Для голосування необхідно авторизуватись

Дійство кульбабок

Він впізнав її здалеку. Волосся видало її – довге, пишне, кольору спілої пшениці. Таке, яке було ще в школі. Десять років тому.
Олег нервово ковтнув слину, вдихнув свіже ранкове повітря і сповільнив рух автомобіля.
– Привіт, Ліля, – невпевнено сказав він і вийшов з машини не вимикаючи двигун.
Дівчина промовчала. Олег став навпроти неї. Боже, яка ж вона красива. Однією рукою тримала низ своєї блакитної сукні, яку лоскотав вітер, а іншою тримала за ручку маленького кучерявого хлопчика.
– Привіт, – голосніше повторив чоловік.
– Привіт, – тихо відказала Ліля і наважилася перевести свій відкритий погляд у його очі.
Все нутро занило в Олега. Ніби хтось підпалив його тіло. Тисяча мурах поїдали нещадно його серце і воно мучилося, помирало. Так, як колись помирала її любов.
– Твій син? – запитав.
– Мій.
– Красунчик. Як і ти.
– Ти щось хотів, Олеже?
– А що ти тут робиш?
– Живу.
– Заміж вийшла?
– Так.
– А я ось до бабусі приїхав. Провідати. Допомогти.
– Я так і зрозуміла.
Ліля ніжно спустила сина на землю і той невпевненими маленькими кроками пішов хапати своїми рученятами кульбабки та роздмухувати їх навколо. Олег спостерігав за малим, не зводячи очей. Сиві парашутики підіймалися високо в повітрі, а потім безвихідно падали додолу і хлопчик затоптував їх ніжками. Десь він вже бачив таку картину, щось йому нагадає це дійство.
– Тобі, напевно, вже пора? – звернулась раптом Ліля до знайомого.
– А ти не змінилась ні краплі, Ліль. Ні краплі. Ні очі, ні характер. Ти навіть зачіску не змінила. Мою улюблену косу не змінила, Ліль…
Дівчина взяла малого на руки і швидко сховалась за хвірткою.
– Ми ще побачимось, Ліль.
Молода матуся притулилась до високого паркану в своєму дворі, почула, як голосно заревів двигун і заплакала скупими сльозами, не даючи волю своїм емоціям.
Олег мчав на повній швидкості. Він давно проїхав двір бабусі, вже і село було далеко позаду. Дорога в поле закочувалась під колеса його автомобіля і коли він влетів у яму, Олег нарешті зупинився, схилив голову на кермо і завив, наче поранений самотній звір.
Ну чому, чому доля розпорядилася так? Та хіба доля винна? Ні, він сам винен. Він зрадив її щойно став студентом та оселився в гуртожитку. Алкоголь, якого Олег ніколи до того не пив, зробив своє діло. І все сталося випадково, необдумано, не сплановано. Хвилинна цікавість, хвилинна пристрасть, яку він, зовсім юний, не зміг подолати. На ранок хлопець вже зрозумів, яку дурницю вкоїв. Приховати цього не зміг. Вважав не правильним брехати коханій. Це підло і нечесно. Він тоді приїхав додому і все розказав. Вона тихо схлипувала час від часу, проте не істерила. Дивилася в його очі і навіть не кліпала мокрими чорними віями, які важкою образою провисали над її ніжною душею. Він бачив, як їй тоді все заболіло, затряслося, на мить йому навіть здалося, що вона втрачає свідомість. Тоді Ліля пішла додому не прощаючись. Побрела повільно, неначе примара, що заблукала на межі світів. Олег подумав, що це кінець. Та через тиждень вона зателефонувала і попросила приїхати. Сказала, що кохає, вірить і пробачає. А ще через два тижні та дівчина з гуртожитку повідомила йому, що він стане батьком…
– Ба, а моя однокласниця Ліля, що тут тепер живе? – запитав Олег, щойно дістався до бабусиного дому.
– Ліля? Аааа… Так-так. Заміж вийшла за Руслана. Його батьки приїжджі, хату тут купили. Ти їх не знаєш, – відповіла бабуся, витираючи руки об фартух і цілуючи онука.
Олег пив чай з травами, їв млинці з варенням, працював в городі, годував тварин, розповідав про роботу, дружину, донечку. І ніби все було добре. Та випадкова зустріч не йшла йому з голови. Він навіть сам не очікував на скільки йому буде боляче та соромно поглянути в очі Лілі.
На дворі стемніло. Олег вийшов з хати. Пахло свіжою росою, що тільки впала на трави, скошеним сіном і солодкими медовими сотами, які вдень дістав чоловік. Десь гавкали собаки, а десь молоді дівчата та хлопці горлали пісень під гітару. Прекрасна літня ніч в селі. Така тепла і чаруюча.
Олег запалив цигарку і вирішив пройтися тоненькими вуличками села. Та ноги повели його до того місця, де він востаннє був багато років тому, ще старшокласником, де він востаннє був з нею.
Ставок серед лісу розділяв два села. Одне, де зараз живе його бабуся, а інше – його батьківщина. Там і жила колись Ліля. Він давно не був у тому селі. Бо батьки продали там хату і переїхали жити в місто ще коли Олег був студентом.
Місяць був у повні. Чоловік нахилився над темною водою низько-низько і побачив своє криве відображення, що ніби проривалось назовні з-під товщі брудної води. Він відсахнувся та впав просто на березі, пірнувши ногами у холодні хвилі. Його тіло одразу освіжилось і нервові закінчення повільно почали оголяти пам’ять
Олег покохав Лілю давно, ще в середніх класах. Тоді йому всі казали, що він ще зовсім дитина і його любов не справжня. Він соромився почуттів і дуже невпевнено проявляв знаки уваги. Після підліткового віку – змужнів і почав наполегливо завойовувати її серце. Проводив додому зі шкільних вечорів, приносив яблука їй на перервах, дарував квіти на свята.
