Для голосування необхідно авторизуватись

Наливні яблука

Ця історія почалася багато років тому. Я був ще дуже молодий і часто спочатку здійснював свої героїчні вчинки і вже потім думав і усвідомлював, що я зробив.
Ось і цього разу.
Я спокійно йшов до себе додому з роботи. Працював я тренером в одному з фітнес-клубів нашого міста. На вулицях було темно, мокрі камінчики бруківки блищали у світлі жовтих ліхтарів, туман висів легким серпанком над черепичними дахами будинків, і легкий димок вився з труби найближчої булочної.
Годинник гучно пробив четверту ранку.
Ось вже видніється мій будинок з червоним дахом і жовтими стінами, з маленьким зеленим садочком, оточеним огорожею. Зараз осінь і тому в траві багато червоніючих колобків ― моєї гордості ― моїх яблук. Тільки у мене в усьому місті є такі великі соковиті яблука, тільки у мене в саду росте таке дерево. Власне тільки з нього і полягає мій сад, а решта лише квіти та пара ягідних кущів.
Я вже майже підійшов до дверей, коли раптом повітря біля мого будинку почало згущуватися, потріскувати, в ньому з’явилися сині і жовті розряди… І, я побачив це так, немов хтось невидимий і величезний підвів завісу або протер гігантське запітніле вікно.
Те, що я побачив не можна описати звичайними словами. Це було щось позаземне, щось стороннє і незнайоме мені. Я думаю, я був правий у своїх припущеннях і це паралельний світ, саме з нього усе і почалося.
Я спробував моргнути, в надії ― а раптом це дивне бачення зникне, але “вікно” залишалося на місці. Я бачив його так само чітко, як бачив би свою руку перед очима. Я підійшов ближче. Крок, ще крок. Сумнівів немає ― це портал в паралельний світ. Я думав. Роздумував про те чи зробити крок мені до цього золотистого, як жовток сонця, до зелених пагорбів і рівнин, до химерної будови на горизонті і незрозумілого птаха в небі або залишитися тут, у своєму рідному містечку, у своїй рідній країні, у своєму світі. Але коли приблизно через півхвилини я усвідомив, що мене тут не тримає практично нічого окрім моєї яблуні, я наважився. Просто підійшов до будинку, зняв з плечей рюкзак, зібрав туди, скільки влізло яблук (“скільки влізло” тому що він був зайнятий моїм щоденником, телефоном, ліхтариком і зошитом, з яким я не розлучаюся, ― моєю книгою). Переодягатися не став ― одягнений і так зручно: простора м’яка кенгуруха, футболка і спортивні штани з багатьма кишенями плюс мої старі добрі кеди. Ну от, зібрав я яблук, та й зробив крок у портал.
У цьому світі усе було зовсім по-іншому. Сонце світило над головою ще не жарко, але і не сказати, щоб гріло. Хоча трава ще зеленіла, якщо не сказати правильніше “була смарагдивою”. Скоро у цьому світі повинна була початися осінь. Мені тут подобалося. І ця природа, і цей замок, що видніється на горизонті. У світлі сонця він блищав, немов був зроблений з бурштину, а ось ця, невизначеної породи пташка, пташка, що парила в небі. Когось вона мені нагадувала, але ось кого? Я знову замислився. Щось, що пахне свіжою зеленню, дачним гамаком і свіжовичавленим соком, книжковим духом, старими казками. Старим-добрим фентазі. Точно, ця підозріла, покрита шкірою пташка, нагадувала мені чи птеродактиля, чи дракона. Дивно. Я припускав, що паралельний світ ― це віддзеркалення. Поглянувши собі за спину, я зрозумів що це і є віддзеркалення. Дракон ― це машина, що стоїть біля тротуару, а будова ― це мій будинок. Пагорби і поля ― це мощені бруківки. Це і справді віддзеркалення мого світу. Ще раз озирнувшись, я не побачив портал. Знизавши плечима, я рушив в дорогу, до бурштинового замку, до горизонту.
Йшов я добру половину години і ось я вже на місці. Зблизька цей дивний замок виглядав таким монументальним. Величезні ворота, зроблені немов з кам’яного дуба, але швидше це був метал, кольору бронзи. Великі і гострі вежі з витими сходами навкруги і величезні вежі, з монументальними підставами і зубцями, між яких виднілися голови стражників або його мешканців, ― з мого місця було не розібрати. З моїм наблиденням до нього, замок поступово оживав. Багато людей з’явилося на стінах, багато хто копошився, як мурашки, бігали по драбинках, висовувалися з вікон веж, поспішали кудись.
Коли я нарешті підійшов впритул, через рів з блакитною водою був перекинутий міст, хтось три рази протрубив і, довго не думаючи, я увійшов до замку, міст за моєю спиною швидко піднявся і ворота закрилися.
Отже, я опинився в Бурштиновому замку.
День ще не почав хилитися до кінця, а метушня в замку тривала. Усі навкруги бігали і кожен чимось займався, дорученим їм кимось зверху. В замку неначе жило саме по собі маленьке містечко. Увійшовши до замку, насамперед я потрапив в кімнатку охорони. Двоє дужих стражників або ж це були просто охоронці в костюмах з невідомого мені матеріалу і один хирлявий мужик в незрозумілому чи то балахоні, чи то сукні. Вони просто запитали хто я і звідки, і мета мого візиту. На мою відповідь, що мене звуть Сергій, а прізвище моє Тонічев і прийшов я сюди як мандрівник, вони відреагували без тіні здивування або зацікавленості. Так я потрапив в новий світ. Побувавши в замку-містечку і провівши там три дні я зрозумів, що світ цей також розвинений як і мій, ось тільки архітектура залишилася колишньою, та просунувся прогрес у виготовленні речей, потрібних в ужитку. Нові матеріали для одягу, нові продукти.
Відтоді я ще багато подорожував по цьому світу, подружився з одним веселим драконом і почав подорожувати з ним. Пізніше, я навіть придбав свій будиночок з садом, в якому я посадив свої улюблені яблука, і таких соковитих червоних і великих не було більше ні у кого в цьому світі. Але усе це вже зовсім інша історія.

3

Автор публікації

Офлайн 5 місяців

Lizuza

9
Коментарі: 0Публікації: 4Реєстрація: 19-08-2020