Для голосування необхідно авторизуватись

Діва Зими

\1/Прогулянка

1.
Зимова павутина, якої не мало було бути, огортала тонкими лініями його лице.Він, незважаючи, дивився в перед – на стежину, що з обох боків була оточена лисими деревами. Дерева були частиною саду, або залишком від, колись цвітучого, нічийного, саду.
Старезна маскувальна куртка, потерті джинси, дірява шапка й затаскані черевики – таким був його одяг. Довге волосся, короткі, неохайні борода й вуса додавали років й змінювали обличчя
Незнайомі люди, яких стрічав чоловік до саду дивилися на нього як на безхатька. Чоловік не ображався й посміхався у відповідь.
Кожен крок дедалі повільніший і лінивіший за попередній. Йшов не поспішаючи. Спішити було нікуди. Ще був час до…
Сніг йшов, але дрібненький, наче пил з сірого, як молоко, неба. Мороз стиснув ґрунт в хрумкий бруд по якому ходив лінивий мандрівник. Листя також піддалося морозу, але не хрумкало так, як земля.
Колись, той сад, або краєчок саду був місцем зустрічі двох, як можна було гадати, закоханих молодих людей. А саме, те місце було на вході в сад, одразу перед роздоріжжям в чотирьох напрямках.
В одному напрямку були пишні черешні й вишні, середня дорога вела до пахучих груш й блискучих яблук… А зараз цей бруднючий зимний сад, лиш нікчемний спогад і маленький мотив, для написання нового не ідеального вірша.
В саду було безліч стежин, які вилися як змії – криві, хвилясті та довгі.
Ніхто не доглядав за деревами, але всі коротили шлях або насолоджувалися плодами саду.
Як не дивно, з року в рік, цей різнобарвний садок обдаровував родючістю невдячних вищих створінь цього села.
Ще три роки тому, сміття не було таким виразним, завдяки
підвищеному дофаміну й серотоніну, що наче наркотики діяли на молоду голову тоді ще, майже безтурботного, хлопця. Але зараз він бачив кожну бляшанку, кожну селофанку чи кожен фантик, залишені вищими створіннями – людьми. Жах…
Вірша, все ж, автор не зміг написати, бо поринув у спогади. Бурмотів тільки щось, на кшталт –
«Три години стерті в прах
Три хвилини в очах»
Взагалі, у цю міні мандрівку поет вирушив з дивною ціллю – вмерти. Але на останок йому захотілося зробити щось. Щось що можливо виправдає його вчинок. Написати якийсь вірш, чи хоч щось подібне на вірш. Віршів він не писав з того самого дня…
В кишені в нього був заряджений телефон й гострий металевий предмет, а в руках ручка й блокнот, з криво написаними словами, які складалися в дивний, не ідеальний вірш. Той трішки відрізнявся від слів які хлопець бурмотів. Написаний він був аж ніяк не в саду й набагато-набагато раніше…
Настрій у мандрівника був похмурий, те було видно по його виразі обличчя і згорбленій спині. Не все так погано, настрій у поета не був геть понівеченим. Подекуди проглядалися нотки радості, що також виявлялися в його короткочасних усмішках.
Безцільно блукаючи кривими стежками, до поета-мандрівника поверталися спогади й образи минулих днів. Друзі, дім і навіть кохана дівчина.
Хвилясте волосся; безцінні, мінливі очі; бліді, інколи, губи ; лагідні, обережні рухи; незграбні, криві шрами – все це було в його коханні й все це чоловік пам’ятав. Все ж повністю забув голос, форму і риси обличчя. «Весна, літо, осінь і о дурна зима. Що ж, щастя тобі, Діва Зими»
Дістав телефон і ніж….

2.
Перед тим як відвідати сад він завітав на дитячий майданчик. Всівся на таку ж дитячу гойдалку. Й знову занурився у спогади. Сидів на гойдалці майже годину. Згадував ліпших друзів, які, напевне могли б зараз допомогти, якби той не втік без жодної вісті. Згадував подругу, також ліпшу і єдину, яка в кінцевому результаті віддалася долі й покинула тоді ще хлопця з його проблемами сам на сам. Встав, всміхнувся й пішов далі.
Йшов до майданчика трішки швидше ніж гуляв по саду, але не набагато, все ж таки за весь грудень пішов тільки третій або четвертий серйозний сніг, якщо його можна було назвати серйозним. «Сніжний пил. Він хоча б не розтає одразу» – обмірковував шляхом.
Поету було важливо насолодитися холодними часточками льоду, можливо останніми в його житті. Напевне сильно любив сніг.
Після майданчику він направився до на цвинтар, провідати дідуся, батька й мати. Батька й мати він майже не пам’ятав. Померли вони десь через рік після його народження. Дідуся він знав набагато довше.
Ступивши на територію цвинтаря, земля приємно захрустіла. Йдучи, дивився на надгробки інших померлих. «Тихо й безлюдно», – подумалося хлопцеві.
Помітив, що деякі з фотографій просто випали зі своєї кам’яної оправи лицем в низ – це обурило хлопця. Він поставив фото спираючи на надгробок так, щоб обличчя дивилися хоча б навскоси: “їхні душі заспокояться”, – подумав відвідувач. Нарешті дійшов до дідуся. Земля так приємно хрумтіла.
Чоловік подивився на хрест. Згодом помітив, що якийсь посуд лежить на могилці. На це було боляче дивитись – посуд був брудним. Він мало не вилаявся, але згадав, що на кладовищі непристойно. Взагалі, поет був атеїстом, й не вірував у всяке, але почав свою розмову чи монолог з дідусем, – Ах дідусю, я знаю, при житті я рідко до вас заходив. Вибачте мені за те… Сьогодні такий гарний день, а в мене геть немає настрою. Чи то через деякі події, чи то просто вічна депресія. Вибачте дідусю, я не прийшов сюди щоб жалкуватися. Спасибі що не проганяєте. Особливо після того як я вчинив… – коротенька тиша, – …дякую вам. За життя, дідусю, ви дуже багато зробили для мене і для моїх батьків. Знаєте, – тіло відвідувача кинуло в холод, а через мить в жар – здавалося, що тисячі маленьких мурах роздирали шкіру відвідувача, – мені розказували, як ви казали про мене:” он дивіться, там малий Павлик бігає – гордість моя!” Я напевне розчарував вас, – в цю ж секунду маленький Павлик відчув тепло й заплакав. Витираючись рукавом куртки, він продовжив “відвідини”. Але до батька чи мати він таких сентиментальностей не виразив, бо ж взагалі їх не пам’ятав. Хвилину постояв, й рушив.

Після цвинтаря, подивився на холодний годинник й тихо мовив. – Ще є час…
Йшов до саду навпростець. Усе під ногами хрумтіло. Усе було вкрито замерзлим брудом. Діло рук нахабних тракторів, які псували не тільки стан доріг, а і їхню чистоту.
Майже дійшов до саду. Зупинився. Подивився в гору, на небо. Потім озирнувся. Біля входу в сад помітив якийсь силует – кривий, незграбний і повністю непропорційний. Підійшовши ближче чоловік побачив жінку, що заколисувала дитину в візочку. Чоловік став, з подивом глянув на її обличчя й побачив щось знайоме – очі, сині, наче безхмарне небо, але не сірі наче чисте море. Обличчя сумне й незнайоме.
Подумав чоловік – «Ні, це не вона…»
Синьоока дивилася на дитину в візочку, не відводила погляд.

3.

– Лілі, ти дійсно цього хочеш??? – Запитав опираючись спиною об білу стіну, тримаючи в лівій руці, під вухом чужий телефон.
– Ні, але по іншому просто неможна… Я… Я в складному становищі, – перша сльоза потекла по її щоці наче лавина з гори, – вибач… Бувай.
– Ні, стій! Я до тебе прийду, ти тільки дочекайся! – З тремтінням у голосі запевняв Павло, відскакуючи від стіни.
– Я… Не вдома… – зовсім тихо заперечила.
– Тож де???
– В Агула. – потекла друга лавина з її щоки.
– У тієї паскуди…– Павло добре знав ту людину. Змінив голос з тремтячого на твердий. – … Давай хоч поговоримо нормально – віч-на-віч.
– Ні… Я не хочу…
– А ти подумала про те чого хочу я? Я скоро прийду…
– Ні, прошу, – сліз вже було не злічити.
Хтось кинув слухавку. Але вони й самі не знали хто. Лілія думала на Павла, а Павло на Лілію. Може це оператор, якому набридло слухати «сопливі» розмови. А може сльозинка Лілі, що була надто теплою для натискання на червону кнопку смартфона. Чи тремтяча рука Павла, що здригнулася не помітно по такій самій червоній кнопці смартфона.
Гудки, стогони які рвали й ламали. А по інший бік слухавки жахливі писки та плач. Плач розпачу, що трішки по іншому, але також ламав дівчину.
Кинув телефон травматологу на стіл й побіг наче вправний спринтер
– Агов, ти куди? А як же травми? – Рявкнув лікар навіть не намагаючись зупинити хлопця, навіть з байдужістю.

