, сіла коло мене.

 

– Чи ти знаєш, що він не до тебе їздить? – спитала важко і пильно зазирнула в мої здивовані очі. Не дочекавшись відповіді, зітхнула:

– Ще в тому році, як ти мене перший раз взяла з собою до Пашки Завгороднього на день народження… Серед усіх, я була новенька й нікого до ладу не знала… Коли ви з Галкою бігали конкурси оті недолугі вигадувати, я було зібралася йти додому. Аж тут він тихенько сів біля мене, заговорив… З тих пір все і почалося.

Там, де кінчається город, відразу за поворотом, між Остапенковою хатою та нашими сараями, є старий голуб’ятник. Отам ми й зустрічаємось. Я зі свого двору туди бігаю, а він з вулиці звертає, як від тебе їде… Я б не крилася, мама й так про все знає. Та в мене баба з дідом такі сварливі, що ноги б йому повідривали, якби нас разом побачили. Але що тут тепер приховувати… В мене затримка третій місяць… В тому вже немає сенсу…

 

Я дивилась на неї широко відкритими очима: тендітна, юна, така смішлива і щира, ще сама дитина… Безмежно палка і щебетлива, відкрита всьому новому, радісна і світла… Чекала, що ось-ось вона пирсне зі сміху і перетворить цей фарс в якусь жартівливу вигадку, безглузду фантазію, але вона мовчала… І тільки інколи недовірливо позирала на мене. Ждучи чи то розуміння, чи то вироку…

 

В голові мені шуміло, різко звелась на ноги, дихання стало глибоким і частим. Спомини, образи, слова, надії і мрії – все це почало мене накривати з такою швидкістю, що я боялася найгіршого – як би собі зараз не втопити прямо отут, в ставку, цю рудоволосу зміюку. Вона взяла мене за руку – від води її пальці були холодні і вологі. Бридливо та різко звільнившись від того дотику, розвернулася і швидко пішла. Якийсь час її схлипування і нервові дрібні кроки переслідували мене позаду підступною жахливою тінню, а її тонкий, знервований писклявий голос, наче знущаючись, намагався щось пояснити, щось виправдати. Та то вже було даремно. Моє світосприйняття, базова довіра до всього, що мене оточувало – тепер кровоточила. Я ще тільки намагалася все те переварити, як у грудях мені запекло, заклекотало, загорілось… Уривками пам’ятала з цього вечора біг по пшеничному полю, тріпотіння крил сонної сполоханої птахи, солоні, пекучі, гарячі сльози, що рясно котилися з моїх очей, з усього мого єства, з розкраяного по-живому серця.

 

З ним ми познайомились в дитинстві. В той день, коли мій батько похрестив його молодшу сестру. Певно не було такого сімейного гуляння, святкування, аби нас, ще зовсім реп’яхів, не назвали «тілі-тілі тісто…» Не дивно, що моє по-дитячому наївне уявлення майбутньої власної сім’ї фундаментом лягало на його образ. Дорослішали пліч-о-пліч, в якийсь період навіть ненавиділи одне одного, діставали, сварилися. Ну і отримувала ж я від нього на горіхи! З часом батьки наші віддалилися, але на нас це вплинуло навпаки – ми дуже зблизилися. З першого погляду – нічого такого… Погляди, посмішки, швидкі перемовки на шкільних перервах… Скоріш за все, воно б так і скінчилося – не розпочавшись…

 

В пам’яті воскрес той вечір – день народження Пашки. «З нього все почалося» – тепер ці слова лунали в моїй голові Лільчиним голосом. Чи це взагалі може бути правдою? Як?! Коли саме відтоді все зародилось в нас, в мені… Чи це було лише грою? Прикриттям? Чи хтось знав іще з нашого оточення, що він вподобав іншу? Чи взагалі, він щось відчував до мене?

Що знайшла я в ньому? Чим зачепив? Не він теперішній, а той, з яким все тільки зачиналось. Чи могли так відверто брехати його очі? Чи ті вогники, що так палко танцювали в них просто знущалися, сміялися з мене? Вважав він мене своєю дівчиною, або я так і була для нього малим стервом? Вервечка питань затягувала мене в глибоку воронку. Тієї ночі я заснула лише під ранок, моє тіло тремтіло, ховаючи в вологу подушку приглушені ридання. Все мені пекло, сочилося, боліло… Я боялася не витримати натиску почуттів, мені здавалося, що я збожеволіла…

 

Наступні дні, тижні, злітали календарними листками в геометричній прогресії. Від усіх відокремившись – ховала власну скруту за маскою байдужості. Шукала винних… Гризла себе. Намагалася забути, вгамувати спрагу помсти, з’ясування стосунків. Кімната моя поступово набула рис притулку душевнохворого. То тут, то там, зустрічалися зіжмакані повиривані листки з щоденників. На столі, полицях, під ліжком – скрізь жили книги. В кожній була своя закладка. Тікаючи від реальності, тягнулася до світу ілюзорного, фантастичного, часто ідеалістичного. В припадках і нервових поривах почала й собі вигадувати довгу розповідь, без розділових знаків та абзаців. Виливаючи туди біль, відкриваючись потоку думок, я писала і писала, аж поки не отримувала полегшення. Творіння те мало назву «З роду зміїв».

