На згинах її ключиць зупинилась мить,
І сонце шукало виходу в її віях,
Зривалось, падало в річку, яка тремтить
Від кожного його дотику в її хвилях…
На згинах її ключиць оселявся сніг,
Її цілував невизначено, навмисно…
З овалу її плечей починався збіг
Із тим що не мало статися і приблизно…
На рисах її обличчя згубився світ,
Впивався в її легені, торкався шкіри…
І навіть у січні, коли під ногами лід,
Вона не втрачала у сонце на небі віри…
У кольорі цих очей не вино й не мед
І падають з них не сльози і не зірками…
На згинах її ключиць зупинитись ще б
На дотик один… зав’язуючи нитками…