Серце у п’ятки утікає,
Коли я думаю про долю України.
Коли її син вражий роздирає,
Лякаючи, що лишить лиш руїни.
Тоді так хочеться отого супостата,
О Боже не карай, але убити.
Отого, що виконує роль ката,
Щоб націю квітучу погубити.
Бо зло не може пахощів терпіти,
Йому не милі цвіту кольори.
І починає більше скаженіти,
В кип’ячому казані зі смоли.
І хоче забруднити світлий дух,
І вириває квіти із корінням.
Ще й посилає темних своїх слуг,
Своїм кровавим, чорним повелінням.
А ті ідуть і знищують добро,
Ламають світлу істину правдиву.
Та знаю я , не візьме верху зло,
Не буде мати влади юродивий.
Нехай сховає кігті й гострі ікла,
На Україну зуби хай не точить.
Бо вже відкриті їм ворота пекла,
Вже ворон юродивого волочить.