Для голосування необхідно авторизуватись

Гріх

Навіть ця, найтемніша і найдовша ніч завершилася. Якою б нескінченною вона не здавалась. Перед світанком тиша та чорнота дійшли до абсолюту. А далі ледь-ледь засіріло зі сходу, додались тихі звуки природи: десь прокричала сполохана пташка, скрипнуло дерево, зашумів вітер по дахах. Потім прокинулись люди, запалюючи поодинокі вікна, що сполоханими метеликами розлітались по нечітким силуетам панельних багатоповерхівок. Все наповнилось світлом, звуками, гучніше і гучніше, світліше і світліше, готове ось-ось луснути і розлитись у новий день. За ним послідує нова ніч, новий день і знову ніч, найтемніша і найдовша…

Головна церква міста тьмяно виблискувала куполами та хрестами у розмитому ранковому присмерку, сусідячи з великим гіпермаркетом, що цілодобово яскраво світився різнокольоровими вогнями рекламних плакатів. Молочний густий туман конденсувався у великі прозорі краплі, що осідали на нещодавно покладеній сірій плитці, пожухлій коричневій траві та опалому жовтому листі. Відвідувачі тягнулись рідкою змійкою, розділяючись на два потоки перед самим входом. Це хіба що не єдине місце у лавах віри, яке ділили два патріархати – Московський нагорі та Київський у підвалі. Як вони вживались – один Бог Святий знає: чи то проповідували по парних і непарних, чи то по певних датах, чи по гучності. Володаря мікрофону чули люди у будинках навколо площі, нехотя приєднуючись до богослужіння. Ольга хвилинку повагалась і збігла донизу.

Всередині немилосердно пахло ладаном. Важкий дух лягав на плечі і давив додолу, змушуючи хилити голову не від пошани, а з єдиною метою – не зомліти. Вогонь свічок тріпотів, немов на протязі, загрожуючи згаснути і лишити позолочені свічники, вази, рами, обличчя святих за мутним склом без додаткової жовто-червоної гами, яка хоч якось наближала їх до звичайної людини. Тепло. Не приємно тепло, а гаряче під плащем, але холодно у руки, щиколотки, і хочеться піти геть. Та свічка має догоріти в присутності грішника, спалити бруд, потаємні думки, ганебні вчинки, розірвати порочне  коло. Одна свічка – і все закінчиться. Потім можна просити про здоров’я, щастя, мир у всьому світі. Ноги затекли, шия боліла, спина заклинила в попереку і дивом проміжок вище, до грудей не відчувався взагалі. Так, спокута – важка справа.

В пусту невеличку капличку забігла худенька бабця, гостроноса, у великих чорних черевиках, коричнево-зеленій хустині, як нещодавно впале в калюжу листя, та чорній спідниці, що складками збиралась на зашнурованих язичках, ховаючи тонкі ноги. Вона несхвально зиркнула на панянку з непокритою головою, але промовчала, підійшла до ближчого  підсвічника і заходилась знімати огарки у відро поряд. Ольга напружилась. Стареча рука рухалась завченим колом і настала черга маленьких недопалків, що тільки-но розвеселились, пускаючи догори чорні стовпчики сажі. Забувши на хвилину про старанну жіночку, дівчина прослідкувала поглядом за ними, туди, де сцени Страшного Суду ховались у присмерку високого куполу. З такого ракурсу дихалося вільніше. Ольга завмерла, намагаючись хоч мигцем, хоч трішки відчути святість, присутність Вищих сил, янголів, добра, навіть в думках вона не могла сказати – Бога. Раптом все здалось неважливим, а вчинок – ідіотським, нестерпне відчуття гніву повернулося знову з трикратною силою.

-Гей, ви! Не чіпайте! – вийшло занадто голосно і вороже, злякана бабця відсахнулась і ледь не впала, перечепившись за довгу полу.

-Тю, чортова дівка! – і одразу перехрестила рота, – в Храмі Божому як себе ведеш! Не соромно, постидалася б, розхристана, без хустки! Нічого святого немає, хамка!

Ольга спочатку зніяковіла від натиску, потім чомусь втратила весь свій гнів і відчула на очах вологу. Вона дивилась і дивилась, перелякано і жалісливо, і чомусь запитала:

-А батюшка є?

-Нема його! – зло пискнула стара і повернулася до своєї роботи.

«Майже вигнала», – подумалось Ользі. Вона розвернулась, зіткнувшись у дверях з огрядною жінкою у білій блискучій хустині, шкіряному пальті та з товстими свічками у стиснутих долонях. Під пахвою та тримала квадратну коробку для збору грошей. На дні прозорої посудини сиротливо лежали дві зібгані паперові гривні:

-Подайте на Храм! – грубий, наче прокурений голос пасував до маленьких заплилих очей.

Ольга не зупинилась, поспішивши до великих дверей. Надворі яскраве, але холодне осіннє сонце невдало випікало калюжі вчорашньої зливи. Відгодовані ворони ліниво кружляли над голим горіхом з пронизливим та нахабним карканням. Худий пес під лавкою опустив кудлату голову на посивілі лапи і байдуже дивився на церкву, ворон, людей.

-Що, нічого не просиш? – собака не поворухнувся.

Дівчина замерзло знизала плечима і пішла в напрямку зупинки, вистукуючи підборами невідому мелодію. Прихожани розходилось зі служби. Хто одухотворений, хто з виразом виконаного обов’язку, та кожен з надією на прощення.

Ольга заскочила всередину потрібної маршрутки, що стояла із заведеним мотором та гостинно відчиненими дверима. Їй ледь вистачило скраєчку місця біля чоловіка, продимленого цигарками та з великою клітчатою валізою, по верху якої розтікалась велика жирна пляма. З-за контрасту між температурами на вулиці та прогрітим салоном, пасажири пітніли і важко дихали один одному в обличчя хмарками пару. Водій спокійно палив на своєму місці, випускаючи дим у вікно. Та той не слухався і просочувався в салон, додаючи до запахів парфуму, поту, їжі, ладану свій специфічний різкий дух. Чоловік з сумкою не витримав:

-Та поїхали! Чого чекаємо?

Контролер, піднесена над усіма великим, оббитим сірим штучним хутром кріслом, підвела брудну голову і вп’ялась у дядька водянистими та червоними, чи то від втоми, чи алкоголю очима:

-У нас графік! Будеш мати свою маршрутку, тоді вказуватимеш! Розговорився тут! – вона загрозливо встала, піднявши обтяжене одягом тіло, – Оплачуйте проїзд!

Люди, перелякавшись, що зараз ця кипа рушить по салону, чавлячи ноги, тіла та руки, слухняно подіставали гаманці.

-А ти, балакучий, платив?

Чоловік заломив картуза, смачно плюнув на пальці, витяг з кишені засмальцьовану п’ятірку та протяг зі словами:

-Будь-ласка, пані.

Пані взяла, не змінивши виразу обличчя, сіла на місце, витягла губну помаду та почала ялозити яскраво-червоним кольором по губах, дивлячись на своє відображення у вікні.

Олена нервово смикала коліном, запізнення на півгодини перетворювалося на дві. Незнайомець зиркнув на неї, підтягнув до себе брудну сумку, звільнивши простір її ногам, і нічого не сказав. Нарешті водій допалив, викинув бичок на дорогу, зачинив двері і повільно рушив.

До Олени долітали уривки розмов, в які хочеш, не хочеш, а мимоволі вслухаєшся:

-Та ти шо?! Я в шоці! І шо, ти підеш?! Ні, я пас, погуляли вчора гарно, ледь встала зранку…

-Кілограм фарша жариш з цибульою, вбиваєш два яйця, перемішуєш, солиш, перчиш і знову мішаєш. Викладаєш на тісто і в духовку на годину. У мене домашні дуже добре таке їдять…

-Ці продажні хабарники, жирні морди, жеруть за наші гроші. Розігнати ту Верховну Раду!

-Ні-ні, закон передбачає пільгову виплату лише малозабезпеченим сім’ям. Чи готове ваше завдання? Так, майже закінчила… Я докладно вивчила питання… Все зробимо Ярославе Івановичу, за двадцять хвилин буду в офісі, накидаю можливості…

Сіра будівля фінансового відділу міської адміністрації з маленькими одинаковими вікнами височіла на проспекті, нагадуючи казарму. Незалежно від погоди і напрямку вітру, темними коридорами вічно гуляли протяги. У вологих приміщеннях, затінених старими деревами знадвору, добре було лише рослинам. Вони розростались, зеленіли насиченими кольорами і цвіли у будь-яку пору року. Працівники ж потерпали від сопливих носів, частих простуд та загострень радикуліту. Як завжди, всі заклопотано бігали, збиваючи один одного з ніг і не дивлячись в очі. Та стадія, коли ніхто нічого не робить, створюючи  видимість і коли наперед ясно, завдання виконати неможливо і воно – лише забаганка керівника-самодура. Заражаючись загальною панікою, Ольга прослизнула в кабінет, де за своїм столом сиділа просто фундаментальна глиба спокою та рівноваги – Ганна Панасівна. Хвилюватись їй заважав високий тиск, та дівчина підозрювала заспокійливі, що сто відсотків мали бути у купі пігулок, баночок, блістерів, пластирів колеги. Жінка з посмішкою, за якою ховалась нотка певної байдужості, поцікавилась:

-Ну що, доцю, як сходила? Полегшало? Вимолила пробачення?

-Спробувала, Ганно Панасівно. Що тут коється? Чого біготня? – вона все терла руки милом під гарячим струменем, намагаючись змити і бруд, і запах ладану, і враження.

-Та звіту останнього немає.

-Я ж вам на стіл поклала! Вчора доробляла розділ про торгівлю, не пам’ятаєте? – Ольга підбігла до столу та червоними неслухняними пальцями почала перебирати папки, шукаючи тонку зелену, частина попадали на підлогу з глухим стуком. – Ось, погляньте! Просила, щоб ви віднесли.

-О, ти диви?! – колега розгублено кліпала занадто нафарбованими очима, туш позбиралась у грудочки і малювала на повіках іще одні тонкі чорні брови, – Олечко, піди віднеси. Добре, що знайшлося.

-Віднеси?! Він мене четвертує зараз, – але слухняно вийшла до коридору.

День біг і біг, мов зачарований. Розмови, переважно пусті і непотрібні. Під вечір Ольга помітила, що заспокоїлась. Невідомо чому, невідомо як. Небо затягли важкі снігові хмари, вони, як папки у неї на столі, завалили горизонт непроглядною темінню. Дівчина поспішала, переживаючи, що сніг, чи злива, чи дощ порушать її плани.

Церква стояла зачинена. Віти горіха хилились під вітром та дерли стіну зі стогнучим надсадним звуком. Собака був на місці, лише згорнувся тугим клубочком, заховавши чорного сухого носа. Ольга стала на коліна, заглядаючи під лавку, чи не примарився він їй у темній плямі тіні. Клубок зашарудів і загарчав, але вийшло злякано та жалісно.

-Тихо-тихо, хороший! Дивись, що в мене є! – вона погладила кістлявий хребет і піднесла у відкритій долоні шмат ковбаси.

Пес відсахнувся, забився в глибину, але витягнув морду з блискучими голодними очима. Спочатку лизнув її пальці, а потім проковтнув гостинця, не пережовуючи.

-От і молодець! Сонечко моє, молодець! Ну що, ходімо додому?

Він виліз назовні, струснувся всім своїм маленьким тільцем, підібгав обрубок хвостика і зацьковано принюхався. Ольга раптом зрозуміла, що не можна живу істоту примусити йти з тобою, тебе любити і ділити хвилини суму і радості. Вона розгублено опустила руки, ще постояла, розвернулась і неквапом пішла до зупинки. За хвилину позаду почулись обережні собачі кроки.

 

4

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

lledim

60
Коментарі: 1Публікації: 14Реєстрація: 06-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 06.09.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій