Для голосування необхідно авторизуватись

“Образки долі”

«Образки долі»

Рисунок перший
Старий візниця дрімав на своєму фіякрі в осінній передранішній тиші. Йому хотілося кави ( його дружина варить таку смачну, з корицею) і притулитись до теплої грубки : осінь була чудова, та ранкові тумани наганяли вологости і дрижаків. Тремтів усім тілом, проте, мав тут бути. Мусів відвезти до селища якусь міську пані, як от- от мала приїхати сюди міжміською електричкою. Про себе він дивувався тій події. Що у цьому забутому світом місці буде робити якась жіночка? Село на тисячу душ, мряка і холод, пошарпаний людьми, нікому не потрібний маєток якогось польського шляхтича обабіч. Усе. Навіть цей вокзал, який імовірно бачив кращі часи, вибитими віконцями здивовано поглипував на діда, дивуючись з його присутности…

Електричка манірно похитувалась у такт коліс. Вагон, понівечений часом, був майже порожнім : вона, якась жінка- перекупка, двоє чоловіків. Байдуже. Сперлась головою до зимного вікна, спостерігала за грою запеклих картярів і те, як продавчиня раз по раз перекладала свій нехитрий крам. Думала. Передусім, про своє життя. Ніде так багато не думається, як у поїзді. Воно, її життя, було схожим на американські гірки, а мо, як в усіх. Не знала. Чого вже аж так гнівити Бога? Ну не оцінив чоловік мудрої і гарної, пішов до молодої кралі ( мабуть, бренд такий), залишивши її з двома малими дітьми на руках. Відчаю не було. Не мала коли слухати джаз, депресувати і регресувати. Щодень- рейсовий маршрут- садок- школа- робота- підзаробітки. Метала собою. Лягала і вставала. Заробляла і думала. За мрії не зачіпалась. Надто боляче. Але вижила, змогла. Ля, ля…Все, що не убиває… Не любила себе шкодувати. Ненавиділа жаль, бо відчувала себе якоюсь неповносправною, надщербленою, як той китайський горщик, отриманий у спадок від бабусі- аристократки. Здавалося, усі лише ждуть її безпомічности. З подругами, як завжди,- сповнена позитиву й усмішок, аргументації, витримання і впевнености у завтра. З мамою і татом – щаслива. Така. Допомагала жити усім…собі теж. Вона спромоглася на достойне життя для себе і дітей, чим неймовірно пишалась. І коли здалося, що усе склалось, вдарив новий грім – профілактичне обстеження принесло невтішні результати. Мама ламала руки, тато мовчки палив цигарки. Але для неї це не було трагедією, життя навчило її не бідкатись. Вона так і зробила. Тяжко стримувати сльози, але то був її власний винахід- феномен. Навіть коли в’їдливий і набридливий шеф запопадливо відчиняв перед нею двері й співчутливо пригощав кавою – не плакала. « Це манера істеричок – плакати на людях, затям це»,- згадувала слова бабусі. Ай… та вже якось збуде то. Лише краялося серце про дівчат…як то їм бути без неї? Проте, уперто відганяла такі думки, хоча вони нав’язливо сновигали у її голові й не давали заснути. А потім дала собі з тим спокій. Хіба вона вже така слабка? І таки – так. У її жилах з новою силою заструменіла гаряча кров, бліде лице набрало рум’янцю. А перука? Ну і пес з нею! Їй пасувала. Не довічно ж її носити. Хай там як , вона своє висотала – відродилась у муках і болях. Може то її шанс, подарований долею і Богом. Несподівано для себе захопилась фольклором. Коли було тяжко, згадувала слова пісень. Ото ковтаєш пігулки, лежиш вся у дротах, а в голові:
Та налетіли гуси з далекого краю.
Замутили воду в тихому Дунаю…
Дунай, Дунай… Того може й вибралася з подругами до нього.Отримала свій позитив. Ковток повітря у її буденности, загнаности невтішних думок- від себе не втекти. Дивилась на тихі води, ковтала якийсь а-ля « Моет і Шандон», ліниво усміхалась випадковим залицяльникам і намагалась не думати. Привезла з Дунаю двадцять селфі, дівчата закинули в « інста», були в захваті. Усі. Навіть її шеф- дивак…