Якось вона стомлена йшла після уроків вулицею і слухала музику в навушниках. Він йшов поруч, інколи вона давала послухати і йому якийсь цікавий трек. Коли, звідки не візьмись, на узбіччя вилетіла машина з п’яним керманичем. Олег встиг відпихнути Лілю на траву і впав на неї сам. Автівка зупинилася від її голови за кілька сантиметрів.
Ліля дуже злякалась. Її очі наповнилися слізьми.
– Шшшш… Тихо-тихо, – заспокоював Олег і вперше обійняв її. – Шшшш…
Олег сам мало не заплакав тоді, бо зрозумів, що ледь не втратив на завжди дівчину, яка для нього є Всесвітом. Як же вона тоді пахла…
Той її запах ніби окутав його знову, зараз, тут, серед лісу, біля ставу. Вона пахла лавандовим милом. А її волосся – любистком. Він провів рукою по її голові, і важка коса впала з її плеча на спину, оголивши маленьку частинку грудей на тому місці, де від сорочки відірвався ґудзик. Олег старався не дивитися туди, але хлопчача цікавість і гаряча кров змушували час від часу переводити свій погляд у те місце.
Потім згадалося їхнє перше справжнє побачення. Тут. На цьому ставку. Він привіз її на велосипеді купатися. Та в воду чомусь вона тоді не полізла і він плавав сам. Випадково вона замочила свої штани у воді. Сховалась за дерево, зняла їх і зробила собі з рушника коротеньку спідничку, а штани повісила сушитися на сонці. Він пригадав, як дивився на неї, коли вона наближалась до нього у тому рушнику. Її білі тонесенькі ніжки, такі стрункі, такі шовкові.. Від її вологих п’ят залишались сліди на піску. На мить йому здалося, що ці сліди з’являються знову, зараз, тут, серед лісу, біля ставу.
Олег глянув на небо. Жодної зірки. І ця ніч, це небо породжували думки про те, як же йому було добре з нею. Як же він її любив! А вона його. Просто так. Ні за що! Тоді ж у нього й не було нічого. Ні квартири, ні машини, ні роботи. Вона його любила за те, що він поруч. Так спокійно любила, так лагідно, так простодушно. Олега знову заболіло все всередині. Він весь зжався, скривився, скрутився на піску і дав волю спогадам, яким не давав оживати. Він зберігав їх до особливого дня. До сьогодні.
Цим спогадам вже 10 років. І вони про те, як двоє щиро кохаючих людей вперше підкорилися коханню і сплелися в єдине ціле. Тут, на цьому березі. В тиху місячну ніч без жодної зірочки. Вона переборола себе заради нього: самостійно зняла білу сукню і повільно наближалась йому на зустріч, розплітаючи довгу косу. На ній не було нічого. Навіть мереживна білизна повільно зслизнула по її округлих бедрах і зникла у траві. Десь здалеку ще було чути музику з їхнього випускного балу. Та він тоді не чув нічого, окрім свого серця і тіла. На мить йому здалося, що та прозора біла сукня лежить у траві знову, зараз, тут, серед лісу, біля ставу.
Олег різко підвівся. Він вмився холодною водою і широко розплющив очі. Пам’ять змінила картинки минулого на теперішній час.. і .. О, Боже! Йому не здалося. . Збоку у траві лежала напівпрозора біла сукня. Ступаючи мокрими п’ятами по піску до чорного ставка наближалась дівчина, залишаючи за собою сліди. В свіжості повітря чітко проплив запах лавандового мила і любистку. Це була Ліля. Прекрасна Лілія. Його кохана! Та вона не звертала уваги на Олега, хоч чітко його бачила. Вона підійшла до холодної води і ні краплі не сумніваючись, не боячись холоду, пірнула. Олегу задавалося, що він сходить з розуму. Дівчина купалася і час від часу сміялась вголос. Вона була схожа на русалку. Та ні! Щось у неї було не так! Щось змінилося..
Вона вийшла зі ставка, прикрила свою тоненьку жіночну фігурку рушником і помалу почала віддалятися у лісовому мареві, вкритому кудлатим туманом. Він вдивлявся уважно у її статуру. І фігура її, тонкі ніжки її, талія її, білі руки її.. О, тільки не це! Вона відрізала своє волосся! Вона відрізала його косу!
Ліля щезла так неочікувано і впевнено як і з’явилась. А він ще довго не міг повірити в те, що відбулося. Він хотів догнати, зупинити, говорити, просити пробачення. Але був такий безсилий, що зміг лише заридати, заплакати так, як ніколи не плакав. Вголос! Справжніми слізьми. Кажуть, що справжні чоловіки не плачуть. Правильно. Не плачуть. Вони болісно ридають, виють, неначе підбиті птиці, тоді, коли у них вмирає любов.
Крізь сльози він пригадав сина Лілі і сиві кульбабки. Нарешті він зрозумів, де бачив те дійство і що воно йому нагадує! Себе! Своє життя! Бо він теж був молодий, яскравий, повний життєвих сил, соків. Ліля, немов дитина любувалася ним, дорожила. Та він зрадив її. Від того посивів. А вітер болю та страждань розтрощив частинки його єства, викинув в повітря. І кожна з тих тисячі частинок літала з надією на прощення в небі, а потім розчаровувалась, падала на землю і їх назавжди затоптував у грунт маленькими ніжками красивий кучерявий хлопчик.

7

Автор публікації

Офлайн 1 рік

Ольга Карташова

84
Коментарі: 5Публікації: 11Реєстрація: 10-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 10.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій