Тоді, давно, а для мене ніби вчора, ти вперше прийшов на мій поріг непроханим гостем… Ти з’явився, як грім серед ясного неба, як дощ у прекрасну погоду, як сніг весною.

Чому я звинувачую тебе, листопаде? Чому я зовсім мовчу про «нього»? А він – святий! Він – недоторканність моїх обвинувачень і печалей. Він – мої недоспані ночі, мої щасливі світанки, мої найщиріші мрії. Як я можу всьому цьому сказати погане слово, чи навіть подумати погано?!.

Знаєш, листопаде, ці 6 років ти для мене був страхом. Страхом знову зустрітися з пам’яттю, подивитись в очі дощу, попрощатися з теплом… А цього року ти для мене – свобода! Свобода від тяжких переживань, думок, болі в області серця. Тепер ти для мене свято! Ти – колір, ти – сила, надія і радість!

Чому знову мовчу про «нього»?.. А він тепер моє минуле, моя біль, моя слабкість, мої сльози…Але тепер я в минуле не оглядаюсь. Ви помінялися місцями! Тепер я люблю тебе, листопаде! А його я не хочу бачити. Ні!..Хочу! Але не можна… Мені тепер ніколи не можна з ним зустрічатися, бачити його, чути. Тоді буде все «пиши-пропало». Я вже готова бути лише з тобою – самим прекрасним місяцем чарівної осені!

У нас сьогодні побачення. О, листопаде, ти зустрічаєш мене прекрасними осінніми квітами, багряним парком, легким прохолодним вітерцем. Як же мені хороше з тобою, як приємно побути один на один. Ти мене розумієш, а я просто в захваті від тебе!

…Чомусь на щоках сльози. Важко в собі розібратися… Адже ви з ним так схожі. І прогулянки ті ж, і квіти, і осіння прохолода…