Візницю розбудив шум. Він розгнівався на нього. На якусь хвилю зігрівся у власному тілі й снах, але щось висмикнуло його з отих приємностей. Розплющив очі. Знедолені вагони, покрехтуючи, скаржились, що нема їм спокою, а на затуманеному пероні стояла тендітна постать, загорнена у ранковий схід сонця. Ну і ще у шаль від ZARA, але старому то ні про що не говорило. Здогадав, що то його пасажирка і зіскочив із брички…

 

Рисунок другий.
А село жило своїм життям…Шматок колись здичавілої землі, кілька десятків хат, розкиданих по видолинках. Воно нічим не відрізнялося від багатьох інших таких селищ, окрім того, що до його околиці притулилась садиба, зовсім не схожа на решту споруд. За переказами, Ян Собеський подарував цей будинок у класично-ренесансному стилі своєму збіднілому родичу . Так чи не так – хто то відав тепер? За часів радянщини фанатики комуни створили там особливий заклад для « ворогів народу»… Роки минули, прошуміли, як бурхлива гірська ріка збігає весняної днини. « Палац» сиротів самотньо, лише чорне вороння знаходило там прихисток та хлопчаки- пастушки грілись, коли негода заставала їхню чергу. Сільський голова узявся був трохи до ремонту – хотів зробити собі резиденцію, але якось з міста надіслали листа, що садиба має власника чи то пак власницю.
– Яка господиня?- перемовлялися між собою люди, – що вона тут робитиме? Мишей ганятиме?
На тім і стало. Маєток пустував, голова села сумно зітхав, а діти, які пасли чергу, вже вкотре переповідали історії про привидів, які буцімто хтось та бачив у порожньому будинку…
Фіякр зупинився. Вона полегшено зітхнула: візниця не замовкав ні на хвилю з того часу, як її нога ступила на полудрабок. Немилосердно балакучий мужчина. І як тільки дружина його витримує?
– Якщо пані хоче, то я можу відвезти її валізи до хати для сільських учителів. Там пані зможе відпочити.
– Добре, – кивнула головою, відвезіть будь ласка. А я трохи пороззираюсь тут.
– Ваше право, дивіться, та тут нема чого озирати,- відповів здивовано.
Вона вже не чула чоловіка. Стояла перед будинком із тремтячим серцем ,ніяк не наважувалась увійти. Та цікавість перемогла. Штовхнула зношені двері. У лице дихнуло запахом цвілі, яблук- гнилиць і ще чогось такого…Може, часу…Не розуміла. Та чи треба? Стояла посеред обшарпаної зали. Кімната мала безліч господарів, старих і нових. Про минулі часи нагадували потемнілі канделябри, вкриті павутиною та два крісла з вигнутими ніжками , потемнілим різьбленням на них. Захотіла всістись на покинуту оксамитову розкіш. Дивна була картина- зійшлося давнє і нове, сучасне й минуле. Стомлено прикрила повіки і на якусь мить уявила ті часи. Ось під’їжджають брички, ось вишукані пані ведуть світські бесіди, ось танцюють краков’як, а хтось , прикрившись віялом, слухає млосні слова про кохання. На мить їй захотілось повернутись туди, у старий оксамитовий світ. О, з неї вийшла б гарна панія. Вона носила б парчеві кунтуші, черевички з тонкого саф’яну, розшиті канітеллю і обов’язково мала б муфту ( хай милують її захисники тварин) з лисиці. Попивала б чайок , шепотілась у будуарах. Усміхнулась. Мабуть, у тому світі була би щасливою, а життєві днини всотували би поезію , але аж ніяк не прозу.
-Дурна ти,жінко, – подумала вголос,- позбудься , врешті, ілюзій, тобі вже за…
Злякана поезія зникла…Перед очима стояла одверта, нічим не прикрита проза, лупала на неї обшарпаними стінами і купою сміття. Вона саме ще не розуміла, та це місце дивним чином впливало на неї. Цокіт підборів відлунював у маєтку, голову нещадно атакували божевільні ідеї, просто єресь якась, її єство наповнялося незворотнім бажанням тут зостатись. Почувала себе володаркою якихось багатств. Дух авантюри бунтував проти життєвої буденности. Віддала себе на поталу тим почуттям, а холодний розум прогнала, як збуваються набридливої циганки недільного дня. Сповнена рішучости вийшла звідти…
Був тихий зимовий вечір. Вдень відгримотіла своє люта хуга: крутила вітром, жбурляла снігом у притихлі двори так, наче «завтра» вже не мало існувати. Новенька плазма транслювала « Різдвяну пісню в прозі». З усіх передноворічних історій до щему любила саме цю. Історія про багатьох і непереможне добро.
Минув рік з того часу, як вона перекроїла власне життя. Яких лише вар’яцій не перебула. Подруги здивовано підводили брови, розповідали про ризики, безглуздість ідеї. Мама ковтала заспокійливі, картинно хапалась за серце і чекала моменту для – « я ж тобі казала». Тато мовчки усміхався у шляхетські вуса, але вголос підтримував маму і казав, що мамця має рацію- досвід- бо. Дівчатка спочатку зраділи, але потім якось збайдужіли до того. Вона не винуватила їх. Молодість… Шеф гордовито пхикнув її бізнес- планом, а далі припхався до її квартири із пляшкою італійського сухого і воланням- проханням не покидати його на поталу. А для неї – знову рейси- папери-торби- черги- пояснення- архіви – ломбарди-гроші- позики- майстри- дизайнери…Думала трісне голова, розпукнеться серце. Її здоровий глузд почасти був у такому нокауті, що один Господь відає…Ля, ля…Все, що не убиває… Нерви , як струни. Дратувати – не передратувати. Хотілось кричати, а слова застрягали. Ванна і музика Раміна Джаваді. Єдине…
І ось звершилося- вона тут! Ще багато роботи, але у ці різдвяні свята вона вперше прийматиме гостей. Останні приготування. Імбирне печиво( за бабусиним рецептом) духмяно пахло на золоченому тарелі, вічко каміну весело кліпало до неї, канделябри вичищеними боками відбивали міріади світлячків від справжньої лісової красуні. Щоправда, панія мала досі не пофарбоване волосся, стомлений вигляд і стареньке спортивне убрання. Так собі шляхтянка… Але то байка…Спішилась. Нестерпний , але такий зріднілий вуйко Влодко поїхав до станції за першим гостем. У селі гуляли чутки, що якась компанія має тут будувати дорогу. Подейкували, що люди з далеких країв, чи не з Туреччини. Мав приїхати представник тієї фірми. Вона тішилась, як дитина. Спробуйте заманити когось на бездоріжжя, хай там які краєвиди і палаци. Продзеленькав дзвіночок.
– Ну що, господине, приймай гостей, – забуркотів знайомий голос.
– Біжу, біжу, як дібралися?- крикнула з другого поверху.
– Трясця його візьми з такою дорогою. Засипало снігами, ледве проборикали їх. Овва, які смаколики…Ну і пощастило нашому постояльцеві, – підморгнув рудим вусом…
Швидко пройшла коридором. Дзеркало несміливо натякнуло їй , що пора причепуритись, але вона відмахнулась . З якого б це дива? Вуйко Влодко не вгавав. Переповідав про печиво своєї дружини, лаяв норовливого коня, проклятущу дорогу , скаржився на те, що синоптики, як і влада, – брехачі, обіцяли сонячну погоду на увесь тиждень…
Не чула нічого. Душа впустила звуки старого роялю і глибокі карі очі. Вона зловила проникливий погляд , ледь чутний запах якихось парфумів і чоловічої сили. Збентежена, зла на власну слабкість, не розуміла своїх почуттів. Хай йому грець! Вона тоне і не знає , чи вирине звідти…
Ой глибокий колодязю,
Боюсь, щоб не впала.
Полюбила невірного.
Тепер я пропала.

