Стрічали сонце вранішнє поля;

Трудилися щоденно наші люди;

Щедротами родила в нас земля,

Та був чомусь голодним тридцять другий…

Минувсь той час, неначе плин води,

Та спогад сивий досі ще не стертий.

Була весна. Цвіли у нас сади,

Та був чомусь голодним тридцять третій…

Село… І серце з жаху гине!

Село на нашій Україні.

Мов косовиця… Все село

Під косу смерті полягло.

О зглянься, Боженьку єдиний!

Хто ж нищить нашу Україну?

Немов кладовище, село

Кістками діток поросло.

Весна… А хліба в них немає.

На собі жінка коси рве.

Вже все забрали. Все! До краю!

Чого ж їх знов сюди несе?

Слуги лихого, воїни облуди!

Прокляті вбивці! Сталінські кати!

Невинного згубили стільки люду –

Й нікому не прийшлось відповісти!

Шукають. Ходять. Нишпорять усюди.

Забрали все до крихти, до зерна.

Даремно плакали й просили їх голодні люди,

Бо в «іродів» таких душі нема.

Веде дорога дальня до села…

Собаки трупів тягають обгризки.

І смерть, мов хмара, на село лягла.

Снують десь люди… Їм нема що їсти.

Йдеш… Хата… Троє діток край вікна,

І ворон тужно кряче біля тину.

А в хаті жінка. Мабуть, спить вона.

А в неї на руках –  мала дитина.

Страшна картина! Горе і печаль!

Дитятко груди мамині смоктало,

Але у грудях мертвої, на жаль,

Йому «життя снаги» уже не стало.

Маленьке, тихе Боже ангеля

Уже не плакало й не голосило.

І на руках у матері маля,

Мов крильця, свої рученьки зложило.

Дитя так лагідно ще глянуло на світ,

Невинні очка тихо опустило,

І губки ніжні, наче маків цвіт,

Уже навіки тужно затулило…

Померли двоє, мов зів’янув цвіт, –

Нелітня жінка і її дитина.

Покинула вона цей злобний світ

І трьох голодних сиріт біля тину.

А в іншій хаті з дітьми тільки тато.

Він хліба буханець для них дістав.

Доплентався, приніс його у хату

Й, знесилений, він хліб на стіл поклав.

Сини, із голоду попухлі, ждали тата,

І дуже хоче їсти кожен з них.

Хотів татусь хлібець зі столу взяти

І поділити його порівну на всіх.

Але до хліба він не дотягнувся.

Лише устиг зробити знак хреста.

Звів скорбний погляд вгору, похитнувся –

Й до Бога відійшла його душа.

Сини не плакали й не поминали.

За буханця мерщій вони взялись!

Рідні сини чинили, як вандали –

 

І батьків труп у казані варивсь!

Хто душу вирвав у мого народу?

Живі ще трупи їли мертвий труп!

Кому вони вмирали на догоду?

Хто відповість, як прийде Божий суд?

Під чий наказ їх смерть усіх косила?

Хто смерті косу в руки свої взяв?

Мільйони душ голодна смерть зложила.

Мільйони «нас» голодомор забрав.

Лише свічки горять у кожній хаті,

Коли відходить тужно листопад.

Знайти потрібно всіх тих винуватих,

Щоб тридцять другий не вернувсь назад.

Немало літ минуло з часу того,

Та спогад досі ще не замело.

Щоденно треба нам молити Бога,

Щоб тридцять третього в нас більше не було.

Ірина Голуб

6.VIII. 2008 р.