4.
На годиннику числа. На дворі люди, зима, сніг і темрява.
«Шикарний», на думку господаря, будинок, стояв на пагорбі. В далі від інших. Від плебеїв, на думку господаря. Вела до нього різнокольорова бруківка. Сам дім закривала велика кам’яна стіна й механічні ворота. А на стіні ще й електронні наглядачі – цифрові камери. Сільські діти називали ту стіну «Великою Китайською», бо ж за нею не було нічого видно. Ні господарів, ні машини, та навіть самого дому.
Біля воріт, висіли камери. Під камерами стояв хлопчина.
– Я мушу поговорити з нею на одинці. Пусти мене !
Ворота здвинулися у двір. За ними був, очевидно, господар, або молодший господар. Йому було років 17-18 не більше, не менше.
Втім, десь як і Павлу.
– Ні, не можу. – Помітивши перебинтовані кроваві криві кулаки дістав рацію.
– Якого біса!?
– А такого – я її хлопець.
– Ах ти паскуда! – Очі наче налились чимсь гарячим і водночас холодним від люті й жаги… Спочатку замахнувся через мить помітив, що господар тримає в руці рацію, одразу зрозумів що ділу бійка не допоможе. – Ну й що, що ти її хлопець, я ж не красти її прийшов. А просто поговорити.
– Стулися! Знаю я, як ви з нею поговорите, – потер вказівні пальці один об один, – ану йди геть, обірванцю! Зараз охорону викличу… Ні. По-лі-ці-ю-ю-ю, – протягнув посміхаючись, добре розуміючи що все можна підкупити. А надто в Україні, а надто йому, а надто грошима батька.
Павло скривив лице. Розвернувся й пішов геть дорогою з бруківки, яка його сюди привела.
– От і добре.Шуруй, псина, писати свої нікчемні вірші. Не з’являйся тут більше, – Плюнув собі під ноги, – Безхатько…
Але цього Павло вже не чув. Був заклопотаний і злий, дуже злий.
«Що ж… Знову…Я…Сам…Додому… У свій зміючник… Завтра Новий рік. Нове щастя… Безподобно»
Прийшов додому.
В кишені старої куртки хрещеної щось завібрувало. «Телефон.Лілі?». Пірнув рукою в кишеню, витяг. Відповів.
– Алло. Павло. Це я… Дмитро. Ми тут з хлопцями хвилюємося за тебе, як ти там?
– Алло, рєбзя. Справи кепсько. Звідки у вас цей номер? Як ви там?
– Та все одно як. Слухай. Ну то приходь до нас на хату. Ситуації не виправимо, але настрій піднімем. В нас карти. Ми там розкочегарили. Он Васько вже м’ясо смажить.А Стьопа вже спить. Приходь. Та хоч і зараз. Вася вже тобі вибачив.
Павло всміхнувся. По щоці потекла сльоза, наче крапля дощу в літній день, – Добре, чекайте. Вдягаюся і йду.
Гудки.
Та сльоза нічому не запобігла, але могла застерегти.

\2/ Гіркий смак шоколаду на губах.

1.
Вони стояли на засніженій, вкритій сяйвом місяця дорозі, майже в кюветі. Одні-однісінькі. Не було ані машин, ані людей, ані снігу, що спускався з небес, чи нахабного вітру. Був ще, зліва від закоханих, засніжений сад, який, наче хотів щось сказати та не міг з якихось причин.
Закохані пронизували один одного поглядом, поки хлопець різко, але ніжно не поцілував дівчину – самісінько в пухкі губи. Вона так само, але вже повільно підхопила його ініціативу. Слова їм тоді були не потрібні. Руки хлопця оксамитово обхопили дівчину за тонку та не надто талію, (через верхній одяг) потім так само, але незграбно ніжно прислонялись до довгого попелястого холодно волосся. Дівчина, у свою чергу, доторкнулася теплими пальцями до обличчя хлопця.
Десь через десять секунд насолоди дівчина розплющила очі, ліниво, але побачила, як їхнє “на одинці” перервала сніжинка, яка впала хлопцеві на щоку.Тоді їм здавалося, що десять секунд рівняються десяти рокам але …
Хлопець розплющив зелені очі. Здивувався, бо побачив чи то сині, чи то сірі очі дівчини. Йому було без різниці в якому кольорі тонути.
Губи закоханих розірвалися, але ні погляд, обійми навіть не думали роз’єднувати. Хлопець зірвав тишу почавши розмову.
– Чому ти відкрила очі?
– Я відчула сніжинку у тебе на щоці.
Було явно видно, що вона лукавить, хлопець це також помітив, але не надав цьому уваги. Насправді, дівчина просто згадала деякі проблеми…
Довго мовчали, поки хлопець, який звався Павлом щиро не всміхнувся дівчині, що стояла на проти з гарним іменем Лілія.
– Чого всміхаємося?, – з впевненістю зарепетувала дівчина, примружуючи очі, й так само емоційно, зграбно, тихо, ніжно всміхнулася до нього.
– Та ні, нічого
– Говори вже!
– Добре, добре. Просто ти така гарна, і в день і в ночі.
– А всміхаєшся чому?
– Бо ти перша, й сподіваюся остання красуня в моєму житті.– трішки з сумом видавив з себе Павло
– Ну-ну, не сумуй, я тебе не кину, обіцяю, – Повністю запевнила лагідним тремтячим чи то від холоду, чи то від почуттів, голосом.
– Добре, я вірю.
Поки голубки, по своєму мило, воркували, сніг і вітер все більше напускалися, а електронний годинник холодно, але швидко вибив першу годину ночі чи ранку, у світі, де такої першої години вже ніде не знайти. Хіба що згадати.
Приклеївшись один до одного тілами, почали шептати щось, чого ніхто не повинен почути, чи прочитати. Обоє всміхнулись відскочили, розклеїлись, як кішка від собаки.
Першим зробив свій хід Павло. Набравши, в голі руки побільше снігу, кинув в Лілію. Та відскочила, заверещала по дівчачі.
– Попав! – було чути радісний голос Павла.
– Так попав, ще і як попав! Дорогенький, – скривила у фальшу усмішку губи розлючена бестія, – йди-но обніму…
– Е-е-е-е, ні!Це ти йди
– Добре, зараз буде тобі!
Розбіглась й скакнула Павлові прямо в руки. Вони гепнулись в замет.
Поки хлопець “чухався” Лілія встигла встати, обтруситися й почати заривати бідолаху.
– Добре, гаразд, все, здаюсь!!!
– Точно!?
– Точніше тільки в математиці…
– Ой, не згадуй, – з такою самою силою, пискнувши, по дівочому, пригнула дівчина на хлопця.
Її стегна були в нього на грудях. Трішки згодом відсунулася нижче, так, щоб зацілувати лице хлопчини.
Між ними був лиш сніг. Зимою Лілія часто перемагала Павла. Хлопця це аж ніяк не зачіпало. Йому подобалося весела Лілі.
Хоч Павло відчував, що вже весь промок. Але Лілія не давала йому й маленької миті щоб встати, бо цілувала його наче вони не бачилися до цієї миті.
Лілія і Павло ще довго могли гарцювати аби не дзвінкий, вібраційний звук годинника, який нагадував:”Пора додому, обом!”
– Ого вже друга година ночі, – здивовано прошепотів, дивлячись на холодний годинник.
– Нічого собі, а наче три хвилини…
– Я маю йти.
– Добре, бувай, – злилися у поцілунку на декілька митей уже в обіймах в геть мокрих куртках і джинсах молоді люди.
За мить руки почали поволі розплітатися, а тіла розходитись. Тільки слід від їхніх гарцювань лишався на снігу.
Дівчині було йти геть недалеко, метрів сто, а от хлопчині треба було йти пішки, не багато не мало – десять кілометрів.
Жили вони обидва в одному селі. З тернистою жіночою назвою замальованого дорожнього знаку на якому написано «…ватка». Бідняга жив на іншому кінці.

2.
Куртка й джинси перетворилися на льодяні обладунки, поки Павло мандрував додому.
Поки він йшов було багато приводів для роздумок. Наприклад, одна із них це – “Хто вигадав помаду?” Все лице у Павла було червоним і геть не від холоду.
Поки йшов, поки й вів монолог з собою.
– Цікаво, хто вигадав помаду? Бо ж барвисто червоний не є натуральним кольором губ. Хм… Я гадаю, – тихіше мовив, – що ще в часи доісторичні, люди, тобто жінки їли сире м’ясо, за для виживання, їхні губу фарбувалися в червоний. Мабуть, деяких самців те приваблювало. Хм… Цікаво. А коли насправді вигадали помаду?
– Ну гаразд, може помаду вигадала й мудреці-шамани коли наносили мейкап на свої обличчя. Не знаю вже для чого, але фіг з тою помадою. Я весь мокрий і холодний! Через ту мою кохану!– Усміхнувся лагідно й щиро.
Закінчивши всі монологи, звернув увагу на дорогу по якій йшов. Вона хрумтіла. Й не просто хрумкала, як це робить звичайна холодна дорога вкрита пресованим снігом, ні. Це був приємний хрумкіт, що наче грів замерзлого коханця. Сніг все ще йшов швидше за Павла. Мороз все ще бив. Кохання все ще не гріло, якщо то можна було назвати коханням…

3
Дійшовши додому, намагався тихо відкрити скрипучі двері. Найдивніше – вийшло. Але це все одно не врятувало нашого Ромео.
Почувся розлючений голос, ввімкнулось світло.
– Чого так довго. – Це була хрещена мати.– Божечки! Мокрющий, як хлищь! Вже третя година ночі! Морозяка який! Завтра в школу, дурний ти лайдаку! Думав я не помічу що ти втік?
– Взагалі то завтра субота. І я не тікав, а говорив, що я йду, – Спокійно відповів, – А те що я мокрий тебе не обходить.
– Дурний отприсок.Ну й де ти був? Знову у своєї дівки Лілії!? Та вона ж божевільна! Чув, що про неї говорять? Вени ріже, – почала загибати пальці хрещена, – курить, п’є, колеться! Самогубка і наркоманка! А ще кажуть…
– …не називай її Дівкою, – Перебив проігнорувавши образу у свій бік. В бік Лілії не зміг. Спокійно. Все ж відповів на провокацію.– що до цих бридких чуток, то ті хто їх розповсюджує той сам в бруді по вуха. Я йду спати!
– А-а-а-а. Так ти все-таки у неї був. От паршивець. Я тобі ще…
Що говорила хрещена далі своїм бридким голосом він вже не чув, бо пішов переодягатися і сушитися.
Голос був справді бридким.