Рисунок третій, останній…
Осінь підкралась непомітно й одразу сипонула дощами, розв’язала мішок із вітрами, сирістю, туманами, непривітними днинами. У таку осінню пору ховали Володимира Бучинського ,жителя цього села. Якось знаково. Умирало життя у природі, людина поверталась туди, звідки прийшла. Світ не дарував безкінечної радости ні для нікого. Похоронна процесія вийшла з воріт церкви, помало рушила до нового цвинтара, збудованого нещодавно. Вуйко Влодко( як його називали в селі) перший дістав чести бути похованим на ньому. Хтось пожартував, що кладовище матиме охорону, а хтось відповів, що не уявляє села без такого доброго чоловіка. Розмова не клеїлась. Дуже вже усі любили старого візницю, невимовна печаль огортала серця тих, хто прийшов віддати йому останню шану. Щемного суму додавало гайвороння на спорожнілих деревах і згарище старого польського маєтку…Попіл і листя…Прах до праху…Востаннє…
– Бодай би він згорів ще швидше, – гомоніли люди, – ади Влодко ще може жив би, якби не та оказія. Так хлоп перейнявся, що хопило серце…Прокляте місце, прокляте…
Не було лише однієї людини у тім зібранні – її. Не могла. Як мала витримати той осуд, гнів у очах, плітки, шепіт? Усе те проникало у її зболену душу , отруювало чадом несправедливости й розпуки. Вирішила, що прийде до нього, коли усі розійдуться. Боже милостивий, чи ж вона хотіла того? Що вона такого зробила світові, що з нею таке сталося ? Чим завинила? Хіба дещиця щастя не варта впасти у її долоні?? Вона не плакала вже…Ніж , устромлений у її душу, не залишив місця для сліз. Здавалось, ще трохи – і не зможе дихати. Підійшла до могили. Тримала в руках букет із калини і хризантем. Стиснула в руці кілька ягід – бризнуло соком.

-Бачите, мій друже, так і моє життя сходить кров’ю, -промовила до свіжої землі. Який той світ жорстокий, який страшний. Як болить їй всередині, хоч би хто знав… Примхлива доля- доленька не зважає на неї…Вона так відчайдушно хоче жити, але не знає, чи зможе вже тепер. Стоїть на межі, біль уп’явся залізним зубами – не вирватись…
Скоро зима…Вже чути у повітрі холодним її духом. Гірко відізвалась та думка у її серці. Щастя – минуче. Була щасливою. Лягала спати і запитувала у Господа, чим віддячити йому за такий несподіваний подарунок долі? Потім- зрада. Але і того не дано їй знати напевне. Одного дня він просто зник. Зима подарувала і відібрала його у неї. Втратила сон, не випускала з рук телефону, змарніла , збайдужіла. Ніщо не тішило. Вуйко Влодко( її несподівано добрий товариш) довгими вечорами умовляв щось з’їсти, розповідав бувальщини. Вона надсилу усміхалась йому і гостям. А тоді буяла весна, але її душа дихала вже омертвіло. Якась підлота запалила її готе лик. Потяглась верениця всіляких подій. Поліція, страхова компанія, банки…
– Чи пані підозрює когось? Чи має якісь думки? Чи, чи, чи… Все одно…Час не лікує…
І ось вона тут. Новий цвинтар, а на ньому єдиний дерев’яний хрест. Усе, що не вбиває…То все вигадана байка… Ніхто просто не каже, як мучено …Ля, ля…
– Простіть мене, якщо зможете,- поклала білі хризантеми. Худа постать ще довго зоріла на осінньому небі…

Аеропорт « Бориспіль» – наче вулик у Спасівку: ґвалт, шум, люди, електронні голоси. Виліт « Київ – Стамбул» затримано через сильні заметілі. Вона стояла біля вікна, дивилась, як бешкетує вітер, хуртовина щедро розсипає своє добро і потрохи вкриває злітну смугу. Звідкілясь долинали святкові пісні- дзвіночки. Різдво! Як багато у цьому слові! Воно відживляло її душу, наповнювало благістю і миром. О, ні! Вона не привид. Її дух і плоть живі. Той, хто пішов по каву для неї, врятував її єство того страшного вечора. У порожній квартирі знайшов жінку, напівпритомну знівечену душу. Не знає, чому, як і що… Життя почасти убиває – пізнала усі сторони позалюдської межі, не хотіла повертатись. Але його, такі рідні, до болю знайомі очі, вирятували її з безодні смутку темної ночі, дали їй надію …і віру. Багато сліз, причин і пояснень, але сьогодні не хотіла згадувати про це. Дивилась і чомусь знала: він більше не покине її, янгол- охоронець, саме той найщасливіший квиток у житті…
– Для найпрекраснішої жінки у світі, моєї українки,- усміхнувся , подаючи Starbucks.
Різдво…Час для дива, відтепер,- і для неї. Ковтнула запашної кави, пригорнулась до рідного плеча- такого залюбленого…Напоєна ароматами арабіки і спокою, заплющила очі.
Летить галка через балку.
Літаючи, кряче.
Серце своє – дівчиноньку
Не губи, козаче…

37

Автор публікації

Офлайн 1 рік

Olena_Mihaylishin44

131
Коментарі: 0Публікації: 4Реєстрація: 12-04-2020

Вибір видавця (Квітень 2020)

Достижение получено 03.05.2020

Титул: Вибір видавця (Квітень 2020)

Думок на тему ““Образки долі””