Не знаю, скільки точно пройшло часу з того неприємного вечора, але якось, пораючись на городі, мені на думку спало – що ще літо… Навколо мене все квітне, буяє, розвивається. Я подивилася на небо – і воно здалося мені благодійним, всеохоплюючим, всепрощаючим… Дополовши рядок, вирішила сходити до верби.

Вона зустріла мене привітним шелестінням. Залізши в свою схованку, притулилась до міцного стовбура. Самі по собі мої вуста шепотіли дереву невеселу історію. Про зустріч і розлуку, про кохання і зраду, про те, як це все виглядало для мене, і як могло бути для інших. Ті слова, часто поривчасті, здебільшого – нецензурні, приправлені слізьми і зітханнями виливали дереву біль, журбу, тугу… доки не скінчилися.

 

Ранок розбудив мене невдоволеним бурчанням Галки, і монотонним супроводом маминого голосу.

– Чи таке бачено?! Ви певно тут усі подуріли! Чи ви її силоміць тримаєте? Чи вона з тими книжками поїхала вже зовсім! – лементувала Галка.

– Ой, Галю, дитино, я й сама вже не знаю що собі думати… – схлипувала мама.

– Пустіть мене до неї, бо я з дільничним до вас прийду! – не вгамовувалася подруга.

– Галю, в хаті ми тобі завжди раді, та чи кімнату свою вона тобі відкриє? Я її вже як просила, як вмовляла, тато он посивів весь. Бабуся позавчора її аж трусонула спересердя… Чи кому б хоч слово вона за що сказала. Їсть, п’є, по хаті і в господарстві порається. А тільки ж мовчить, як та рибина! І дивиться так тоскно, і зітхає так млосно. В чому вже ми їй завинили… Все робимо, аби їй тільки краще, а воно он як!… – мамин голос горів.

– Все одно пустіть мене! Я ті двері хоч виб’ю, та з неї душу витрушу! – підступалася Галка.

 

Залетіла в мою кімнату мов торнадо, таки збивши гачок з дверей. Єдиним ривком стягнула з мене простирадло, навіщось вилила на голову кухоль криничної води… Голосно висловлюючись та хаотично переміщуючись, вона заходилася збирати всю мою писанину і книжки в одну велику купу.

– А ну тягніть сюди мені хоч ящики які, хоч коробки! – гукнула з кімнати.

– Ага! – змовницькі погодилась матір.

– Ну я тобі зараз тут влаштую! І клаптика цієї корости не залишу! Казала я давно, що книжки ваші добром не скінчаться! – жбурляла моїх паперових друзів, мов макулатуру. А тоді натрапила на листки з розповіддю.

– Господи! А це ще що?! – почала читати голосно, намагаючись хоч якось розбити інтонацією той нескінченний текст.

 

«вони були з роду зміїв обох їх породив найдревніший як тільки-но архангели запечатали вхід в первісне найвище цілісне безмежно розвиваючись і плодячись вони дожирали залишки опадаючого святого дерева підбираючи крихти осяйних знань переварюючи і трансформуючи мудрість ставали безмежно глупими знаходячись у великій спразі наповнюючись тим що їм не належало підкорюючись бажанням вгамовуючи хіть і пориви плоті звиваючись і поєднуючись довгими роздвоєними язиками жалили одне одного вмирущою отрутою та через відкритий шлях до річки з живою рідиною залишались безсмертними розмножуючись з неймовірною швидкістю заповнюючи одним кублистим єством увесь простір підживлюючись породженнями діянь своїх та власними екскрементами змінюючи різнобарвні личини та образи вони досягали країв розтягуючи свою обитель мов кокон досліджуючи її могутні кордони шукали виходу і не знаходили тримаючи одне одного в міцних лещатах діючи мов єдиний організм поділяючись і об’єднуючись відвойовували крихітні сантиметри просвітів проділів пробілів дійшовши до краю прагнули нескінченності і було так час і час часів допоки найперша з них не вкусила найостаннішу за хвіст у невблаганному й найстрашнішому пориві…» – в кімнаті стояла тиша. Замовкнувши Галка гортала сторінки, геть списані, вони дрижали в її руках, мов живі. Прочитавши в голос одну, вона пробігала очима інші. А тоді смиренно сіла біля мене на обляпане ліжко, міцно обійняла мене і затрусилася мов листок на вітрі – гірко плакала.

 

Час спливав – приливами і відливами. В першому випадку я відчувала гнів, обурення, протест, спалахи глибокої внутрішньої сили. Починала пакувати речі, затівала генеральне прибирання, що обов’язково супроводжувалось викиданням непотребу. Моя працездатність генерувала на двісті відсотків, я встигала все і скрізь, готувати, консервувати, збирати врожай, клопотатися коло худоби і на городі. Ладна була перевернути гори, тільки б ні про що не думати, аби скоріше вбити це літо, знищити, стерти з пам’яті.

В інші дні – бігала до верби, інколи ходила до Галки. Її батько, сполоханий моїм нервовим станом, зрідка дозволяв нам нишпорити в його бібліотеці. Чого тут тільки не було?! Здебільшого – історична література, детективні романи, атласи й біографії видатних людей, але найбільше нам подобались збірки віршів, каталоги з картинами, іноземні путівники. Я занурювалася в той паперовий Всесвіт, функціонувала в ньому, дивувалася… Та все то під пильним контролем дбайливої подруги, що виділяла мені час перебування в батьківськім кабінеті дозовано, мов порцію морфіну.

 

– Чи ти знаєш, хто оце сьогодні приїхав до наших? – спитала Галка.

Я лише байдуже здвигнула плечима. Насправді, мене вражала гостинність Галчиних старих, бабусі і дідуся по батьковій лінії. Скільки себе пам’ятаю – влітку до них завжди приїжджали якісь гості. То були близькі родичі, далекі, знайомі, фронтові друзі, колишні колеги-трударі, родичі родичів, родичі знайомих далеких родичів… Вони стікалися до їхнього двору з усіх-усюд, з різних кутків світу, немов їхній дім являв собою якесь паломницьке пристанище.

Жили старі скромно, влітку переходили у літню кухню, віддаючи добротний будинок у користування заїжджих. Одні гості змінювали інших, інколи пересікалися, але усім завжди всього вистачало. Єдина людина, котра страждала від того напливу, то була Галкина матір. Гаряча й спесива за своєю натурою, максималістка чистої води, вона часто намагалася всіх контролювати. Звісно, виходило це в неї погано, здебільшого, на усі її манівці ніхто не звертав уваги. А проте, саме на ці плечі лягало годування, прання і прибирання в дідівській хаті. Тож пропахавши літо, як раб божий, вона завжди чекала осені – немов спасіння.

– Пам’ятаєш, як в класі шостому чи сьомому до нас з Сумщини приїжджала батькова тітка зі своїм хворим онуком? Вони були проїздом, бо їхали на лікування… Ми з тобою ще на нього «калічка» казали, поки батько не надрав мені вуха? – допитувалась Галка.

– Ну щось наче пригадую… – обізвалася я.

– В нього родова травма, мати його померла при пологах, батько одружився вдруге і залишив цього бідолашного своїй матері на виховання. Вона ж його на ноги і поставила. Зробила неймовірне! Я його ледь впізнала! Звісно, видно, що з ним не все гаразд, але ж тоді він сидів в колясочці, такий жалкий, покручений, немов овоч… Хто б міг подумати! До речі – він вчиться на філологічному, тож вам певно буде про що порозмовляти. Вони сьогодні на ставок збиралися – пішли і ми до них, – запрошувала Галя.

– Та чи доречно це?.. Потрібно тоді по купальник йти, – спілкування з новими людьми, зараз мені не приносило задоволення, бо я й з домашніми та Галкою розмовляла через раз.

– На ось, я тобі свій зелений дам. Та пішли вже! – наполягала подруга.

 

Невеликий піщаний пляж знаходився поодаль від моєї верби – з іншої сторони водоймища. Колись в цьому місці видобували пісок, тож нарили чималі кар’єри, дно яких заповнювалось ґрунтовими водами та опадами, утворюючи затон. Молодь полюбляла влаштовувати в найближчій лісосмузі вилазки. Інколи місцеві тут розводили риб’ячих мальків. Коли води набиралось багато, відчайдухи часто випробували себе на міцність – стрибали в ставок з висоти. Траплялось, що ті піруети закінчувались трагічно, але від того, охочих ставало не менше. Не дивлячись на гарну погоду, народу було мало. Кілька компаній з галасливою малечею та погоничі корів, які прохолоджувались в тіні, поки жінки поралися коло худоби.

Взрівши родичів, Галка жваво помахала їм рукою. Худенька літня жіночка засміялась у відповідь:

– Галюсенько, як гарно, що ви прийшли! Тепер буде Вадику компанія!

Він мав втомлений вигляд. Звісно, я добре пам’ятала цього хлопця. Зміни, що відбулися з його тілом виявилися приголомшеними. З кволого, немічного, худорлявого хлопчиська, він перетворився на міцного юнака. Вроджені вади були досить помітними, але все те компенсувалося світлим відкритим лицем, виразними блакитними очима, що випромінювали доброзичливість та простодушність, приязною посмішкою.

– Водичка, немов пісня! – трохи затинаючись, сказав він, запрошуючи до купання.

– Вадиме, а чи правда, що ти до нас не просто так приїхав? – прищурилась Галка, але у відповідь отримала лише усміх.

– Він збирає матеріал для діалектичної практики, – перехопила ініціативу його бабуся.

– Ось, моя подруга також полюбляє літературу, сама часом пише… – почала було Галка, яку я шпигонула в бік.

– Чи ти здуріла?! – шипіла їй у вухо.

– Як цікаво?! – сплеснула в долоні бабуся.

– Але манера її написання досить специфічна… Вадим, чи доводилось тобі читати тексти без розділових знаків без початку і кінцю, що ллються наче одним непереривним реченням? – не вгамовувалась Галина.

Я багровіла, стидалася, ледь терпіла, щоб не зірватися і не втекти від цієї безсоромної фурії, що так просто виставляла мене на посміх.

Вадим лише ласкаво усміхнувся і поволі розвернувся до ставка.

– Бажаєте трохи поплавати? – промовив він і не дочекавшись відповіді пішов до води.

 

День їхніх заручин почався рясною зливою. Я знала від мами, що невдовзі після того вечору, коли Лілька мені все розповіла – вони разом поїхали у місто, до її батька, просити благословення та, мабуть, грошей на весілля. Той жив з іншою жінкою, але ніколи не відмовлявся від старшої доньки. З-поміж нас усіх, Лілька завжди мала найкращі іграшки, найдорожчі речі, коштовні прикраси… Вона жалілася, що таким чином батько ніби просто відкупляється від неї, але ми зі свого боку трішки недолюблювали її за це і просто заздрили.

Прислухаючись до дощу, мала надію, що він перетвориться на вселенський потоп. Нехай би йшов і йшов, припускаючись, наповнюючи вологою все і всіх – поки не змив би цей день, ці машини, що частіше під’їжджали до сусідського двору, усіх їхніх гостей, людей, випадкових зівак, які зупинялись аби просто підгледіти святкове дійство. З відкритого вікна до мене доносились веселі зойки, плескіт в долоні, вигуки з побажаннями. До обіду дощ вщух, я чула, як Лількина бабця декілька разів гукала моїх батьків, але ті невпевнено відмовлялись. Аж ось, пошарудівши в шафах та вигладивши сорочку з платтям – батьки заходилися і собі збиратися. Не стерпівши, я вилетіла з дому.

Все, що діялось у сусідському дворі здавалося мені нереальним, аморальним, підступним. Відвертим знущанням – страшною недоречністю. Почуття образи, приниженості, безсилля хлистали мене жорстким батогом, при якому кожен удар являв собою спільний спомин з минулого, пов’язаний з ним, з нею. Як могли вони? Як сміли? Чому крилися? Чи сміялися вони з мене? Чи були байдужими? Бридкі, гидкі, потворні! Уявляла переплетіння їхніх тіл, їхні погляди, хтиві зрадливі очі, і все те було настільки потворним, що я фізично відчувала глибоку відразу й огиду.

Галка з Вадимом збиралися в клуб, завбачивши мене здалеку, подруга побігла назустріч.

– Ні! Ви гляньте на неї! Ти, взагалі, себе контролюєш?! – гримала на мене.

Не розуміючи такого нападу, я лише ніяково заклякла, плануючи відступ до верби. Тільки зараз, дивлячись собі під ноги, помітила що вони босі і брудні. І вдягнена я була в старий домашній сарафан, подекуди подертий.

– Вадим, ідіть до нас додому, а я зараз по речі її збігаю і вернусь. Ну і отримають прочуханку твої батьки! Куди можна було дивитися! – продовжувала буркотіти собі під ніс.

Ми сиділи на веранді, ноги я сполоснула в колонці, Вадим накинув мені на плечі свою олімпійку. Я зиркала на нього з недовірою, побоюючись, що він сприйме мене, як божевільну.

– В літературі є таке поняття, як потік свідомості, – ні з того, ні з сього сказав він. – Ним користувалося багато іменитих письменників. Твої змії чимось мені нагадали цей прийом.

Я спалахнула! Невже Галка таки зберегла той триклятий листок, до того ж показала його без мого дозволу!

– Я ні на що не претендую, – грубо відказала. – Писалося мені з болю, розпачу, депресії… Відверто, навіть не пам’ятаю про що там йдеться.

– Правда? А мені здалося навпаки – що ти довго готувалася, перш ніж ризикнути. І, чесно кажучи, мене пройняло, навіть сподобалось. Здається, тобі потрібно розвиватися в цьому напрямі. Галинка казала, полюбляєш книжки? – поволі продовжував він.

– Угу! – бовкнула, видивляючись, чи не йде там ново виявлена сваха, що оце залишила мене навмисне зі своїм набридливим родичем.

– Чи це правда – що ти всю художню літературу освоїла сільської бібліотеки? – не вгамовувався мій співрозмовник.

– Ну… майже, – своїм виглядом я намагалася продемонструвати байдужість.

– Це заслуговує на повагу! Знаєш, я також дуже полюбляю читати, а ось, писати мені поки що не вдається. На це потрібен великий душевний запал, сміливість, хист. Мені завжди подобаються ті автори, що творять лише тоді, коли вже не можуть інакше. Бажання бути почутими, внутрішня самотність, голод спілкування, відправляє їх у таку своєрідну подорож. Хто стрінеться їм там? Яких героїв видасть їхня свідомість, що ці породження скажуть одне одному і самим собі? Чи повірить їм читач… Якби я писав, то виклав би власну історію… всім нам інколи не вистачає слухачів, – він затих і відвів погляд.

Раптом я помітила яке в нього гарне обличчя – таке світле і миле, які в нього глибокі і розумні очі, мені здалося, що через його вуста зі мною розмовляв хтось інший, вищий за усі земні тривоги… Серце моє наповнилося почуттями вдячності і тепла. Мені відлягло.

– Ось ви де! А в клубі на вихідних будуть ставити «Мину Мазайло»! – діловитий Галкин голос повернув до реальності, вона принесла мої речі. Намагаючись здатися максимально спокійною і врівноваженою, подруга натягнуто посміхнулась. Хоча, знаючи її як облуплену, ще з першого класу, я відчувала, що в нас вдома пройшов буревій.

– То ми вже спізнились на репетицію? – запитав Вадим.

– Певно що так, але з вдачею Любові Сергіївни, вона зі своїх школяриків усі соки вип’є, поки не доведе ту виставу до досконалості. Не дарма ж наша школа з «Кайдашевою сім’єю» перше місце по області скільки років підряд займала. Можливо, ще встигнемо, – здвигнула плечима Галя.

– Підеш з нами? – тихенько спитав.

– Та можна… – відказала розгублено.

– Ти сама нормальна в твоїй сім’ї, – шепотіла Галка, закочуючи очі.

В клубі стояв неприємний запах пилюки і мишей. Переполохані школярі ніяково тупцювали по сцені. Дівчатка сміялися, хлопці недовірливо зиркали в зал. По усім видно було, що вистава їм ні до чого, особливо – коли за вікнами палає літо, гуляння, ставки. Лиш одна Любов Сергіївна – викладачка української літератури, здавалося, не помічала нічого. Вона голосно читала адаптований уривок з твору, який мала намір поставити. Розподіливши ролі, почали перший прогін.

Ми пройшли на гальорку, аби своїм виглядом не відволікати майбутніх артистів. Було цікаво спостерігати за усім процесом. Особливо мені подобалось, як палали очі у вчительки. Вона дивилась на своїх вихованців, мов скульптор споглядає гранітну стелу, котра під його чуттєвими руками ось-ось перетвориться на мистецький витвір. Я дуже любила і поважала Любов Сергіївну. Хотіла бути схожою на неї – наскільки вона була енергійною і дієвою. Вона познайомила мене зі світом української літератури, який змінив моє ставлення до всього оточуючого.

– Ти була колись в справжньому театрі? – тихенько спитав Вадим.

– Декілька разів ми їздили до обласного центру на вистави, – пошепки відповіла.

– Це – одне з моїх найбільших вподобань! – мрійливо відказав.

– Пригадай! Минулого літа нас так само муштрували! – сміялася Галка. – Як добре, що ми тоді до основного складу не потрапили. На сцені, я б згоріла від сорому!

Звісно, я все пам’ятала. Наші репетиції. Старші хлопці ось так само сиділи на задніх рядах, серед них був і він… Вишикувала його очима серед інших, а тоді швидко відводила погляд, соромлячись, що він міг помітити. Мені хотілося аби мене бачили, спостерігали… Я грала для нього.

 

Думками летіла десь далеко. Серце тьохкало, мов пташина в клітці – нарікало. Тільки зараз я усвідомила, чому мені так боляче, чого вони мене позбавили, відмежовуючи від рідного села, школи, дитинства. Тепер все було інакше: обезбарвлене, вицвіле, пусте, знекровлене і обезточене. Розпач, гнів, зневага – все змінювалося байдужістю. До них, до їхніх заручин, до всього. «Господи! Чи ось так віднині і буде?!» лунав внутрішній голос, заповнював порожнечу. Я більше не бачила сцену, улюблену вчительку, сполоханих дітей. Мій зір фокусувався лише на обдертій оббивці крісел старого занедбаного клубу, полущеній штукатурці, запліснявілим кутам. Дивилася на Галку – бачила зарозумілу гордячку, неохайну, грубуватої зовнішності, Вадим лишався лише жалким, скаліченим, з покрученою судомами рукою, коротшою ногою…

 

Бігла до верби. Вечоріло. Захід сонця палав – передавав мені свій запал. Наплакавшись, накричавшись під зеленою кроною, йшла додому. Обличчя мені пекло, шкіра вкрилася червоними нервовими плямами. Стискала кулаки, скрипіла зубами, перед очима з шаленою швидкістю летіли картини – ось він їде від мене, по вузькій алейці, що тягнеться попід нашими домами. Навмисне уповільнюється біля сусідської хати, обережно дзеленькає: дзинь-дзи-и-инь! Один короткий, один трохи довший. Я ще стою, ще дивлюсь йому вслід, бажаю подумки доброї ночі, приймаючи ті дзвіночки, як жест до побачення, аж він звертає на ґрунтовку. Розвертаюсь, сідаю під тином, пишу в блокноті. Як він сьогодні на мене дивився… В чому був одягнений… Як я себе ледве стримувала, щоб не здатися йому по вуха закоханою. Як прагнула щоб він, хоча б раз пригорнув мене. Переступив уявну заборонну лінію, тим самим виказуючи, про свої серйозні наміри… Про що я ще ж пишу? Про його шкіру, засмаглу, бронзову, його руки – сильні, мускулисті. Його гарні пухкі губи, його скули, що він ними грає, як біситься… А ще? Про його запах, його посмішку, його погляд…

Я ще пишу, ще мрію, плету усіляку нісенітницю про нас, майбутнє спільне життя в місті, на кого будуть схожими наші діти – як він звертає з краю городу, підкочує велосипед між сусідськими гаражами, сараями. Робить все швидко, часто озираючись. Його очі горять, блищать, сиплять іскрами, від передчуття майбутньої фізичної близькості, шквалу тестостерону, юнацької дурнуватої сили, молодості, що ллється через край.

Проходить між високими бур’янами, подекуди пригинаючись. Тихенько, з хижацьким азартом прослизає в стару голуб’ятню. Там, серед старого прілого сіна, засохлого пташиного багна та розвалених баняків, мотлоху, годівниць – їхнє гніздо. Він чекає на неї з нетерпінням, з легкою нудотою, що підіймається від нервів з його розпалених чересел. Лілька не бариться. Вона точно знає куди й по що йде. Рум’янець розливається її обличчям. Губи підсушує адреналін, і вона їх раз поз раз кусає, облизує.

Кубляться довго, спрагло, закохано. Проникаючи одне в одного, зливаючись. Їхні відчуття загострені, жагу посилює скритність, спільна таємниця, можливість бути викритими… Фінішують разом, стуляючи одне одному рота, аби не бути почутими. А тоді, ще не цілком розуміючи, що саме з ними відбувається, просто лежать обнявшись…

Я ще споглядаю нічне небо, чекаю Лільку, щоб піти на танці, завершую домашні справи, як вони вислизають зі своєї схованки. Дві потвори, зміюки, гадини… Одна з них вповзає мені в душу своїм дитячим щебетанням, що пирскає з неї, від порції ендорфінів, ін’єкції любощів. Смішлива, яскрава, грайлива, вона сяє, виблискує, виграє, отримує перемогу наді мною щомиті, щохвилини, щосекунди. Інша ж вичікує особливого моменту, аби прикритися мною, принизити, вкусити, знищити, вжалити.

ЗМІЇ! Підступні, зрадливі, безсоромні! ЗМІЇ! Такі рідні, кохані, любимі! ЗМІЇ! Брехливі і щирі, безжальні і зцілюючі!

 

Руки мої стали кам’яними, очі – хворобливими, з лиця втекла кров. Я перетворилася на власний фантом, тінь, привид. Знайшовши в сараї каністру з керосином – пішла до голуб’ятні. Туди ж перетягла ящики з книжками, зошитами, щоденниками, коробками, в яких зберігала етикетки солодощів, що він мені дарував, зсушені суцвіття квітів…

Рухи мої були чіткими, виваженими, продуманими. Я тягла все тією ж стежиною, що він до неї бігав. Обливши споруду смердючою рідиною, випадково хлюпнула і на себе. Рясно притрушена дощем, похила конструкція ніяк не займалась, натомість ящики спалахнули відразу. Виливши залишок підпалювача на саму стріху, зрушила процес. Горіло спочатку тихо, мені здавалося, що полум’я ось-ось згасне, але через мить я стояла перед найвеличнішим багаттям, що бачила в своєму житті і воно мені напрочуд подобалось.

Я сміялась! Щиро, від душі, сміх мій розливався по тілу теплом, гоїв глибокії рани, виявлявся цілющим зіллям, бальзамом. Від вогню ставало дедалі гарячіше, відчуваючи неабияке полегшення, зцілення, вивільнення – необережно підійшла зовсім близько. Поділ спідниці спалахнув, мов факел. Час уповільнився, я хотіла збити вогонь, як відчула, що він підіймається по спині, захватуючи розпущене довге волосся. Виявилося – я геть замащена горючою рідиною. Нічого не лишалось, ніж впасти на вологу землю й щосили кататися…

Почулися крики, вони наближалися з Лількиного та Остапенкового дворів. Вогонь несподівано перекинувся на сусідський склад з дровами та вугіллям. Ревла в ближчих сараях худоба.

Я бігла до ставка. Певно в складі тканини моєї спідниці була синтетика, поділ юбки буквально впікся в шкіру. Мене било ознобом. Брудна, з обгорілою одежею, вирішила сховатися під вербою, аж на дорозі показався чийсь силует. Не бажаючи бодай комусь траплятися на очі – побігла до кар’єру. На пляжі відпочивали шумні компанії – хлопці співали під гітару, свистіли, дівчата голосно сміялися. Хтось, на тріскучій Яві освітив мене на секунду фарою. Я бігла до обриву, чи то від шоку, чи від надмірного хвилювання, мені здалося, що за мною хтось іде, переслідує, наздоганяє. А що, як це дільничний? Хтось міг побачити мене коло вогню…

Розбігшись – з усієї сили стрибнула. То була лише мить, осяйна, відверта. Мить падіння і воскресіння водночас. Лише зараз я відчувала себе на 100% живою – єдиною, улюбленою дочкою своїх батьків, слухняною онукою, однією з кращих учениць класу. Виваженою і розсудливою не по роках, стриманою, чемною, ввічливою і відповідальною. Готовою прийти на поміч, доброю і чуйною. Цнотливою, молодою і ніжною, здатною на глибокі почуття. Спраглою до знань, готовою до повсякденних викликів. До мене поверталося відчуття свого «Я» і воно торжествувало.

 

– Владо! Доню… ти мене чуєш? – схвильований мамин голос вертав мене до реальності.

Я відкрила очі, їх полоснула сяюча білизна лікарняної палати. Трішки адаптувавши зір, подивилася на матір. Її лице якось осунулось і було заплаканим, здавалося, що вона стала старшою років на десять.

– Вибач! – кволо сказала.

– Ну, ти що! Все гаразд, відпочивай! – відказала з ласкавою посмішкою і як колись погладила по волоссю.

– Мамочко! Чи ви з татом вибачите?! Мені так шкода… – почала пригадувати скоєне.

– Тихіше, тс-с-с, – заспокоював рідний голос. – Доню, це ти прости нас. Я ж передчувала, що тебе саму лишати не можна… Але як Галя приходила – наче заспокоїлась, гадала, вона тебе відволіче, розрадить… Тато вже все вирішив, Остапенко бідоном меду вдовольнився, а ось дід Лільчин хоче, аби нову голуб’ятню ми поставили. Батько поскрипів, звісно, трохи, але в нього ж руки золоті! Нічого, поставить! Дерева в нас достатньо. Тільки нащо їм та споруда, як вони років десять голубів не тримають?.. Ну, нехай, по-їхньому буде. Те все пусте. Але ж собі ти шкоди завдала, Владусю! – з маминих очей бриніли сльози.

Та я вже те розуміла – руки і ноги мені пекли, але раділа, що їх відчуваю. Пов’язка накладена була і трохи вище попереку.

– Чи одужаю, до початку занять? – спитала тихенько.

– Певно, що так. Але в місті будеш психолога відвідувати. Галка всіх в лікарні переконала, що ти собі віку вкоротити хотіла… Але ж це не правда? Це ж не може бути правдою? – питала з надією.

– Звісно ні! – відказала твердо.

– Ось і добре, ось і гаразд. Бо мені вже тут такого, доню, наказали… Що начебто, як спробує людина хоч раз собі зашкодити, то вже не зупиниться, поки свого не доб’ється, – важко зітхнула. – Та я вже поїду, поки автобус є. До тебе ще Галя певно сьогодні навідається. Тато хотів також приїхати, але з роботи не відпустили. Він передавав, щоб ти швидше одужувала, що на тебе не сердиться, чекає вдома. Доню, ми ж тебе так любимо! Ти в нас така красуня, зіронька, лебідонька біла наша!

Після міцних обіймів, мама пішла. Я кілька разів провалювалась в сон. Згодом, мені змінили пов’язки, ввели знеболююче. Думки плуталися, я намагалась щось згадати, але воно від мене щоразу тікало.

Під вечір в палату зайшла Галка. Очі її агресивно поблискували, ніздрі розширювалися. З усього було видно – що вона ледве стримується, аби не накинутися на мене.

– Очухалась?! Вуглинка ти наша! – почала демонстративно.

– Привіт! – ніяково спробувала сісти.

– Ну-ну! Не напружуйся, я на кілька слів. Так, попрощатися… Ми в середу в Київ з Агатою їдемо, там з документами майже все вирішено. Чекаємо тоді батьків з Мартіном. Він, хай йому грець, ще і Маршала нашого загнав. Добрі були коні, ми їх з малюків виходили. Зіркиним молочком випаювали, щоб тепер столичні панночки сідниці свої трусили на них… Та то мабуть батьки всі гроші на нас впалять…

– Галю, я буду тебе згадувати і ти ж про мене не забувай, пиши мені чи що… – серце моє краялось.

– Ой, вгамуйся! Чи мені буде до листів? Мартін каже, там вже давно всі ходять з телефонами портативними, завбільшки в долоню. Серед наших, тільки в фермерів та в голови сільради хіба що вони є. Спочатку батькам такий куплять і нам з Бодею один на двох по-приїзді, отож будемо раз в тиждень дзвонити. Все тобі листування… – зітхнула.

– Шкода… Але я ж все одно мамі твоїй нову мою міську адресу залишу, як влаштуюсь. Можливо, колись захочеться тобі щось і написати. Хоч пару слів мені надішли – я зберігатиму. Це ж в них марки які, напевно, гарні! – наполягала.

– Ну, подивимось. Владко, я тобі ще за Вадима нашого подякувати хочу… І чого він за тобою поперся, певно якби не ти, раків би вже кормив… До речі, він тут також обстежувався. Та все добре, тільки трохи води наковтався. В коридорі сидить – весь аж сяє. Нам всі вуха проїв, що ти ось це перша, котра до нього, як до повноцінного ставишся. Подарунок тобі приніс, Борхеса там якогось. Але я сама до тебе зайти хотіла, ось так посидіти ще на одинці. Та вже, мабуть, піду. Ще ось що, батько наш тобі передав, згадуватимеш вишеньки наші, – Галка витягла з пакунку ту саму енциклопедію.

– Боже! Галю, та я не зважуся її прийняти. Вона ж дорога яка! – спересердя віднікувалась.

– Тримай-тримай! В нього бачила їх скільки! Нічого, не обідніє. Сам її обрав для подарунка, як взнав… – заходилася збиратися.

Обійнялись, сльози дрібно кропили нам щоки. А тоді вона підвелась, розвернулась перед дверима і прощаючись промовила:

– Я й не знала, не думала навіть, що ти його любила, – пішла.

 

Літо догорало. Це був той день, коли ти раптом розумієш, що на порозі осінь – не за календарем, за внутрішнім чуттям. Каштани ржавіли, трава, геть посушена серпневою спекою – жовтіла. День спадав, сонце ставало ласкавішим, вечори – прохолоднішими. В садках, на городах – повною ходою йшов збір врожаю. Сараї латалися, підвали чистилися, пилялися дрова, куплялось вугілля, тюкувалося й утрамбовувалося сіно. Батько качав мед. Взрівши мене – скупо всміхнувся.

– Може, розсердишся, чи щось тобі не сподобається – ти відразу кажи! – розкладала мама на моє ліжко куплені речі.

– Та коли ж ви встигли стільки набрати всього?! – від подиву я сплеснула в долоні.

– Іллівна на оптовий моталася, то ми до неї в крамницю перші й завітали. Ось це по канцелярії усе, що за списком давали. Ось сумка, рюкзак, валіза… В цьому будеш на заняття ходити, а ось це і в місто, коли вийдеш… Там – курточка, пальто, чобітки такі на малих підборах, бо ноги ж берегти треба, а тут – білизна й колготи, носочки, – мама розгортала пакунки, коробки, пакети. Через мить моя кімната стала й справді схожа на магазин.

– Господи! Чи ви й справді в неї усе скупили? – не могла повірити своїм очам.

