Стрічали сонце вранішнє поля;
Трудилися щоденно наші люди;
Щедротами родила в нас земля,
Та був чомусь голодним тридцять другий…
Минувсь той час, неначе плин води,
Та спогад сивий досі ще не стертий.
Була весна. Цвіли у нас сади,
Та був чомусь голодним тридцять третій…
Село… І серце з жаху гине!
Село на нашій Україні.
Мов косовиця… Все село
Під косу смерті полягло.
О зглянься, Боженьку єдиний!
Хто ж нищить нашу Україну?
Немов кладовище, село
Кістками діток поросло.
Весна… А хліба в них немає.
На собі жінка коси рве.
Вже все забрали. Все! До краю!
Чого ж їх знов сюди несе?
Слуги лихого, воїни облуди!
Прокляті вбивці! Сталінські кати!
Невинного згубили стільки люду –
Й нікому не прийшлось відповісти!
Шукають. Ходять. Нишпорять усюди.
Забрали все до крихти, до зерна.
Даремно плакали й просили їх голодні люди,
Бо в «іродів» таких душі нема.
Веде дорога дальня до села…
Собаки трупів тягають обгризки.
І смерть, мов хмара, на село лягла.
Снують десь люди… Їм нема що їсти.
Йдеш… Хата… Троє діток край вікна,
І ворон тужно кряче біля тину.
А в хаті жінка. Мабуть, спить вона.
А в неї на руках – мала дитина.
Страшна картина! Горе і печаль!
Дитятко груди мамині смоктало,
Але у грудях мертвої, на жаль,
Йому «життя снаги» уже не стало.
Маленьке, тихе Боже ангеля
Уже не плакало й не голосило.
І на руках у матері маля,
Мов крильця, свої рученьки зложило.
Дитя так лагідно ще глянуло на світ,
Невинні очка тихо опустило,
І губки ніжні, наче маків цвіт,
Уже навіки тужно затулило…
Померли двоє, мов зів’янув цвіт, –
Нелітня жінка і її дитина.
Покинула вона цей злобний світ
І трьох голодних сиріт біля тину.
А в іншій хаті з дітьми тільки тато.
Він хліба буханець для них дістав.
Доплентався, приніс його у хату
Й, знесилений, він хліб на стіл поклав.
Сини, із голоду попухлі, ждали тата,
І дуже хоче їсти кожен з них.
Хотів татусь хлібець зі столу взяти
І поділити його порівну на всіх.
Але до хліба він не дотягнувся.
Лише устиг зробити знак хреста.
Звів скорбний погляд вгору, похитнувся –
Й до Бога відійшла його душа.
Сини не плакали й не поминали.
За буханця мерщій вони взялись!
Рідні сини чинили, як вандали –
І батьків труп у казані варивсь!
Хто душу вирвав у мого народу?
Живі ще трупи їли мертвий труп!
Кому вони вмирали на догоду?
Хто відповість, як прийде Божий суд?
Під чий наказ їх смерть усіх косила?
Хто смерті косу в руки свої взяв?
Мільйони душ голодна смерть зложила.
Мільйони «нас» голодомор забрав.
Лише свічки горять у кожній хаті,
Коли відходить тужно листопад.
Знайти потрібно всіх тих винуватих,
Щоб тридцять другий не вернувсь назад.
Немало літ минуло з часу того,
Та спогад досі ще не замело.
Щоденно треба нам молити Бога,
Щоб тридцять третього в нас більше не було.
Ірина Голуб
6.VIII. 2008 р.