Світає.
Чи маю
слова відповідні до відчуттів?
Не знаю.
Палає
і небо, і вітер на стику світів.
Рушаю
душею до небокраю,
щоб зазирнути в її глибину.
Злітаю.
Колишню себе залишаю.
У вирі минулого не потону.
Подалі…
Чимдалі…
Позаду – пустеля пекельного болю.
Тікаю?
Здолаю!
Міцнішають крила у битві з собою.
Поволі
з неволі,
яку необачно для себе створила.
Хотіла.
Терпіла.
В печері сховалась і вхід завалила
даремно,
напевно…
Та все ж я повірила духу свободи!
Повстала!
Пізнала,
де ніч розтина світлий промінь зі сходу.
До світла!
Розквітла
тендітна й налякана парость бажання
творити
і жити,
немов щохвилини у серці – світання.
©Марина Губарець
09.09.2020
3 коментарі “Світає”
Дуже важко, часом, знайти в собі сили перебороти свою впевненість у нікому непотрібності, та, повіривши у свої сили, знайти сенс життя. Дуже пронизлива поезія. І цікаве подання!
Дякую, пане Олександре, за такий відгук! Дуже приємно!
Дякую за посилання на вірш. То ніби дійсно одне ціле з моїм “Лети”