– Батькові жнивні виплатили, мені на роботі відпускні дали. Меду трохи розпродали… Та ти примір хоч би що! Тобі не подобається? – розгублено перебирала руками кофтинки.

– А собі з татом чи купили, хоч що? А на зиму запаслися? – допитувалась я.

– Доню, що нам тепер вдвох буде потрібно? За це не хвилюйся, ти в місто поїдеш, там усіх по одежці стрічають. Я начебто все таке, молодіжне підбирала. Хоча, чи вгонишся за тими міськими? Але ж не гірше маєш виглядати, – переконувала матір.

Вдягнувшись, красувалася перед люстром. Обновки припали мені до лиця і до серця. Відображення тепер було ніби й не моїм… З дзеркала дивилась приваблива й стильна дівчина – струнка, принадна, вродлива. З білим лицем, золотавим довгим волоссям, ясними і розумними очима, рожевими пухкими вустами… Де і ділася тінь невпевненості, боязливості, нерішучості. Я пізнавала цю дівчину заново, і вона дедалі більше мені подобалася.

 

Вечоріло. Автобус повільно наближався. Ми стояли обабіч з іншої сторони, аби уникнути густого шлейфу пилюки, що супроводжувала транспортний засіб. Мама мене наставляла, від чого я повільно починала дратуватися. Її голос, вже майже істеричний, весь час, немов заїжджена платівка, по колу повторював одне й те саме. Здавалось, ще трохи – і вона поїде зі мною. Батько простився вдома, нащось мене перехрестивши.

Поцілувавшись, затримавшись трохи в обіймах, глянула на неї. Це літо забрало її роки. В старому, вилинялому піджаку, вдягнутому нашвидку на домашній затертий халат, в гумових зелених тапках, взутих на сірі шкарпетки, вона виглядала затурканою, втомленою, стурбованою. Рясні зморшки густо лягли між брів, під очима, пошарпали щоки. Колись повні губи, тепер наче вицвіли, на русявому волоссі виблискувала сивина.

– Мамочко, не хвилюйся, я все зроблю, як ти казала. Гроші, ключі, документи і квитанції – на місці. Все взяла, нічого не забула, як доїду до тітки – відразу зателефоную, – намагалася, хоч якось розрадити її смуток.

– Продукти, ті що тобі поклала – їж сама. А ось ці, що в сумці, передаси тітці, та тільки нехай тебе не об’їдає! – шепотіла мама.

– Та чи не можна, щоб я з цього клітчатого пакунку, переклала харчі поки що в свою дорожню валізу? В мене там місце лишилось, бо з двома ношами – незручно по маршрутках тоді певно буде… – нервувала я на ту розхристану засмальцьовану сумку.

– Ой, ну звісно, перекладеш вже в автобусі, але тоді ж її, бідончик, лоточки й банки з судками наступного тижня мені привезеш, – бурмотіла вона, відводячи очі.

– Гаразд, дякую, – зашарілася.

Вона підняла мою валізу, допомогла розміститися, спиталася в водія о котрій будемо в місті, а тоді ще раз поцілувала в чоло, вийшла. З вікна я ще деякий час спостерігала її самотню постать, окрай дороги, серед степу, вона дивилася вслід автобусу й махала на прощання рукою.

 

Вони сіли трохи пізніше. З його вулиці на цю зупинку було зручніше добратися. Спочатку, я їх не пізнала. Бліда, худорлява Лілька немов висохла. Здавалось, її круглий невеличкий живіт тягнув з тіла всі соки. На білій шкірі, ластовиння виглядало недоречними потворними плямами. В її потускнілих очах не можна було вгадати жодної емоції. Темні кола під ними і загострені скули, видавали якийсь хворобливий стан.

Він також змарнів. Окремо, всі його риси і характерні ознаки залишались незмінними, але все разом тепер чомусь не складувалось. Його надто коротке волосся не личило густим бровам. Колись мужні і широкі плечі – недоречно сутулились. Вдягнутий він був не по погоді, а широкі шкіряні босоніжки кремового кольору осоружно красувалися на чорних високих шкарпетках.

 

Якийсь час я ще розглядала їх… Прислуховуючись до власних емоцій, побоюючись непередбачуваного відголосу. Але моє серце билося спокійно, дихання було рівним, жодна жилка в мені не відреагувала на їхню появу. Відвела погляд в вікно, на обрії починало червоніти небо. Ще трохи, і я побачу захід, який відділить мене від рідного дому, села, краю, природи, від цих рівнин, степів, ставків. Усього, що я пізнала, освоїла, увібрала в себе з дитинства. Водночас, ось-ось розкриються двері у щось незвідане, осяйне, цікаве. Що чекає мене там? Чого і кого слід остерігатися? Чого потрібно прагнути? Що скаже й продемонструє мені цей світ? Які в нього на мене плани? Сумніви, роздуми кружляли наді мною, поки я й сама майже не обернулася на знак питання, а тоді, я ще раз подивилася на них – двох кумедних плямистих жовтобрюхих вужиків, і твердо вирішила, що в житті мені більш пасуватиме знак оклику.

 

Інна Буніна-Савотченко, вересень 2017 р.

3

Автор публікації

Офлайн 4 місяці

Inna Bynina-Savotchenko

49
Коментарі: 0Публікації: 20Реєстрація: 22-07-2018

Бронзове перо

Достижение получено 05.08.2018
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій