Опустилася тиша у темряву,
не розхлюпавши й звуку, чуєш?
Зупинились в тобі, завмерли
ті слова, що ти ледь тамуєш.
Та не втримати їх, не приспати –
їм затісно в твоєму розумі.
Вже не можуть слова мовчати!
Миттю вирвались – стали сльозами.
З мозку вирвались – стали іскрами,
заблукали у сяйві місячнім,
розітнули ніч, наче списами,
недосказані, тільки зріючі.
Дозрівають думками невпинними,
все кружляють, летять – не зловиш.
Часом жалами жалять осиними,
як невчасно слова промовиш.
Хочуть сплести собою мереживо,
а виходить липке павутиння,
ніби хочуть твій світ обмежити,
впасти в душу важким насінням.
Слів насіння може й розквітнути,
може навіть плоди принести –
стати піснею, в світ полинути,
шлях вказати на перехресті.
Зачарують слова діамантами,
просочаться піском крізь пальці,
голоситимуть немовлятами,
обведуть, як вогні-блукальці.
Як глибóко слова заорані –
проростають ключами та брамами,
де розлучені чи звойовані –
у душі залишаються шрамами.
Слова можуть зцілити молитвами
чи надію під корінь зрубати,
мов мечами чи гострими бритвами.
Лиш не можуть слова мовчати.
Лиш не можуть слова заснути
Ні у темряві, ні у тиші…
Може, їх на папір струснути,
І нехай проростуть у вірші?
©Марина Губарець, 11.05.2020
Ілюстрація з інтернету
Автор публікації