4.
Ліг на м’яку постіль. Зелені очі від втоми не хотіли заплющуватися. Зіниці в цілковитій пітьмі розширювалися. Навіть не думав спати. Волосся брюнета, все мокре, ліниво закручувалося на білосніжній подушці.
На все ще холодному годиннику, було рівно пів на четверту ранку.
«Мабуть, пора спати, – подумав Павло, – але як!? Вона геть не виходить із голови. Ці дні в школі з нею, в обіймах і розмовах… Ця шкіра, що наче світилася під білосніжним светром здається такою ж білосніжною. А на грудях, о, на прекрасних грудях, вишите не реалістичне, романтичне сердечко, яке комусь могло б нагадати сідниці при перевернутому вигляді…»
– Сер…дечко….Лілі… – Повторював разів зо два напівсплячий Павло.
Хотів вже писати нового любовного вірша, але поснув. В кімнату увірвалася тітка – не струнка жінка виглядала на всі шістдесят, а мала
п’ятдесят. Своїми волохатими руками стягнула ковдру, напівтеплу, на повністю холодну підлогу.
Її темна нічна сорочка стала дибки. А жирні, від помади, губи завили.
– Ах ти нероба! Що оце таке!? Я в тебе питаю! Як оце називається!? – Махаючи щоденником вила жінка.
– Що? – Незрозуміло запитав.
– Як це що, оце осьо що таке!? – майже з піною в роті кричала стара. – Одні п’ятірки, ні ну ти геть дурень, у дванадцятибальній системі…
– Я, звісно, вибачаюся, але в нас п’ятибальна система…Якщо що…
– А ти мене не повчай, малий пуцвінок! Перевіряла я тебе… На смикалку… Так, на смикалку.
– В таку пізню годину. Чи краще сказати в таку рань?
– Так, стулися…
Гупнула дверима, вийшла.
Павло підняв, уже повністю холодну ковдру. Майже одразу поснув.

5.
Йшов. Роздумував і йшов. Як завжди. Проминали засніжені дерева.
Помаранчевий накатаний сніг не давав йти швидко й легко. Радше був випробуванням, по якому треба було йти повільно й напружено.
Коли все-таки прискорював крок то ковзався. Декілька раз впав на “філейне місце”.
Одягнений був, знову таки, як завжди. Шкіряна куртка. Темні джинси. Старі кросівки й нова зелена шапка. Не надто модно. Але йому подобалося так ходити.

6.
Нарешті, дійшов.
Ні, не до Лілії. До Люсі. Що була йому як сестра чи навіть мати.
Часто згадував, як збивав коліна. А Люся лікувала його рани.
Він часто ночував у Люсі. Різниця у два роки не заважала бути їм кращими друзями.
Коли обидва підросли до більш свідомого віку. То ділилися одне з одним переживанням й втратами. В тому числі й на любовному фронті. Після випуску Люсі зі школи друзі стали бачитися рідше, але все ж майже кожну суботу. Не виключенням стала й ця.
Павло підійшов до зеленої хвіртки. Повернув ручку імпровізованої хвіртки, яка була напів з дерева з низу напів з листу кольорового металу. Увійшов у двір.
Собака, як завжди, гарчав з малого будиночка не висовуючи носа. Кота видно не було, напевно грівся в домі.
Пішов алеєю до євро дверей. Подивився на холодний годинник. « Ага рівно перша година дня. – перевіривши подумав»
Не стукаючи увійшов. Зняв затерті кросівки. Зняв куртку. З під куртки показався синій светр.
В коридорі що плавно перетікав в кухню, вже стояла, по домашньому вдягнена Люся. Кухарський фартух, рожевий сарафан.
Червоні зіниці дивилися з подивом на Павла. Руде волосся стікало по її голові й шиї. Струнке, злегка, темне тіло схилилось над плитою. Ніжний голос що так само ніжно запитав, – Хіба сьогодні субота?

7.

– Ну то розповідай. З якими новинами…Досі з цією Лілі зустрічаєшся? – Подала Павлу зелену чашку з зеленим чаєм без цукру.
– Так. Про неї я й хотів побалакати
– А я от млинці готую. Зачекай. Скоро до чаю подам. А ти, розповідай.
– Все чудово. От тільки…– в цей момент Люся відійшла до плити
– Ну й чого стих? – Повернулась
– Річ у тім… Я не можу їй зізнатись… А вона мені не зізнається
– Заради усіх святих. Ти дурень? – Повністю розвернулася забувши про млинці, що до речі підгоряли. Дивилася на нього не те що здивованим, а радше незрозумілим поглядом
– Знову дурнем звеш… – Відвів погляд.
– Ви цілуєтесь?
– Звісно – Почервонілого Павла можна було побачити навіть знадвору, навіть з зачинених на глухо вікон і дверей.
– Обіймаєтесь?
– Ну… Так
– В чому проблема?
– Ти що не слухала? Я ж геть про друге…
– ААА, про с…– перебила Павла Люся, а Люсю запах горілого млинця –… Твою ж за ногу! Пригоріло… Забалакав ти мене. Своїми безглуздими побоюваннями.
Поки Люся віддирала «вуглі» від сковороди, до речі нової. Хлопець продовжив. – І геть вони не безглузді…
– Добре, добре, розповідай, розберемося.
Чай охолов. Люся смажила млинці. А Павло купав свою душу у священній воді. Тобто розказував все що непокоїть його в Лілі.
То було, насамперед, занепокоєння в психологічному стані Лілі.
До того, як Павло познайомився з Лілією вона, буквально, мордувала своє тіло різними методами. Від леза й до мотузки…

8.
– Хлопці! Ви як завжди тут. – пройшовся хлопець, потискаючи руки трьом друзяками – Василю, Степану й Дмитру.
Ті, здивовані, у відповідь ґречно, по братські привіталися.
– То з якими новинами до нас, – запитав перший розводячи руками в геть не новому, проте чистому й теплому будинку.
Старий диван. Пошарпані шпалери. Не надто рівна підлога й стеля. Проте затишно й по-домашньому, справді по-домашньому.
– Та так, просто хоч побачити чи живі ви тут, чортяки! – з щирою усмішкою на обличчі, підвищеним голосом сказав Павло.
– Живі-живі, ще і як живі. А ти оце сьогодні від Лілі чи від Люсі? – запитав з цікавість в очах Дмитро. Середнього розміру, блондин.
– Від Люсі.
– То одразу з обома, чи як? Полігамним самцем себе уявив? – дивно, трішки з насмішкою запитав Степан. Високий й рудий з веснянками на щоках.
– Та ні, ні. Люся то моя подруга дитинства, ви ж знаєте. Та й взагалі, звідки таких слів набрався, га, Степане?
– Подруга дитинства то подруга. Але вона старша від тебе. В неї вже, мабуть, хлопець є. Не ображайся, але ти як той багаж для неї.. – з вічним скептицизмом розкритикував Василь. Начитаний, високий й розумний брюнет.
– Та я й сам розумію…
– Ну добре, досить. Ти краще розкажи нам що в тебе там з тією твоєю Лілі, – знову з цікавістю, знову Дмитро.
– Все гаразд. От тільки є одна проблема…
– Те що вона з багатієм отим то зустрічалася колись. Як його поганяло було. А-а Річі. Точно, – роздумуючи казав все що думає.
– Та ні, ви не розумієте. Просто дещо мене бентежить, – посмутнішав, – те, що ми вже пів року зустрічаємось і досі не висловили своєї любові…
– Пхах, – почувся докірний чи то сміх, чи то подив, Василя, – у вас все гаразд, чи принаймні нормально, стабільно.
– Так-так! Від тоді як ти з нею познайомився тільки до неї й бігаєш. А, точно, й до Люсі. Полігамний ти наш. Про нас ліпших друзів взагалі забув, – ніби скаржився, а ніби й жартував Степан.
– Знову, полігамний. Кажу ж, то подруга, а то дівчина, не плутати, – розмахував руками в різні сторони герой-коханець.
– Гаразд, годі про те твоє кохання. На кого вчитися думаєш? – запитав Дмитро у Павла, проте, замислилися всі. Бо знали, що Павлу з його знаннями й добродушністю відкриті всі двері ВНЗ та університетів.
– Мабуть, щось пов’язане з соціологією…

9.
Скло виблискувало від полуденного сонця. Холодний позолочений дзвінок над скляними дверми дзвенів, як тільки хтось тривожив цей заклад. Вирізка «Make coffe not war» як завжди закликала людей розв’язувати усі свої проблеми за чашкою кави. А повністю чорна птаха клювала шматочок хліба, що хтось впустив перед самими дверима в кафешку.
Павло йшов по алеї в те кафе щоб відсвяткувати вдалу здачу екзаменів після дев’ятого класу. Настрій відмінний. Зачіска й біла сорочка пошарпані від часу й хвилювань.
Двері відчинилися. Маленький золотий дзвоник дзенькнув. Темна підлога виблискувала від чистоти. За баром сиділа приваблива жінка в сорочці закладу на якій верхній ґудзик був розстебнутий(напевне це маркетинговий хід).
Павло підійшов до баристи. Замовив Капучино й шоколадку, намагаючись не дивитись на відсутність ґудзика на сорочці в жінки.
Кав’ярка всміхаючись прийняла замовлення(напевно зрозуміла в чому річ). Дала номерок хлопцю й попросила зачекати.
Павло зайняв столик. Озирнувся. Крім нього в кав’ярні були старий дід, що сидів біля скляної стінки й дівчина з його школи, з якою він не був знайомий, але бачив її вже не раз. Дід їв чізкейк, а дівчина пила капучино.
Щось в тій дівчині приваблювало, а щось відштовхувало. Проте, хлопець все одно витріщався на неї доки не пролунав номер його замовлення.
Волосся мала незвичайне – попелясте. Очі сині, як чисте небо, чи сірі, як тихе море. Фігура наче в ляльки – майже ідеальна. Губи пухкі, рожево бліді.А шкіра білосніжно біла, як у сніжної королеви.
Погляд дівчини, наповнений склом, дивився в нікуди. Усмішка, яка повинна була бути на місці скривлених в сум губ кудись зникла.
Чорна футболка заправлена в вузькі джинси й затерті червоні кросівки ідеально відбивати похмурий настрій дівчини.
Павло забрав замовлення. Заплатив. Борючись сам з собою підійшов до дівчини й запитав. – Привіт, можна сісти. – Дівчина не відповіла, кивнула. Хлопець помітив безліч білих рубців на тендітній руці дівчини. Від зап’ястя й аж до ліктя.
Хлопець розвіяв бридку тишу й зробив перший крок(в розмові). – То як тебе звуть?
– Лілія. Для друзів Лілі. – Зробила другий крок уже дівчина (в розмові)
– Яке гарне й незвичайне ім’я. Мене Павлом звуть. Звичайне й нудне ім’я. – Хлопець всміхнувся, а Лілія ні.
– Та ні. Нормальне ім’я. – Опустила очі.
– Хех, думаєш?
Знову мовчання.
– Також полюбляєш капучино?
– Так. Завжди любила…
– То що така гарна дівчина, робить в кафе й без хлопця? Та ще й сумна… – Сказав з трішки рум’яними щоками.
«Мабуть, клеїться до мене» подумавши про це дівчина підняла очі.
– Сумує, – трішки з іронією видавила з себе Лілія.
– Ну то зрозуміло…
– Коротше, – перебила не ґречно, – чого ти від мене хочеш!? Всівся тут. Та ще й розпитуєш про те і се. – Ніби зі злістю на губах і з проханням про якийсь рятунок в серці розпищалася тихим голосом на вигляд спокійна, а насправді буйна дівчина.
Павло опустив голову й засміявся по доброму, як дитина яка не знала горя й страждань.
– Одразу могла сказати щоб відвалив. Ха-ха-ха. – Продовжував сміятись.
Дівчина сфокусувала на хлопця більше уваги своїми скляними очима, й з подивом щиро не розуміючи запитала, – Що смішного? Я щось смішне сказала?
– Та ні, просто я дурень. – З посмішкою до вух заперечив Павло.Те ще більше здивувало дівчину. Зазвичай, коли дівчина гнівно кричала на хлопців які намагаються з нею познайомитись то всі тікали як ошпарені коти від миски з гарячим молоком. А цей – дивний, сміється й посміхається.
Мимоволі дівчина всміхнулася, сама того не помітивши. А скло в очах потроху зникало. – Дивний ти.
– Так, про мене часто так кажуть, бо…
Дівчина знову перебила хлопця, – Немає, – Холодно й тихо.
– Що? – Почав пити каву, про яку всі забули. Яка з образи захолола й стала ледь теплою.
– Немає… Хлопця, – помітно білосніжні щічки порожевішали.
– Я не запитував чи він є, я запитував чого досі його в тебе немає?
– Бо негарна, що тут гадати… – байдуже відповіла.
– Ну ні, це не так, – продовжував попивати тепленьку каву.
– Чому тоді, на твою думку? – Дівчина явно стала говіркішою.
– Ну… З розмови в п’ять хвилин важко щось сказати. – Проте він знав відповідь на її запитання, бо бачив її в школі та й тут витріщався на неї, як козел на нові ворота.
– Так і думала.
– Та ні. Відповідь я маю. Ти, тільки не ображайся, дуже холодна. От і все.
Обоє поникли в нестерпну тишу. Павло, згадав що мав шоколадку. Розломив її, й подальшу тишу, на дві рівні частини й по дитячому поділився з Лілі. Та голосно, так само по дитячому, засміялася. Почувся, на думку Павла, кораловий сміх. Дід, що вже доїдав чізкейк поглянув на неї з недобрим подивом.
Жінка за баром легенько усміхнулась, бо часто бачила тут ту дівчину похмуру й сумну. А тут якийсь хлопчисько лиш тим що поділився дешевою шоколадкою розвеселив її на стільки, що Несміяна засміялася. «Дивний хлопець» – подумалося жінці.
Закінчивши сміятись, – Кхе-кхе, вибач. Просто так по дитячому зі мною ще ніхто не знайомився. – Усмішка від сміху не геть зникла, хоч і помітити її було важко.
– То ти нарешті засміялася. – З щирою радістю в голосі занотував Павло.
В кишені Лілії задзвенів телефон. Вона перепрошуючи, вже набагато ґречніше, у Павла відповіла.
– Алло, – ніжним голосом, – Агуле, я вже не з тобою… Та відвали від мене, – підвищеним голосом, – я вже не та що раніше! Бувай.
– Вибач, – Ґречно перепросила, що ще більше здивувало Павла
– Твій колишній? – З надлишковою цікавістю запитав.
– Так, який ти догадливий. – Роздратовано підтвердила, ламаючи свою частину шоколаду.
– Я помітив твої шрами.
Дівчина промовчала. Запила холодною кавою шматочок шоколадки.
– В мене такі ж, – Відстебнув ґудзик рукава. Загорнув рукав. На руці показалися такі ж пошарпані шрами як і в дівчини, тільки глибші й разючіші, – от тільки є в нас з тобою відмінність. Твої шрами зробила собі ти сама. А я…я їх отримав «заслугою» перед рідними. – з явним сумом, який перетікав в байдужість розповів Павло, – Але не будемо про те.
Швидкоплинне мовчання.
– Ти, якщо хочеш, можеш розповісти мені все що завгодно, я буду тримати все в таємниці. Я стану тобі вірним другом. І ні, випереджу тебе. Я не клеюся до тебе як кіт до кішки весною, – дівчина подавилася холодною кавою й ледве вдержала все в собі. Рожево бліді губи від шоколаду змінили колір.
– Я лиш помітив сумну дівчину в кав’ярні. Яка чимось засмучена. Яка дійсно потерпає від болю, яка дійсно потребує допомоги.
Тиші не було місця в цьому кафе.
– Так, ти повністю маєш рацію. – Встала. Підійшла до Павла, от тільки, занадто близько, на думку хлопця. Хлопець аж трішки підвівся. А за секунду повністю встав.
Лілі, всміхнулася як змогла, ледь помітно. Притулила свої бліді, кольору шоколаду губи до губ хлопця й ніжно поцілувала. Хлопець хотів було здригнутись, але відчув яскраве тепло й спокій духовного серця, а фізичне серце калаталося з боку в бік як скажене. Відчув гіркий смак шоколаду.
Дід, якраз виходив з закладу, дзенькаючи маленьким золотим дзвоником. Барист з подивом витріщалася на підлітків.
Через секунду, якою можна було б назвати вічністю та ніхто не ризикнув, губи розімкнулися, а кав’ярка удала, що працює й, ніби нічого не помітила.
Павло з неабияким подивом запитав, – Що то було?
Дівчина зберегла мовчання. Дістала блокнот, ручку. Вирвала листок. Секунду щось писала. Й дала те хлопцеві з ледь помітною усмішкою, зі словами, – Ось, мій номер. Подзвони, а мені пора. – Забрала свою долю шоколаду що лишився, розвернулася, пішла. Біля дверей на мить обернулась і ледь помітно всміхнулася.
Дзенькіт. Тиша
Хлопець шокований.Упав на стільчик торкаючись своїх губ. «Це мій перший поцілунок.Шоколад…?»

10. Все життя, за винятком деяких моментів, Павла ламало. Але тільки не тут і тільки не зараз. Це якраз з тих деяких моментів коли у хлопця все було гаразд.
Прохолода перемагала тепло. Листя натомість без сонця жовтішало й осипалося. Люди вдягалися тепліше.
Хтось намагався сидіти вдома. Хтось знаходив пригоди. А хтось просто хотів кохати. Той хтось геть не хотів любити, а саме кохати. Бо кохання цьому комусь вважалося більшим за якусь любов. Проте той хтось переоцінював слово «кохання» і недооцінював слово «любов» може даремно, а може й ні.
Осінній садок, що віддав майже всі плоди не вдячним вищим створінням потроху лисів. На вході в дивний сад ходив туди-сюди хлопець. Очевидно – Павло. Чекав очевидно – Лілію. І мабуть, нервував.
Одягнений в тонкий старий в’язаний светр, тонкі джинси, й потерті часом кросівки «Bike»
За спиною в руці мав паперовий листок. Щось бурмотів під ніс. А з кожною хвилиною все повільніше нервував.
Глянув на годинник. – Запізнюється…
З заду почувся солодкий запах парфумів, а за ним приємний голос. – Хто тут запізнюється???
Здивувався, обернувся.
– Схоже вже ніхто. До речі привіт.
– Привіт.А що за листочок? – теплі обійми зігріли підлітків. Оскільки Лілі також була одягнена не по погоді: в’язаний білий светр з вишитою нереалістичною версією серця через який світилася білосніжна шкіра; чорні вузькі штани, що показували всі принади майже ідеальної фігури; кросівки від «Bike» значно новіші й охайніші ніж у Павла.
– Та то…
– Ну! Розповідай! – заскиглила по дівочому Лілія.
– Добре-добре. Тільки згодом.
– Точно?
– Та точно. Пішли краще в садок.
– Ага.
Хлопець зіжмакав й запхав паперовий листок в кишеню.
Узялися за руки. Пішли хвилястою і кривою доріжкою в бік груш. Без усіляких примх чи побажань, просто пішли, бо хотілося бути разом. Настрій у пари був відмінний. Лілі якій не властиво посміхатись в повсякденному житті посміхалася поряд з Павлом, при чому, майже на кожному побачені(за винятком перших двох і деяких інших) Павла не можна було назвати серйозним й сумним в повсякденні, але й веселим також неможна.
Поки йшли, Павло помітив дещо дивний лист. Він відрізнявся від інших. Був більшим і яскравішим.
– Дивися. Кленовий листок у фруктовому саду, – Лілія випередила хлопця в здогадках, – цікаво, звідки він тут.
– Так, дійсно…
– Сфотографуєш? – з жаром у чи то сірих, чи то синіх очах запитала.
– Чом би й ні.
Лілія зібрала велику купу листя з груш, наче її платять за збирання листя. Віддала хлопцеві телефон, а сама сіла в листя. Опустила погляд вниз і прикрилась клиновим листком. Павло сфотографував Лілі.
Встала, обтрусилась, всміхнулась широко, – Що там вийшло, – Павло віддав телефон, – Йой! Це треба швиденько викласти в Інстаграм.
Не з меншим ентузіазмом Лілія взялася розкидувати зібране листя.
– Заберу, на зворотному шляху, – положила кленовий листок на землю.
Йшли далі великим садом. Мовчали стискаючи долоні одне одного все сильніше і сильніше. Нарешті заговорили
– То як твої справи, Лілі?
– Чесно, недуже…
– Щось сталося? Ти ж знаєш я завжди…
– Ні, все гаразд… Просто деякі складнощі. Давай про це пізніше. Гаразд?
– Добре…
– То що на тій бумажці?
– Та так. Зараз дізнаєшся.
– Ну скоріше! – Запищала.
– Я…тебе…
Здогадавшись про що хлопець хоче розповісти, дівчина пустила його руку, посерйознішала, закрила йому рота спітнілою від стискань долонею (в прямому сенсі слова).
Тиша.
– Але чому? – убрав її долоню зі свого обличчя.
– Я ще не готова це почути. А вірніше, я не готова тобі відповісти. Бо коли ти скажеш ці слова то все зміниться. Ці зміни примусять мене відповісти… Зрозумій… Зараз я не можу, вибач.
Хлопчина не засумував, не розізлився, навіть не пустив скупу сльозу. Навпаки посміхнувся.
Лілія все зрозуміла без слів. Й також усміхнулася. Ще більше вона зрозуміла коли Павло різко без попередження взяв у полон її рожеві бліді губи.
Зіниці в обох розширилися, серця забилися швидше, а руки сплелися в долонях.
Через мить розійшлись. Павло дістав лист пожмаканого паперу й розірвав його на багато маленьких шматочків. Лілі спостерігала, на душі трішки суму в цей момент ма?ла.
Все було зрозуміло без слів. За слова відповідали дії, погляди й рухи. Слова, а тим паче вірші були геть непотрібними в цій ситуації…
Пішли гуляти далі.
Гуляли до вечора. Гуляли б й до ранку аби наступного дня їм не потрібно було йти додому.
На зворотному шляху Лілія посмутнішала й геть забула про обіцянку забрати кленовий лист. Павло проводжаючи дівчину додому купив їй в автоматі чаю, щоб зігрілася. Провівши додому встиг на автобус до свого кварталу.
Село Тернуватка було великим майже СМТ, та з невідомих причин вважалося лише селом.

\3/ Подруга дитинства

1.
– Привіт, мене Люсею звуть. А тебе як? Запитала руда.
– Павлом, – хлопець – брюнет шморгнув носом і відвернувся.
Гойдалки тихо скрипіли. Літнє сонечко вже заходило. Людей майже не було. Всі по троху розходилися. Каруселі все ще поволі інерційно рухалися. В пісочниці сидів хлопчина. За нею стояла руда червоноока дівчина.
– Божечки, в тебе ж рана! – запищала. У хлопця було порізане ліве коліно. В маленьких лініях. Крові не важливо було чи малі порізи чи великі, вона безжально текла.
– Ну й що, я ж в піску!
– Ти що геть дурний!? – Блиснула червоними очима.
– Та ні…
– Пішли зі мною. Я тобі допоможу.
– Е-е-е-е, ні, дідуня мене вчив з незнайомцями не ходити, – скривився Павло, – а ти ще й дівчинка, феее…
– Ну й що, що дівчинка, я ж тебе не з’їм? Добре тоді я…
– …А взагалі то я б пішов, – перебиваючи схилив голову, – але мене тут залишили, й скоро повернуться, а мене тут нема. Ой лихо тоді буде… Мене поб… Накричать…
– Ну добре. Сиди тут і не тікай, зараз я швидко збігаю по медикаменти. В мене мати медсестра, з 6 років знаю як надавати першу медичну. Сиди тут і нікуди. Зрозумів? – Майже наказовим, злегка гордовитим голосом сказала Люся. Павло кивнув.
В перше за своє коротке життя Павло відчув щось тепле у своєму серці. Щось що колись вже відчував. Давно, дуже давно, але вже й забув про те. Тому й здавалося що це почуття він відчуває вперше. Звісно, він відчував щось схоже, коли дідусь заварював йому трав’яного чаю й вони разом, ведучи найрізноманітніші бесіди, пили його. Але ні, то було щось більше…
На дитячому майданчику лишився лиш Павло. Сонце зрадницьки зайшло. Тиша поглинула майданчик. Не встигла виступити перша зірка на небі. Як у Павла виступили сироти на шкірі. Не від холоду, а від відчуття, що його покинули, даючи надію, обманули…
Через хвилину, коли на небі вже виступила перша зірка, хтось лагідно схопив його за плече. Це була вона – Люся. З рюкзаком за спиною.
– Вибач що так довго. Бігла як могла. – Павло розплакався. – Ну-ну, не плач. Зараз все буде добре. Обробимо рану і наліпимо пластир.
Серце Павла знову наповнилося чимсь теплим і приємним. Знову відчув надію.
– Трішки попече…
– Ай-ай…
– Терпи, мужик! – Закінчуючи обробляти рани полізла в рюкзак за пластирами. – Отаманом станеш!
Павло зареготав
– Чого регочеш?
– Навіть не знаю… Згадав, що хтось також так казав… Але не пам’ятаю хто… Хтось, напевне дуже важливий мені, – сказав трішки з сором’язливістю Павлик.
– Може мама?
– Може, – посмутнішав бо не мав мами…
Тиша.
– Ну ось і готово! – Тиша, – Болить?
– Вже менше…
– Добре, – всілася біля нього на край пісочниці. Подув вітер. Її руде волосся розвивалося по вітру, як літня павутина.
– Слухай, дякую…тобі, Люся. І вибач що недовіряв…
– Нізащо. І все гаразд, так легко мене не образити.
– Ну тоді, будемо дру… – не встиг бідолага закінчити речення як його грубо перебила грубо шкіра, волохата, смердюча від горілки рука, що взяла його за плече й боляче розвернула. А слідом ще й не менш неприємний хриплий голос, –… ах ти ж паскуда мала! – Гикнув. – Твоя… Хрещена мать. Тебе шукає!!! А ти, – гикнув, – тут з цим ось дівчиськом бавишся!
– Дядя, Федір. Ви ж самі мене тут і лишили, – відказав зі страхом і досі з грубою рукою на плечі Павло, – казали що маєте справи з дядьком Петром…
Дівчина не злякалася й відбила грубу руку з плеча Павла, схопивши рюкзак.
Кремезний, п’яний в затертому, брудному, рваному одязі мужик був схожий на безхатька, відверто кажучи на бувалога безхатька. Обурився. Заревів як ведмідь
Волоси блискучі, жирнючі, кучеряві чи то від природи, чи то від відсутності дотримань мінімальних норм особистої гігієни, хитались туди-сюди. Бородатий, з виразним шрамом на все лице й з чорною плямою, яка нагадувала сажу, яка й відрекомендовувала, крім обносків дядю Федю як безхатька дістав з-за пазухи пляшку й почав дудлити.
Діти зрозуміли, що діла з п’яницею не буде і ніби синхронно втекли з нічного майданчика.
Перебігли через дорогу. Добігли до берези, що стояла біля магазина «Березка»(цікава реклама)
Зупинилися.
– То твій дядько?
– Ні, то друг моєї хрещеної мати…Хрещена говорила що він був художником…
– От що з людьми п’янство робить, –
Обоє зареготали. Прийшла тиша, потім пролетіла машина по вечірньому, майже нічному шосе.
– Люся, ти будеш моїм другом?
– Звісно, ми вже є друзями. – злегка почервоніла дівчина. Побачивши це, Павло й сам почервонів. – До речі? Де ти живеш?
– На «третьому»
– Ого, так от чому я тебе не бачила в своїй школі. Я на «восьмому» живу.
– Люсю, давай я тебе проведу.
– Ти що, з глузду з’їхав? Тобі ж йти тоді далеченько буде…
– Та не хвилюйся, мене не чекають.
– Як це?
– Там буде дядя Федір. Вони з хрещеною там картину малюють. Вони там часто малюють.
– Все одно, не боїшся, що тебе по дорозі хтось вкраде, чи поб’є?
– Якщо, прийду додому, дядя Федір все одно поб’є. – з байдужістю в очах відповів Павло.
– Ну тоді пішли зі мною. Переночуєш. Дома все одно нікого не…, – гнівно перебив, – … Ні!!! Просто проведу! – Помарнів.
– Добре, добре. Не репетуй, зайченя. – Всміхнулася, не розуміючи причин гніву хлопця.
Виглядав він дійсно, як зайченя. Весь блідий, худий. Тремтів від літньої прохолоди. В одній майці і коротких пошарпаних шортах.
Дівчина зняла свою рожеву кофтинку й накинула на хлопця.
Тихо мовила, – Ходімо, хоча б на чай.
– Добре, чаю я б випив. – Майже всміхнувся, але ще більше помарнів.

2.

Проминали цвітучий сад, з якого діти позичили декілька яблук, брудна дорога, й задрипані й багаті хатинки.
Садок був на сьомому кварталі, а задрипана дорога й різноманітні хатинки всюди.
Обидві дитини, здавалося, не боялися й цілком звикли гуляти вночі.
Згодом дійшовши, дівчинка підійшла до зеленої хвіртки. Повернула ручку імпровізованої хвіртки, яка була напів з дерева з низу на пів з листу кольорового металу зверху. Увійшли в двір. Павло озирнувся. Люся мило всміхнулася йому.
Собака, боязливо гарчав з власного будиночка.Кіт вився в ногах у дівчинки. Вона дістала ключа, відімкнула двері. Вони увійшли.
– Роззувайся. Сідай. – Махнула рукою в бік широченного стола.
– Який чай п’єш?
– Зелений, без цукру.
– Без цукру? Ф-е-е-е. Ну добре. Зараз.
– Дякую
– За що?
– Як? За чай
– Ти дивний.
– Та ні, це ти дивна. Всі дівчата мене десятою дорогою обходять. А ти навіть чаєм пригощаєш… Скажи чесно. Це жалість?
– Ні, ми просто дуже схожі. – ставлячи важезний чайник на плиту відказала Люся.
– І чим? – Скривився, оглядаючи дівчину поглядом.
– На скільки я розумію, – запалюючи конфорку, – в тебе немає батьків. Не хочу запитувати що і як. Але вийшло так, що ти живеш з хрещеною. Майже без любові рідних.
– Я, можна сказати… Також живу без любові рідних. Так, в мене і тато і мама живі. Але вдома, як ти бачиш, вони рідко з’являються.
Мати в неї була головним хірургом в міській лікарні. Тому майже жила на роботі, навіть наймала квартиру, щоб менше їздити з міста в село і з села в місто.
Тато – військовослужбовець. Також, майже жив на роботі.
Обоє приїжджали раз в тиждень. В один і той самий день.
Їсти вона ходила до бабусі, чи інколи сама готувала. Але бабуся вже старенька й любов вона дарувала, але не так як мати чи батько.
Павло здивовано поглянув на Люсю, – Ти права, схожі. – Якось по дорослому відповів восьмирічний.
– Відчуваєш тепло і приємність, чи не так?
– Так, а звідки ти…, – чайник засвистів наче живий.
– Я не знаю як це назвати…
– Люсю.
– Що?
– Дякую.
– А ти дійсно дивний.

3.
Після, вони довго розмовляли. Чай скінчився, а теми, які були геть не дитячі, – ні. Люся цікавилася життям Павла. Виявилося, що його батьків було вбито невідомим, якого досі не знайшли. Сім років тому. Безжально. Батька трубою по голові. Мати тупим, кухонним ножем в серце. Довідавшись, дівчина втішала Павла. А він у свою чергу віджартовувався.
Ще, вона дізналася, що хлопець пише вірші й вчиться на відмінно. А ще, геть немає друзів, хоч до всіх і доброзичливий. Павло також багато чого дізнався про Люсю. Вона малювала тому вчилася в художній школі.
Балакаючи вони поснули за широченним столом. За яким сиділи майже пів ночі…

4.
Він біг, як міг. Весь мокрий. Крізь дощ і вітер. Все біг і біг. Вже знав куди. Хоча ще хвилину тому вагався. Але після синця під оком й порізу на щоці він втік.
Хлюпав калюжами. Кривавив щокою. Й не плакав. Вже не в тому віці. Вже мав десять років. Майже два роки, як знайомий з Люсею.
Добіг. Постукав в дивну хвіртку. Зазирнув у вікно. Там сиділа радісна сім’я.
Усмішка на його обличчі сама по собі виступила.
Зблід. Відчув, що сили кудись поділись. В очах почало темніти.Тіло затремтіло.Хитнувся. Великими, темними шматками світ переставав існувати. Упав обличчям вверх. Останнє що бачив – великі краплі дощу, які боляче били землю з шаленою швидкістю.

5.

Прокинувся в чужому домі.В чистій постелі, в чистому одязі. На щоці був накладений бинт. А синець під оком все болів. Одразу зрозумів чий це дім. Відчув, як на його руці спить Люся, ніхто інший не міг. Підвівся й розбудив Люсю.
– Павло! – підхопившись кинулася обіймати його.
– Люсю… Вибач… Я…– перебила
– … Та нічого. Ти мене налякав. – Зі слізьми на очах пропищала дівчинка.
– То що в тебе сталося хлопче? – В кімнаті з’явився третя персона з грубим голосом. Люся погладила Павла по голові, легенько, наче мати й кудись пішла, залишаючи батька з хлопцем на одинці.
– Я… Побився, сер.
– Не так офіційно. Зви мене – Гордон. Знаю що брешеш.
– Звідки?
– В армії й не такому навчися. Та зараз не про те. То що сталося, синку? – Щось тепле огорнуло серце Павла. Вже втретє. Після Люсі і …
– Я… – Й замовк
– Та не бійся! Я ж не ватник …
– Я побився, в школі…
– Ой… Не розповідай мені тут казок. Побився він. У дітей не може бути таких кремезних кулаків, судячи з синців. А про щоку я взагалі мовчу. Це як потрібно було вдарити, щоб розрізати щоку?
– Та я й говорю. Побився в школі з крутіями. А ті крутії якось зв’язані з дядьком Петром. От дядько Петро й дядьой Федько й дали мені прочухана…
– Можна більш інформативно розповісти?

6.
– Агов, ви, шмаркачі! – Кинувши портфеля на курний асфальт, крикнув Павло.
Трійко хлопців зупинились лупцювати жертву. Розвернулись й в один голос рявкнули, – Га!? Шо нада?, – один із них став попереду, залишивши двох інших позаду.
«Як петухи», – подумав Павло
– А «нада», – пересміяв зграйку, – щоб ви крутії залишили його й звалили звідси по добру по здорову!
– А то що? Мамці поскаржишся? – сказав перший по заду. Вигляд він мав бідняцький й бандитський. Придивившись Павло побачив в ньому щось до бридкості знайоме.
– А чому б це тобі, звідси не звалити? – піддержав приятеля другий по заду, явно молодший і багатший, на вигляд, від двох інших.
– А тому, що я вам надеру ваші паскудні сраки, – Павло й сам не знав звідки набрався таких слів, хоч і здогадувався. Поняття не мав, також, і звідки в нього така сміливість.
– Не треба, – ззаду навіть двох задніх півнів почувся голос. То була жертва булінгу – Василь.
– Хлопче! Я тебе врятую. – Крикнув Петро вже стискаючи кулаки.
Головний розбишака, якого в середній школі звали «Плуг» через його надлишкову вагу й недолуго розбишацький характер, підійшов до Павла. Узяв його за шарпану сорочку й замахнувся. Та хлопчина зреагував. Вибив руку противника, розірвавши сорочку й ударив по слабому місці усіх хлопців. Той скрутився, запищав як дівчисько. Двоє інших в цей момент підхопили Павла. Перший схожий на когось, як завжди, з заду. Другий багатший з переду ударив самісінько в ребра.
Павло не розгубився. Наступив першому на ногу й копнув його ліктем в бороду. Той харкнув кров’ю. Багатший перелякався, відбіг.Плуг, як не смішно лежав на землі скручений.
– Річі, стій погань мала! Зачекай! – Взявши під руки Плуга, розбешаки потягли свого в мед пункт.
– От я дяді Петі все розкажу тобі капець буде. – скавчав як побита шавка уже знайомий Павлу хлопчина. То був син дяді Петі його другої дружини. В ту мить Павло не думав про майбутні наслідки.
Хлопчина підбіг до Василя, який вставав, весь брудний і з синцем під оком.
– Дякую тобі…А…Е
– Павло, мене звуть Павло.
– Дякую тобі Павло. Мене до речі Василем звуть. Ота «Банда» Хотіла моїх грошей. Та я їм і копійки не дав. Так отой жирдяй мене перекинув. А ті два пацюки ногами мене лупцювати почали. Аж тут ти, друже!
– Просто помітив і зрозумів що в стороні не можу бути. – Якось сором’язливо промовив Петро піднімаючи портфель з курного асфальту.
– Навіть не знаю чим тобі й віддячити.
– Та забий. Все гаразд. – обтрушуючи портфеля зніяковів.
– Знаю! Я тебе пригощу морозивом. Гроші в мене лишились. От і ходімо. Собі до ока прикладу, а ти собі до ребер. Той слюньтяй хоч і мало каші їв, але синець он є. І «ні, дякую» не приймаються!

7.
Вересень тільки прийшов. Жара ще не встигла повністю покинути Україну.
Сонце ще дарувало свої промені та було вже майже за горизонтом. Двоє новоспечених друзів обмінювалися мобільними номерами. Хмари напускалися й супилися.
– Ну то будемо друзями.Бувай. До зустрічі в школі. – Після цих слів щось тепле ніби говорило – «Другий» в серці Павла
– Давай. До зустрічі – Вони розійшлись.
Павло цілком задоволений собою йшов тягнучи портфеля на спині.
Дійшовши додому, його чекали неприємні наслідки.
Відчинив старі скрипучі двері.Увійшов. Зняв шкільні черевики. Було тихо. Надто тихо для цього дому…

8.
– Так ти, хлопче – герой. З великої букви «Г». – сказав Гордон, що мав вигляд супергероя в очах Павла.
– Ні. Я просто зробив що мусив, – далі говорив тихіше, – а дома дали по заслугах «героєві» як ви виразилися.
– Гей! Що за песимізм, синку? – от вже вдруге Гордон назвав Павла сином. Хлопець розплакався як мала дитина маючи 10 років. Синці й порізи не викликали у Павла сліз, а от добрі слова… Синці й порізи він отримував майже кожен день. Добрих слів йому ще треба було заслужити у своїй сім’ї. А тут два слова за одну розмову. Те зворушила Павла.
– Ви, вибачте мені… – з тиха промовив хлопчина.
«Стільки крові втратив…» подумав Гордон.
– За що ж це? – увійшла Люся з роздратованістю.
– Я знаю, що до Ви дядько Гордон і Ваша дружина рідко приїжджаєте до Люсі. Я все спаску…
– Нічого ти не спаскудив! – перебив Павла неґречно, але правильно Гордон, – Якщо людина потребує допомоги, то їй потрібно її надати. От твій друг, також не просив тебе про допомогу, але ти все одно допоміг… Іноді треба жертвувати деякими речами, заради тих хто потребують допомоги. Інакше, цей і так не ідеальний світ, загрузне в злобі й користі.

\4/ Крах

1.
Цегла дивилась на нього як на ворога. Сміттєві баки дивилися на нього як на рівного. А розбитий об цеглу телефон вже не дивився на нього навіть, як на ніщо
Упав на коліна в брудний сніг.В серці щось зламалося й почало витікати. Щось що є в кожному при народженні, але не в усіх залишається при смерті – світле, приємне, спокійне. А щось, що з людиною вічно, щось темне, бридке заповнювало пустоти серця. Повільно, дуже повільно.
Намагання встати. Встав. Знов падіння. Тепер на куприк.Вхопився за голову. Біль від падіння не був чутний. На мить Павло немов би впав у прірву спогадів.
Гіркі шоколадні губи, закриті, пухкі наче випічка. Й кораловий сміх, що лунав з них і пронизував тіло різким почуттям спокою. Як тільки наставав спокій це все розчинилося в тумані повному агоній й страждань.
Хлопець стояв по серед випаленого поля. Навколо нього чорний не справжній туман. Та й це пропало.
Був тільки він. Знову сам. Серед темноти й страху. З його грудей сочилася червона нитка. Така ж червона, як, колись, на светрі Лілії. Павло ухопив нитку, але вона не зупинилася. Тягнулася і тягнулася, перерізаючи шкіру рук хлопця до крові. Ввібравши в себе червоний колір крові, стала багряною. Згодом, вся нитка з його грудей витекла, злетіла й сплелася в образ, добре відомого Павлу, серця.
Павло кинувся на серце. Розірвав його одним простим дотиком вказівного пальця.
Прокинувся…
Тихо встав. Опанував рівновагу, але не сльози й кулаки. Зробив первий розмах. Удар. Цегляна стіна. Другий, повільно, тихо без криків. Щось темне пришвидшилося в заповненні душі Павла.
Третій, четвертий, п’ятий … дев’ятий…
Його персональну тишу порушили двоє, очевидно друзі, що вбігли в провулок.
Один з заду захопив плечі. Другий вдарив долонею по щоці. Побої припинилися.
Кров, сльози, вереск і друзі, вірні друзі. Тільки друзі рятували Павла і його кістки від неминучого краху. І мабуть, душу.
– Гей-гей!!! Тихіше! Все буде добре… Прийди в себе. – Кричав перший.
В ту ж секунду Павло відчув прилив тепла, але ненадовго.
– Це не така вже й трагедія… – намагався втішити Павла перший, але виходило якось не дуже, бо божевільний почав ще більше дригатись, а серце його, задавалося Павлу, змінювало форму й колір, – спокійно…ну пішла вона від тебе втретє то й пішла…ну й що, що до багача! Світ такий. Знайдеш іншу. Все буде добре друже. Та заспокойся й не здригайся!!!
– Ану, Дмитро, замовкни, дай я з ним побалакаю. – обізвався другий – Павло, вона не хотіла тебе образити чи розбити тобі серце, кидаючи тебе через Смс-ку в інстаграмі. Спершу тобі буде дуже боляче, але згодом звикнеш, це я тобі кажу, вже в таких справах не раз…
Імпульси, спогади й в них вона…
– Ні! – перебиваючи голосно крикнув заручник емоцій – Її… – стишив голос – … Її неможливо забути. – Темне явно відступало від його розуму й душі
– А ти не перебивай! Дам пораду, відтепер тримайся від неї якомога далі бо ж… Вона…повія… – не закінчив.
Темне здійснило маленьку перемогу. Павло вирвався з рук Дмитра і вдарив лобом само в ніс другому який виявився Василем його ліпшим другом. З криком – Не смій сучий ти сину!!!
Заспокоївся.
– Ти що геть здурів!? Заради тої дівки нам морди б’єш! – Люто крикнув на весь провулок Дмитро відновлюючи владу над Павлом.
Василь устав, харкнув кров і мовив – Ну раз так, то добре… Йди за нею до гробу! Мурчи від її швидкоплинних пестощів як той кіт-безхатько! Біжи до неї як знов покличе й тікай, як знов прогоне!!! Роби що хочеш чорт тебе дери! – Відступаючи взявся за носа. Знов харкнув кров’ю і пішов геть.
Павло заспокоївся. Кров на його кулаках і не думала зупинятись. А біль жахливою хвилею почав пульсувати.
А щось приємне й спокійне перемогло, чорне відступило надовго, та не назавжди.
Тиша.
– Так, Павло, а тепер розказуй, нащо через ту… Ну твою бити кулаки й друзів молотити? Людей у світі надто багато щоб настільки нервувати через якусь там… Ну ти зрозумів. – Відпустив Павла.
– Не знаю. Просто… Вона така одна… Вона повністю розуміє…чи розуміла мене… – Розвернувся й подивився на друга.
– Ще раз повторюю! Вона така не одна. Дівчат, а тим паче гарних, на світі багацько. Та з таки зовнішнім виглядом як в тебе, – показуючи на стрункого, брюнета з зеленими очима, переконував Дмитро, – всі дівчата твої!
– А мені не потрібні всі! Мені потрібна одна!
– Добре, але ж, це вже не перший раз коли вона тебе отак от кидає.
– Маєш рацію… Але…
– Ти напевне занадто прив’язався до неї. Але не бійся, ми завжди з тобою.
Тиша.
– Я…Я… Вибач, Дмитре…
– А я тут яким дивом? Не мене ж ти лобом вдарив. Я лише тримав тебе…
Тиша.
– Ну що, дуже болить?
– Що? Голова чи кулаки?
– Схоже сильно ти Васю своєю довбешкою вдарив. – Сказав сміючись.
– Мабуть, – ледь помітно блиснувши усмішкою, підтвердив Павло. – Як думаєш, він мені пробачить?
– А ти як думаєш? Звісно, вибачить. Ви ж ліпші друзі! Колись минеться…
– Дякую… – Сказав тихо повністю заклопотаний думками.
– Та ні за що. Ми ж ліпші друзі… Пішли краще в лікарню. Бо щось твої кулаки геть… Кепські…
– Ні, не в лікарню, підемо в інше місце…

2.
– Що я можу сказати… – Сказала гола Люся з подивом. Вся пінна. – … Може хоч відвернетесь!?
– Та що я там не бачив Люсю!?А ти, Дмитре, краще відвернись.
Капала кров. В залі стояло троє. Дмитро, Люся й Павло.
Дівчисько стояла вся гола, пінна, мокра й слизька, аж відблискувала, навіть не намагалася прикритися. Піна хоч і закривала всі цікаві місця та все ж, Дмитро мав совість і відвернувся. Павло ні. Він дивився їй прямо, нерухомо в червоні очі.
У вухах дівчини тріщала піна. Бульбашки лопалися й розкривали стид Люсі, яка зовсім не червоніла стояти оголено перед ліпшим другом дитинства.
– Навіщо ви приперлися? – Нервово, не помічаючи ран і капель крові Павла, загуділа піниста. – Йдіть звідси!
Всім було все зрозуміло без слів. Але ніхто не розумів цієї ситуації. Чому Павло замість того щоб піти з розбитими, вщент, кулаками до лікарні, натомість пішов до Люсі? Ще й у вівторок. Саме в той день коли вона його не чекала. І чому Люся виганяє їх гола, замість того щоб одягтись і спокійно поговорити? Зрозумів усе тільки Дмитро.
– Пішли звідси…– роздратованим голосом наказав Павлу, взявши його за руку Дмитро. – Знаю в чому справа.
– Люська, ти там де? – Із ванни почувся грубий злегка хриплий чоловічий голос.
В голові чи то в душі у Павла все зламалось. В друге за день. Кров ще капала. Рани напевно були серйозними.
Йому хотілося побігти. Далеко побігти, щоб не знайшли. То були намагання білого тепла зберегти перевагу. Але виходило кепсько.
– Йди звідси й пам’ятай… – Холодно, без емоцій розвертаючись казала Люся. Кулак Павла стиснувся. Кров закапала інтенсивніше, наче з крана. Це означало, що щось темне й бридке перемагало. – … Дитинство скінчилось. Ми вже не діти. Не приходь більше сюди… – повністю розвернулася, –… вибач, я вже не зможу дарувати тобі ту любов що дарувала раніше. Будь ласка, не вважай мене сукою, але й не вважай більше своєю сестрою.
В тебе з’явилися нові друзі, тож моя совість чиста. Бувай, зайченя.– здалося що вона пустила сльозу, але ніхто того не бачив і не знав напевно.

3.
– От як так можна? – з подивом поглянула медсестра. – Побився, чи що?
– Ага, зі стінкою.
Настала трішки незручна тиша
– Так, ну. Переломів немає. Але кістки вибиті й рани доволі глибокі. Давай от як зробимо. Я оброблю й перебинтую, а ти йди до травматолога, нехай вправить, а я зміню пов’язки. Добре?
– Добре. Дякую. – Розвернувся до дверей й пішов далі по білому коридору аж до таких самих білих дверей з написом «Травматолог», роздумуючи, що треба піти додому й подзвонити з телефону хрещеної до Лілії.
Постукав ліктем, відчинив. Черги не було.
– Ну що там в тебе? Показуй. – Одразу перейшов до діла лікар. Очевидно хотів раніше піти на обід.
Павло показав кулаки розмотуючи перев’язку. На лівій руці були вибиті середній й вказівний. А на правій усі крім великого.
– Йой.
– Перш ніж Ви почнете мене лікувати, – забинтовуючи кулаки кинув благальний погляд на лікаря, – дайте мені, будь ласка подзвонити.
– Навіщо?
– Свій телефон розбив.
– Добре, але не довго й тут у коридорі…

4.
Святкова музика, вогні гірлянди, крадена ялинка, старі скляні радянські іграшки й удар в лице.
Біль плавно переповз в лють. Упав на куприк. Блиснув зеленими очима, що на мить стали червоними. Щось тепле і приємне зникало з його серця.
– Знаєш кто мнє звоніл?… Ааа. Не знаєш – молчіш. Батюня Агула, – з верху пробубнів дядько Федір, – Гаваріл мол ти падла разбіл ім камеру – Замах. Удар по лежачому. З кожним ударом щось, що було йому важливо втрачало сенс. З’являлось щось нове. Щось що також живе в серцях у всіх. Щось холодне і темне. Щось доісторичне…
– Він бреше… – Павло перемінився, і ніби сказав те не своїм голосом. Підвівся на ліве коліно.
Ще один замах.Павло ухилився. Повністю встав. Уже не хлопчисько, уже майже мужчина. Вдарив ногою в коліно старому Федьку. Той похитнувся.
Музика вимкнулася.В кімнату вбігла хрещена, здавалося, з сиреною замість рота й з граблями замість рук. Почала кричати.
Павло накинувся на старого «художника» зі звіриною люттю. Хрещена ніби закриваючи своєю тушою тіло Федька впала від поштовху вже не малого Павла. Хлопець вдарив правою в зуби кривдникові. Лівою в око. Знову правою в сонну артерію, навмисне. Старий Федько впав, вимкнувся.
– Що ти накоїв, падло ти таке? Ми тебе годуємо одягаємо, а ти натомість стусанами платиш? – Насправді за все своє життя хрещена не дала хлопцеві ні копійчини. Все що у Павла було то було виключно з його праці чи з депозиту померлих батьків. Хрещена зарепетувала, не розуміючи всієї серйозності та відповідальності, підняла кулак, наче не помітивши, як з малого, шмаркатого Павлика виріс доросли й злий Павло.Намагалася, інстинктивно, вдарити вже не хлопчину в те місце де не буде видно синця – в живіт.
Хлопець перехопив удар й ніби випадково вдарив ліктем по пузу хрещеній. Та скрутилася, впала. Почала вити.
– Ах ти тварина. Добре тобі коли тебе б’ють!? Добре запитую!?– Зі сльозами на очах і хриплим голосом кричав на хрещену Павло так, що здавалося тільки глухий на його сільській вулиці не почув би сварки.
– Мальок недоразвитий, – відкашлялась, намагалася підвестись. Надлишок ваги й нога Павла завадили цьому. Шалений хлопець з божевільною швидкістю лупив хрещену ногами.
– Це тобі за дитинство!Це тобі за синці! Це тобі за мою Лілі!
Коли пальці на ногах у Павла були цілком вибиті. Хлопець пішов в кухню й узяв ніж.
Хрещена побачивши ніж ридала й молила прощення.
– Божечки, не треба! Молю тебе… Синку… – це був перший і останній раз коли вона назвала його сином – … Я… Куплю тобі нові кросівки… І клянуся тебе і пальцем ніхто не троне…
– Пішла в пекло стара шкапа. Як тільки я відвернусь вдариш мене стільчиком по голові… Перестав ревіти, стало тихо.
Щось брудне, темне й жахливе в середині перемогло останню битву. Захопило серце, душу й розум хлопця. Рухи стали чіткими, повільними й льодяними, а найдивніше – вдало вдавано ніжними.
Підійшов, потихеньку. Й ніжно, ніби з вдаваною любов’ю встромив ніж в груди хрещеній, дивлячись холодними, не справжніми очима в її, як завжди п’яні скляні, ще теплі очі що згодом закрилися в конвульсіях.– А це тобі за порізи! – Жінка здригнулась.
Червона консистенція, що заполонила підлогу й килим, частково лишилася на руках чудовиська.
Він стояв по серед кімнати. Дивився на криві пальці, що геть не тремтіли. Перебинтовані, червоні, нівідомо від чиєї крові. Вона могла бути самого Павла, а могла бути хрещеної. А от лице його було однозначно в крові хрещеної.
Сів за стільчик дивлячись на два холодні трупи, такі ж холодні, як сам Павло, і такі ж мертві. Не думав ні про що. Не почувався ніяк – ні добре, ні погано.
Дивно й повільно пішов у ванну. Руки почали тремтіти. Вимиваючи руки й лице опанував себе.
Знайшов ключі, забрав свою заначку. Закрив дім. Побіг до найближчої автобусної зупинки. З друзями вони так й не зустрілися. Й мабуть, вже не зустрінуться
Вогні гірлянди все горіли, два тіла лежали нерухомо а ніж залишився стирчати в грудях у жінки-п’яниці.

5.

Холодний труп жінки знайшли того ж вечора. Хтось викликав поліцію. Мабуть, сусідка Лінда, яка, мабуть, все чула, як і всі.
Всі хто жили на цій вулиці знали що сталося, знали з ким і знали навіть де й за що. Але свідчень ніхто не давав.
Односельці знали, що той хто те натворив, то доброї душі людина. Звісно, хлопчина не мав на те права, але люди все розуміли.
Бувало горить у баби Марфи хата, то Павлик перший з відром й піском біжить. А як потрібно, то він й город допомагав вбирати. Гроші не брав, йому аби втекти з отого свого пекла. Коли яблуками пригостить, коли й полуницею. Звісно всіх не пригостиш, але намагався. Завжди до усіх люб’язно. Але майже ніколи до хрещеної й «художника».
Помічали жителі сумної вулиці, що Павло тільки спати і їсти додому ходить. Скотини й хоч якоїсь тварини їхня «сім’я» не мала, то й робити вдома нічого. Як прийшов в дім Федір – радянський «художник», той все продав й пропив за тиждень. Були й свині й корови й трійко гусей…
Ніхто свідчень не давав. Вбивцю не виявили й не впіймали. Хоч в розшук і було добавлено сімнадцятирічного хлопця, не як вбивцю, а як пропажу.

\5/ Кінець…?

1.
Бруківка, що виглядала з-під асфальту молила про свободу. Асфальт тріщинами молився про заміну, чи хоча б ремонт. Собаки бігали по цій асфальто-бруківці, шукаючи картон, щоб зігріти лапи. Люди також ходили по старезній дорозі у справах, щось купити, продати.
Пахло несправжнім тютюном, жирними пиріжками, різними спеціями й новим одягом. Це так пах Центральний Ринок розміщений на рудій землі міста.
Майже по всьому ринку продавалася одежа. На півночі Ринку торгували усілякими запчастинами до різноманітної техніки. Південніше біля дороги продавали, а інколи й віддавали домашніх тварин. Десь посередині Ринку розміщувалися прилавки за якими продавали різну їжу від м’яса й до фруктів. По усьому Ринку можна було знайти прилавки з різноманітним одягом. Від старезної хіпстерської до новітньої модної.
Кіоск де готували пиріжки були розміщені майже в усіх напрямках, потроху. Проте з усіх вирізнявся лиш один. Той що стояв на вході. Там вже три роки працював чоловік 20 років з кривими пальцями й з гарними зеленими очима.
Виходив працювати з 8 й аж до 9. Ніколи не скаржився на режим, бо жив у тому кіоску задарма. Попри мізерну зарплату був задоволений роботою, бо міг підгодовувати бідних, знедолених собак безхатьок. Вважав, що вони такі ж як і він. Розумні, проте знедолені.
За особистою гігієною все ж стежив, ходив до громадських бань.
Ніхто не знав як його звуть чи звідки він, окрім працедавця дяді Юри. Проте той й не розповідав нікому. Паспорт у безхатька був.
Друзів не мав. Мав лиш постійних клієнтів – продавців Ринку. Ні з ким не розмовляв. Іноді посміхався або клонився.
Всі продавці вважали чоловіка божевільним.
Якось раз. Перед самим Новим роком чоловік кудись безповоротно зник. Казали, що хтось в останнє бачив його на зупинці автобуса № 409 що їхав в село з замазаною назвою …ватка.

2.
Синьоока жінка нарешті глянула на чоловіка що міряв її оком. Розвернулась. Покотила дитячий візочок в протилежний бік від саду.

3.
Дістав телефон і ніж.По щоці стікала прозора сльоза. Набрав номер 102.
– Алло. Поліція?
– Алло. Говоріть, – відповіла полісмен.
– Вбивство на третьому кварталі, жінка й чоловік вулиця Новоюлівська 25, три роки тому. Знаю хто вбивця.Це я – Павло Степанович Скраб. Щиросердне зізнання. Моє тіло знайдете в саду.
На іншому кінці поліцейський мовчала, а згодом кинула слухавку зі словами, – Це жарт? Якщо ні то…
Павло викинув телефон. Сльози продовжилися. Він стояв по середині саду
– Я…я відчуваю… Зникаю… Наче мене тут й не було…Я не заслуговую на життя. Я вбивця…
Від тиші засвистіло в вухах. Жодна птаха, жодна людина чи машина не турбувала його спокій. Маленький сніг потихеньку йшов. Вбивцю оточувало сухе листя, бруд, сміття й лисі дерева.
– Лілі. О мила Лілі. Вибач… Я не зміг тебе врятувати. Я не зміг тобі допомогти. А так хотів. Не знаю де ти, але сподіваюся що з тобою все гаразд, – сльози перестали текти, ніж був ще в руці. Чоловік витерся рукавом й продовжив, – Мабуть, я всього лише кохав. Не зміг любити. Не зміг навіть слова про любов сказати. Не зміг дійти до любові…Не дійшов до кульмінації.
Взяв ніж обома руками й встромив собі в сонячне сплетіння. Ніжно, різко й без вагань і сліз.
В очах починало темніти. Світ стискався в темному колі. Свідомість наче висмоктувало щось страшне, щось вічне, щось чого ніхто не бачить, але відчуває колись кожний. На душі стало легше. Зі світу пішов ще один вбивця…Щось тепле й червоне також витікало з його тіла невпинно, завзято й тихо.
Тіло хитнулося й впало спиною до землі ножем до неба. Останнє що бачили очі й запам’ятала свідомість це – лисі гілки дерев й сіре небо. А далі нічого, темрява, блукання, страждання й нічого більше, ні пам’яті, ні злості, нічого…
Через годину там вже була поліція. Судмедексперти й слідчий. Обоє дивувалися, що людина яка скоїла злочин добросовісно зізналася, хоча й через три роки й покінчила з собою.
Більш чесного вбивцю поліція вже непобаче, мабуть, ніколи.
В куртці знайшли документи й записник, що був майже повністю забитий віршами про кохання, про якусь Лілію якій потрібна допомога. Що за Лілія й де живе не вияснили. Й сумнівалися в справжності тієї Лілії.
Оскільки ця справа зацікавила правоохоронців, то вони віддали ці вірші на експертизу до психолога. Психолог зробив висновок, що та дівчина могла бути лише плодом уяви нещасного, хворого на шизофренію підлітка. Але то лиш припущення.
P.S:Кохання то початок, любов то кульмінація

2

Автор публікації

Офлайн 4 місяці

Діма Бакланов

17
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 07-04-2020

Бронзове перо

Достижение получено 18.04.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій