Для голосування необхідно авторизуватись

Подарунок дощу

З дитячої кімнати донісся плач, який заповнив всю квартиру – це в такий спосіб малюк намагався привернути до себе увагу мами. Так і сталось, молода матуся, на ходу витираючи мокрі руки, кинулась до малого, схилившись над його ліжечком.

– Сонечко моє, ти вже прокинувся, радість моя, – защебетала Дарина біля сина, який одразу ж замовк і розтягнувся у беззубій посмішці. – Ти, мабуть, зголоднів, тож зараз я тебе погодую, моя ти крихітко.
Малюк радісно загукав, мабуть, розуміючи, що намагалась пояснити йому мама, тому із задоволенням обхопив обома рученятами протягнуту невдовзі пляшечко із дитячим харчуванням, солодко прицмокуючи. Дівчина спостерігала за цим із ще більшим задоволенням, оскільки нічого кращого у світі немає для мами, як бачити щасливою та здоровою свою дитину, але дзвінок у двері заставив її покинути кімнату сина і поспішити до дверей.
– Привіт, Сергію, – весело промовила Дарина, впускаючи до квартири молодого хлопця. – Як справи?
– Привіт, матусю, – так само привітно відповів порубок, цмокнувши дівчину у щоку. – Справи ідуть добре. А де наш козак?
– Їсть.
– Ого! Ну, то заважати йому не будемо, – одразу ж відповів Сергій, мов знав, що такий процес переривати не потрібно, і несміливо зам’явся на порозі.
– Так, одразу ж видно, що ти у справі, – промовила дівчина, склавши руки на грудях, зібравшись слухати.
– Ти, мабуть, ворожка? – засміявся парубок і присів на край стільця. Обличчя його одразу посерйознішало. – Що ж, не будемо витрачати марно час і перейдемо одразу до справи. У нас з Артемом виникла невеличка проблемка. Хоча, це на перший погляд – невеличка, а насправді це може бути навіть проблема.
– Та не тягни, – розхвилювалась Дарина, присідаючи поряд Сергія. – Що сталось? Щось і з Артемом?
– Я сказав – у нас із Артемом, а не із одним Артемом. Словом, так. Справи у компанії ідуть дуже добре, хоча можуть піти ще краще, якби ми підписали контракт із одним дуже впливовим підприємством.
– То у чому проблема? – здивувалась Дарина, геть спантеличившись, бо не знала, чому із цією проблемою Сергій прийшов саме до неї.
– Проблема є. Справа у тому, що генеральний директор цього підприємства закоренілий сім’янин і впевнений у тому, що саме люди, які мають власні сім’ї, можуть бути надійними партнерами.
– Це взагалі якась маячня, – проіронізувала дівчина, махнувши рукою. – Ви з Артемом вже он скільки років займаєтесь власною справою, і ти сам говорив, що все у вас йде на лад.
– Воно то так, але нам дуже потрібен контракт із цим підприємством.
– Щось я не можу зрозуміти, чому саме до мене ти прийшов? Чим я зможу допомогти вашій компанії?
– Можеш, – серйозно промовив Сергій, прямо подивившись Дарині у вічі. – Прошу, тільки вислухай мене не перебиваючи. – Парубок зробив кількасекундну перерву, підшуковуючи потрібні слова і розпочав свою нелегку місію. – Ти прекрасно знаєш, що всі тебе з Артемом рахують подружжям, а Андрійка – сином Артема.
– Це не так… – спробувала пояснити дівчина, та Сергій її обірвав.
– Я знаю, що пов’язує вас із Артемом. Це дуже довга історія, але людям цього не поясниш. Ви живете разом, а значить ви – пара. Як не крути. Тим більше Артем тебе кохає і не приховує цього. Він обожнює Андрійка і просто у захваті від того, коли у нього запитують про його сина. Розумієш – про його сина. Тільки ти цього не хочеш помічати. Не перебивай, – одразу ж зупинив дівчину парубок, побачивши, що вона хоче йому заперечити. – Нам дуже потрібен цей контракт, і ти можеш допомогти його заполучити.
– Але – як? Я ніяк не можу второпати із твоїх слів, що мені потрібно зробити?
– Сьогодні у нас зустріч із цим підприємцем. Він обов’язково запитає у Артема, як почувається його сім’я. А що далі? Артем не вміє брехати і плакав наш контракт. А якби прийшла ти і відрекомендувалась, як дружина Артема…
– Сергій! – вибухнула Дарина, аж підскочивши на місці. – Як тобі тільки в голову таке прийшло? Ми з Артемом лише друзі.
– Він тобі подобається, – пішов і собі у наступ парубок. – Не намагайся це опротестувати, бо це помітно.
– Я…я…, – розшарілася Дарина, не розуміючи, що говорити далі, адже в цьому Сергій був правий.
– Він марить тобою, – продовжував наступ парубок, розуміючи, що відступати нікуди, бо інакше провалить весь план. – Він, навіть обручку тобі купив, та ніяк не збереться із духом, аби освідчитись, тому ця обручка і досі лежить в його столі.
– Так, – Дарина рішуче піднялась, всім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено. – Я не можу цього зробити, тому тобі краще піти.
– Гаразд, – неохоче піднявся і Сергій. – Сподіваюсь, що Артем не дізнається про цю розмову, інакше нашій дружбі кінець.
– Не дізнається, – одразу ж пообіцяла дівчина, швиденько спровадивши парубка за двері.
Зазирнувши до кімнати сина, який смачно поївши спокійно посапував у своєму ліжечку, Дарина пройшла на кухню і схилила голову на руки. Думки одна за одною вривались до її мозку, намагаючись повернути її підсвідомість назад, в той день, коли вона вперше зустріла Артема…

***
Дарина стояла одна під дверима свого гуртожитку. Її душу сповнювало неймовірне щастя, оскільки саме сьогодні в її житті найщасливіший день за всі роки. Ще б пак, коли саме сьогодні вона стане на рушничок щастя із найкращою людиною у всьому світі.
Андрій запізнювався і в душу почали закрадатись сумніви щодо його намірів, хоча вона гнала їх подалі, бо вірила у почуття Андрія, як у власні – він її кохає і зробить все можливе, аби вони були разом. Але він запізнювався і вже досить надовго, щоб це не могло не лякати.
Інтуїція не підвела, бо щойно Дарина повернулась назад до своєї кімнати, після того, як простояла кілька годин в очікуванні Андрія, до неї влетіла перелякана подруга Катерина. В її погляді можна було зрозуміти все. Це був кінець.
Андрій загинув в автокатастрофі. Він так і не дізнався того, що скоро мав би стати татом…

***
Небо ще сильніше затягнулось хмарами, зробивши похмурий вигляд кладовища ще сумнішим. Став накрапувати дощик. Мабуть, небеса теж плакали, з’єднавшись із криками розбитого серця нещасної дівчини, яка стояла трішки подалі від всіх інших і в цей день виглядала втіленням краси і трагедії…
Священик прочитав молитву, всі схилили голови, а потім настала тиша, тільки було чути причитання нещасної матері, яка віддавала іншому виміру тіло свого сина.
– Денисов Андрій Павлович.., – дзвінко проспівав священик.
Дарина здригнулась. Вона божевільним поглядом втупилась в яму, в яку впустили домовину з її коханою людиною…
Нещасна дівчина відсутнім поглядом дивилась на людей, які проходили повз неї, залишивши на одинці з осиротілою могилою. Лише коли навкруги не залишилось ні души, дівчина змогла підійти до могили і припасти до мокрого піску всім тілом. Для неї це був кінець її життя.

***
В такій же мовчазній і скорботній самотності, схиливши голову на кермо власного авто сидів Артем. Дощ забарабанив сильніше і молодий чоловік підняв голову, спостерігаючи за людьми, які швидко направлялись до своїх автомобілів, намагаючись одночасно покинути жахливу атмосферу кладовища та сховатись від дощу.
Артем сумно подивився на букет червоних троянд, які лежали поряд нього, а потім чомусь рішуче повернув ключ запалення. Кинувши ще один погляд на похмуре кладовище, яке дощ виполоскав від маси слідів, він натиснув педаль газу і направився на проїжджу частину.
Несподівано його увагу привернула одинока постать дівчини, яка вибігла із воріт кладовища і кинулась на дорогу. Артем ледве встиг натиснути на гальма, хоча і від незначного вдару дівчина все-таки опинилась під колесами.
Сильний шум загальмувавшого автомобілю заглушив шум дощу. В мить молодий чоловік вистрибнув із салону і схилився над розпластаною на бруківці молодою дівчиною…

***
Артем мовчки сидів у приймальному відділені лікарні, схиливши голову на руки. Волосся вже встигло висохти, хоча одяг ще залишався мокрим. В коридорі почулись кроки і він підняв голову. Це був лікар, тому Артем піднявся йому назустріч.
– Які новини, Миколо Миколайовичу?
– Можете заспокоїтись, Артеме Володимировичу, все обійшлось, – одразу відповів лікар, заспокоюючи молодого чоловіка. – Обійшлась кількома синцями та подряпинами.
– Я встиг вчасно загальмувати. Вона з’явилась так несподівано. Склалось враження, що все це було навмисне. Я хотів запросити її до авто, оскільки йшов дощ, та вона одразу ж кинулась під колеса. Аби зважитись на це, потрібно мати якість підстави.
– Здається, ви праві. Вона вагітна. Лише тому, що ви вчасно загальмували, вдалось уникнути викидню.
Артем здивовано поглянув на лікаря.
– Не хвилюйтесь, зараз все гаразд. Потрібно попередити рідних.
– Як це зробити я не знаю, – забідкався парубок, – оскільки при ній не було жодних документів.
– Дочекаємось, поки вона оговтається від шоку. Ми дали їй заспокійливе, а коли прокинеться – поговоримо.
– Я за все заплачу, – промовив Артем, протягнувши руку для прощання. – Коли вона прокинеться, зателефонуйте мені. Дякую за все і до побачення.

***
Артем мовчки сидів в своєму кабінеті, втупившись поглядом в той самий букет червоних троянд, який вчора збирався покласти на могилу коханої дівчини. Одразу ж пригадався випадок біля кладовища.
Щойно він про це подумав, як заспівав мобільний телефон, закликаючи підняти слухавку.
– Алло. Артеме Володимировичу? Доброго дня. Це Микола Миколайович.
– Доброго дня, Миколо Миколайовичу. Як там наша хвора?
– З нею все гаразд. Прийшла її подруга і вони пішли. Якщо тебе цікавить більше, то її звати Дарина. Вона працює на швейній фабриці що на Подолі, і проживає в гуртожитку від цієї фабрики.
– Дякую вам, Миколо Миколайовичу. Рахунок за лікування пришліть мені.
– Гаразд. До побачення.
– До побачення.
Щойно Артем поклав слухавку, до кабінету зайшов Сергій.
– Як справи? – весело запитав він і одразу ж осікся, коли побачив квіти. – Ти знову на кладовище?
– Сьогодні рівно півроку, як все це…сталось, – ледве видавив із себе Артем.
– Можливо, мені поїхати із тобою?
– Я сам. Якщо щось станеться – телефонуй. Бувай.
Артем підхопив квіти і швидко вийшов із кабінету.

***
Кладовище, як і завжди зустріло мертвою тишею. Та ж само непривітлива атмосфера, та ж само знайома стежина, та ж само знайома могила і та ж само усміхнена вродлива дівчина, радісно посміхаючись із фотографії. Вічно молода і вічно вродлива.
Як же все-таки не справедливий Бог – одні намагаються вбити себе, а інші, жадаючи життя, помирають у розквіті сил…
Артем ще раз поглянув на фото своєї коханої і направився до виходу із кладовища. Раптом, чийсь тихий плач серед цієї мертвої тиші заставив його зупинитись та прислухатись. В декілька метрах від стежини, якою він йшов, Артем побачив знайому дівчину, що схилившись над свіжою могилою, тихо плакала. Він, не роздумуючи, одразу ж наблизився.
– Вітаю.
Дівчина здригнулась і підняла голову.
– Ви хто? – перелякано запитала вона, витираючи долонею сльози.
– Це під колеса мого автомобілю ви кинулись вчора.
Дівчина нахилила голову і взагалі відвернулась.
– Ви розшукали мене, щоб почути слова вдячності? Так от, – Дарина, а це була саме вона, різко випрямилась і прямо глянула молодому чоловіку у вічі, – цього ви не почуєте! Я хотіла померти, а ви мені завадили.
– Гаразд, – спокійно відповів Артем, – можливо я «завадив» вам, але хіба на смерть заслуговує дитина, яку ви носите під серцем і яку хотіли позбавити життя?
– Замовкніть, – тихо прошепотіла Дарина і сльози з новою силою побігли по щокам. – Що ви знаєте, щоб кидати мені такі образливі слова? – Дівчина закрила обличчя руками і швидко направилась до виходу.
Артем мить постояв нерухомо біля могили, вдивляючись в усміхнене обличчя молодого хлопця на фотографії і в голос прочитав його ім’я.
– Денисов Андрій Павлович.
Записавши його до свого записника, молодий чоловік теж направився до виходу із кладовища.

***

Щойно зайшовши до свого кабінету, туди ж прошмигнув і Сергій. Він хвилювався за свого друга, особливо переживав за нього, очікуючи із таких відвідин другом кладовища.
– Ти не затримався.
– Дізнайся про цю людину все, що зможеш, – просто відповів другові та партнеру по бізнесу Артем і протягнув листок і з прізвищем.
– Це хто?
– А ось це тобі і потрібно дізнатись. Спробуєш?
– Гаразд.
Сергій одразу ж вийшов з кабінету, а Артем все ніяк не міг взятись за справи, оскільки підсвідомість одразу повертала його до подій, які розвивались на кладовищі. За кілька хвилин зайшов Сергій.
– Слухай, – якось схвильовано промовив він, – а цей молодий хлопець загинув.
– Я знаю, – тяжко зітхнув Артем. – Хто він такий і звідки?
– Так, – вже спокійніше промовив Сергій і зручніше вмостився на стільці навпроти товариша, – Денисов Андрій Павлович. Працював на фірмі «Тристан». Я зв’язався із своєю знайомою, яка теж там працює і вона мені дещо повідала цікавого. Моя знайома подруга сестри Андрія. Він же зустрічався із однією дівчиною із інтернату, яка зараз працює на швейній фабриці. Закохався дуже, вирішив одружитись з нею, а батьки, як це дуже часто відбувається, були проти таких взаємин сина. В кінцевому результаті вони пересварилися і він під гнітом пережитих подій сів за кермо і … потрапив до аварії. Навіть до лікарні не встигли довести.
– Ось все і зрослось, – промовив Артем, втомлено провівши долонями по обличчю.
– Що зрослось? – здивовано запитав Сергій.
– А те, що вчора я витяг з-під коліс свого авто ту ж саму дівчину, кохану цього Денисова.
– Як – з-під коліс?
– А так. – Артем вдихнув на повні груди і розповів товаришу події вчорашнього дня. – Ось так. Я і сьогодні бачив її на кладовищі. Тобі не передати, як вона страждає, а я ще й звинуватив її у тому, що вона хотіла вбити ненароджену дитину. – Залягла кілька секундна тиша, яку порушив той же Артем. – Ти можеш знайти мені її адресу? Вона залишилась сама у такому скрутному становищі. Можливо, я зможу їй чимось допомогти?

***
Дарина принишкла на ліжку, вткнувшись обличчям в подушку. Її плечі злегка здригувались, тому було зрозуміло, що вона плаче. До неї підійшла подруга і присіла поряд.
– Дашунь, – розпочала вона, намагаючись пригладити її чорне, як смола, волосся, – я розумію, що тобі зараз дуже тяжко, але ж подумай про дитину, якщо ти її вирішила залишити.
– Відчепись, Катю, – промовила та, не повертаючись, – тобі ніколи не зрозуміти того, що зараз коїться в моїй душі.
В двері тихенько постукали і дівчина поспішила їх відчинити. На порозі стояв Артем.
– Вам кого? – запитала здивована Катерина.
– Вибачте, будь-ласка, – поспішив заспокоїти дівчину молодий чоловік, – мені потрібна Дарина Найдьонова. Вона тут мешкає?
– А ви хто такий? – здивувалась Катя, не маючи бажання впускати непроханого гостя.
За плечима подружки з’явилась Дарина, відштовхнувши її до кімнати і сама перегородивши прохід до неї.
– Що вам від мене потрібно? – рубонула вона з ходу. – Чому ви мене весь час переслідуєте?
– Я прийшов вибачитись, – одразу ж почав виправдовуватись Артем.
– Гаразд. Ваші вибачення прийняті. – Дарина хотіла закрити двері, та молодий чоловік притримав їх.
– Можна зайти? Нам потрібно поговорити.
– Ви вчора мені сказали все. Чи, можливо, щось хочете додати ще?
– Дашо, – поряд з’явилась подруга, – нехай заходить.
Катя широко розкрила двері, впускаючи гостя, а Дарина знову зайняла своє місце на ліжку, відвернувшись від усіх. Катерина подала гостю стілець, а сама присіла поряд подруги.
– Ну, і хто ви такий?
– Мене звати Артем Чернишов. Ось моя візитівка, – він протягнув дівчині невеличку картку і продовжив. – Ваша подруга, як вам відомо, потрапила під колеса мого авто. Хочу одразу ж заперечити – опинитись під моїми колесами була її ініціатива. Вчора я кинув Дарині образливе звинувачення, глибоко ранивши її серце, яке і без цього страждає, а сьогодні прийшов вибачитись і запропонувати свою допомогу. Ось тут я дещо приніс із продуктів, адже дитині потрібні вітаміни.
Артем почав викладати із об’ємної валізи продукти, як Даша схопилась на ноги і почала вкидати все назад до неї.
– Забирайте свої вонючі продукти і вимітайтесь геть! – що є сили закричала вона, та її вчасно вхопила за руку Катя і відправила назад до ліжка.
– Ти що це удумала? Людина пропонує тобі допомогу, а ти?
– Мені від нього нічого не потрібно! – крізь сльози відповіла та. – Нехай забирається геть!
– Помовчи взагалі, – рубонула їй подруга. – Не думаєш про себе, то подумай про дитину. – А потім Катя із посмішкою на обличчі повернулась до Артема, який сидів, мов на палаючому вулкані. – Вибачте ви її, будь-ласка, таке пережити не кожен в змозі.
– Я розумію її, як ніхто інший, – із сумом в голосі відповів молодий чоловік, піднімаючись на ноги. – Сподіваюсь, у вас все буде гаразд. Коли що – ви маєте мій телефон.
– Маємо, – ввічливо посміхнулась Катерина і додала тихо, щоб почув лише Артем. – Коли що – зателефонуємо. До побачення.
– До побачення.

***
З тих пір збігло багато часу: закінчилась осінь, забравши із собою плакучі дощі, які рясно обмивали землю, і настала зима.
Артем більше не з’являвся в гуртожитку, але регулярно раз на неділю посилав продукти. Декілька раз телефонувала Катя, щоб подякувати та розказати про стан Дарини.
Даша! Одна лише згадка про це ім’я, чомусь, заставляла хвилюватись його серце. Він іноді запитував себе – чому? Можливо, її сині, мов небо, очі, які, від немало пролитих сліз, були такі чисті та прозорі, що хотілось у них зануритись. А, можливо, її сумна посмішка, яку він пам’ятав ще й досі, хоча пройшло вже доволі багато часу, щоб все стерлось із пам’яті. А якщо, допомагаючи цій дівчині, він вимолює своєму ще ненародженому малюкові, який загинув у тій страшній катастрофі, небесне царство?
Ось і сьогодні він відправив Сергія, який і так зачастив до гуртожитку, із новорічними подарунками і чекав на нього з великим нетерпінням. В двері кабінету тихенько постукали і так же тихо зайшла секретарка.
– Артеме Володимировичу, на першій лінії Сергій Петрович.
– Не зрозумів, – здивувався той. – Чому не по телефону?
– Говорить, що забув його на роботі.
Артем швидко зняв слухавку.
– Сергію, що сталось?
– Сталось. Я зараз у пологовому відділенні №5. Передчасні пологи.
– Як Даша? – занервував Артем. – Як вона?
– Здається, все гаразд. Та і дитина, хоч і народжена раніше строку, вже почувається нормально, хоча лікар сказав, що ще довго буде знаходиться під наглядом лікарів, поки не набере потрібної ваги.
– Так, я вже їду.

***
Біля дверей пологового будинку стояли всі: Артем, Сергій та Катя. За мить повинна з’явитись Дарина із малюком, яку сьогодні мали виписати додому. З дня народження малюка пройшов вже місяць, і за цей час багато чого змінилось в житті всіх цих людей. Найголовніше те, що Даша змінила свою ненависть до Артема на приязнь, адже хто, як не він турбувався зараз про неї та про її дитину найбільше. Вона почувалась принцесою на бобах, оскільки всі турботи щодо перебування них у лікарні було покладено на цього молодого чоловіка, у надійності якого вже не було сумніву.
Він іноді нагадував їй Андрія: той самий чаруючий погляд, ямочка на правій щоці, зморшка між бровами, якщо якісь думки посягали його мозок. Дарина рахувала ту зустріч далекої плакучої осені не випадковою – то Андрій, будучи тепер її янголом-охоронцем, влаштував так, щоб вона відбулась, бо навіть перебуваючи на небесах, він піклувався про неї.
Артем нервово викроковував біля входу, раз-по-раз поглядаючи на двері лікарні.
– Та заспокойся ти, – рубонув йому Сергій, якому вже набридло це нервування друга.
Артем хотів щось відповісти, та двері лікарні скрипнули ні на порозі з’явилась медсестра із дитиною на руках, а за нею вийшла і усміхнена Дарина.
– Хто із вас батько? – запитала медсестра, поглядаючи то на одного чоловіка то на другого.
– Ну, давайте буду я, – відповів посміхаючись Сергій і направився до неї, та його випередив Артем, який із розгубленою посмішкою подав Дарині квіти і обережно прийняв на руки зашевелившийся згорток.
– Поїхали додому, – весело промовив Сергій, обхопивши обох дівчат за талію і направившись до авто. – Сьогодні, Дашунь, ми святкуємо подвійне свято.
– Яке ж? – здивувалась дівчина.
– Ваше повернення додому і ваше новосілля у цьому ж домі.
– Тобто? – розгубилась Дарина.
Вона жадала відповіді, та її вже ніхто не слухав, оскільки Артем вже зручніше вмостився в салоні авто і розгорнув живий згорточок, бо звідти долинули звуки. Тепер увага всіх була прикута до малюка.

***
Ось, так. Початок нового життя. Нові друзі. Нова квартира. Молода мама. Прощавай минуле. Прощавай, Андрій. Одні лише спогади і маленький синок, а також… Артем…

Дарина ще раз змахнула сльозу, що прокладала собі шлях вниз по щоці і згадала слова Сергія: «Він вже і обручку купив, та все ніяк не зможе відважитись зробити тобі пропозицію».
Вона згадала обличчя Артема і розтягнулась в радісній посмішці. Дівчина здогадувалась, що він має до неї почуття, та її влаштовував такий перебіг життя. Хоча, Даша часто ловила себе на думці, що хотілося б більшого, аніж дружби, адже іноді її серце сповнювали бажання, про які знає лише сама.
Вона чекала, що Артем зробить якийсь рішучий крок і відбудеться те, що і повинно відбутись, але… він завжди йшов додому, несміливо потискаючи її руку і всі свої почуття діставались лише одному Андрійку, який заливався радісним сміхом від задоволення.
За рік знайомства між ними не було нічого, навіть поцілунку, якщо не рахувати тих несміливих доторків до щоки на її день народження. Його можна зрозуміти – йому теж тяжко себе пересилити, адже вони обоє пережили один і той же біль – втрату коханих людей. Для Артема цей біль сильніший, бо разом із своєю нареченою він втратив майбутню дитину.
Можливо, допомагаючи один одному, вони зцілювали свої серця, лікували зранені душі, щоб швидше зарубцювались шрами? Але так чи інакше, такі відносини всерівно повинні перерости в щось сильніше – кохання. Це сталось раніше, ніж обоє молодих людей про це зрозуміли.
«Тоді, чому я зараз боюсь зробити те, чого хоче моє серце? – запитала сама себе Дарина. – Чого я боюсь? Прокидатись ранками поряд Артема? Та я ж цього хочу. Чекати його вечорами з роботи? Та я ж цього теж хочу. Ділити з ним щасливі миті і тривоги? Радіти і весело сміятись від його ігор з Андрійком? Прогулюватись з ним під ручку парком? Все хочу! Все хочу! Тоді чому ж я зараз боюсь зробити крок назустріч своєму щастю?»
Дарина відкрила вікно в той момент, коли Сергій вийшов із під’їзду.
– Сергію, ти можеш піднятись?
– Можу, – відповів той і швидко повернувся назад.
Було зрозуміло, що друг не відмовиться посидіти разом із Андрійком, тому Даша почала швиденько збиратись. За кілька хвилин вона поцілувала сина і направилась до виходу.
– Одну хвилинку, – зупинилась вона вже розчинивши двері та змушена була повернутись до Сергія, – а де знаходиться обручка?
– В шухляді його столу.
Дарина якось сором’язливо посміхнулась і вийшла за двері.

***
Саме в той час, коли Даша піднімалась ліфтом до офісу Артемової фірми, сам Артем приймав у себе майбутніх партнерів. Цей контракт був вигідний для його фірми і він дуже розраховував на те, що все у них вигорить, хоча і знав про те, що його майбутній партнер має дивні вподобання щодо партнерства. Ще й Сергій зник, у такий відповідальний для компанії момент, вирішуючи свої якісь нагальні справи. Це не насторожило Артема, оскільки у його друга з Катериною все йшло до весілля, тому і не наполягав на його присутності на зустрічі.
– Як мається ваша сім’я? – запитав несподівано Іван Максимович і у повітрі зависла тиша.
– Сім’я? – запитанням на запитання відповів Артем, розуміючи, що зараз вирішиться перебіг подальших подій їхньої зустрічі.
В цей час двері широко розкрились і на порозі з’явилась Дарина. Її поява на мить змінила хід Артемових думок, оскільки вона ніколи не була на його роботі, а це значить, що сталось щось вдома, тому запитання вже готове було зірватись з його язика, як радісна посмішка на її обличчі заставила його осіктись.
– Я не завадила? – запитала дівчина, впевнено пройшовшись до Артема і поцілувавши його у щоку. – Ой, я мабуть, все-таки не вчасно. У тебе гості.
– Взагалі-то так, – якось занервував молодий чоловік. – Скоро я звільнюсь, а ти поки посидь на канапі.
– Це ваша дружина? – запитав вже чоловік, який сидів навпроти Артема і весь час мовчки спостерігав за перебігом подій.
– Так, – весело відповіла дівчина і протягнула руку для привітання. – Дарина.
– Іван Максимович, – чоловік злегка потиснув її руку. – Мені говорили, що ви прекрасні, та я не думав, що настільки. Артеме Володимировичу, вам пощастило із дружиною. – Раптом його погляд зупинився на її руці і обличчя враз змінив подив. – Ви не носите обручки? Ви знаєте, це погана прикмета.
– Обручка? – весело відповіла Даша. – Ми вирішили одягти її на вінчанні. Хоча, я можу вам похвалитись – вона прекрасна. – Дівчина підійшла до столу, тремтливими руками виймаючи шухляду і благаючи Господа, щоб обручка була там. І вона там була. Невеличка скринька, яку вона затисла в руці. – Любий, одягни її мені – я хочу нею ще раз помилуватись.
Артем швидко підкорився. Було помітно, що він хвилювався, оскільки тремтіли його руки, хоча тремтіли і її руки теж. Коли обручка опинилась на пальці, Дарина підняла на Артема свій погляд. Їхні очі зустрілись і обличчя заіскрились у щасливих посмішках.
– Ось, подивіться. Правда ж, гарна?
– Безперечно, – відповів чоловік, злегка торкаючись її руки своїми вустами. – Ваш чоловік знає в цьому толк.
– Ви праві. Та я не буду вам заважати. Наші справи почекають.
Дарина ще раз посміхнулась Артему і присіла на канапу в кутку кабінету. Вона нічого не чула, про що йшла мова за столом переговорів, оскільки не могла навіть мислити у правильному напрямі, настільки обручка обпалювала її палець.
«Ось і все, – промайнула думка, – а ти боялась. – Дівчина поглянула на Артема і в її голові промайнула ще одна думка. – Як же я його кохаю!»
А далі було «обмивання» контракту, в якому приймала участь і сама Дарина. Від теплоти, яку несла Артемова рука, що покоїлась на її талії, вона втрачала свідомість та він міцно тримав її.
– Ви чудова пара, – сипав компліментами Іван Максимович. – Я із задоволенням прийму запрошення на ваше вінчання, якщо ви не будете проти.
– Ви його отримаєте вже зараз, – відповів Артем, ще сильніше притиснувши до себе свою кохану.
Коли молодий чоловік пішов проводжати свого партнера до виходу, Даша на кілька хвилин залишилась сама. Вона почала роздумувати над тим, про що вони будуть говорити, коли прийде Артем. І він прийшов. Присів поряд неї, взяв її руку і притулив до своїх вуст.
– З ким Андрійко?
– Із Сергієм.
– Це він тебе проінформував?
– Ні, я сама, – занервувала дівчина, оскільки згадала застереження Сергія не виказувати його.
– І знала, де знаходиться обручка?
– Я…
– Я навіть не здогадувався, що Сергій про неї знає.
– Виходить, що знає.
– То, значить, ти зробила це тому, що тебе про це попросив Сергій, – в голосі Артема з’явилась нотка розчарування. – Ти вирішила допомогти мені із контрактом?
– А якщо це був тільки привід, щоб опинитись тут? – несподівано для самої себе промовила Дарина і поглянула молодому чоловіку прямо у вічі. – Навіщо приховувати те, що і так очевидно. Чи, можливо, ти проти?
– Ні. – Артем притиснув до себе кохану дівчину так сильно, що обом перехопило дух. Потім відсторонив і заглянув їй у вічі. – Здається, я ще не поцілував наречену.
Дарина обійняла його за плечі і потягнулась вверх.

***
Катерина заколисала Андрійка і повернулась до Сергія, який чекав на неї за філіжанкою кави.
– Як ти гадаєш, Артем здогадається, що ця справа твоїх рук?
– Одразу. Він носився б з цією обручкою ще й досі, якби не цей випадок із контрактом.
– То це правда, що цей підприємець має партнерства лише з одруженими?
– Є в нього таке диватство.
– І він для вас такий необхідний?
– Катєнько, це ти мені необхідна, а наша компанія прекрасно могла обійтись і без цього контракту. Просто з’явився він на горизонті зовсім вчасно, – Сергій посміхнувся коханій, ніжно притиснувши її до себе.

***

Дарина тихенько закрила двері дитячої кімнати і так само тихенько притулилась до Артема, намагаючись його не розбудити. Вона притислась до його гарячого тіла і прислухалась до нічної тиші.
За вікном почав тихенько барабанити дощ. Знову плаксива осінь. Знову вечори стануть довші, а дні коротші. Та це дівчину вже не лякало, оскільки поряд завжди будуть найдорожчі люди.
Дарина лише солодко потягнулась, а Артем вже прокинувся.
– Щось сталось? – запитав він, притискаючи дівчину до себе.
– Нічого. Спи.
– Знову дощ?
– Дощ.
– Люблю дощ, адже він подарував мені тебе.
Артем зарився обличчям в її волосся і швидко заснув. Даша вдихнула аромат його тіла і тихо прошепотіла.
– Як добре, що в той жахливий день я кинулась під колеса саме твого автомобілю…

1

Автор публікації

Офлайн 4 тижні

Людмила Масовець

93
Коментарі: 0Публікації: 36Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій