Для голосування необхідно авторизуватись

Контакт Глава 3

Глава 3 “Максим”

До центру міста ми їхали цілу вічність. Це був ранок водіїв з розумовими вадами. Ми
більше стояли ніж їхали і це мене дуже дратувало. Від нудьги я навіть познайомилася з
водієм, це був приємний чоловік на ім’я Ігор, оператор був трохи молодшим і здався
мені менш приємний. Він представився як Вітя. Після короткого знайомства, ми знову
їхали в повній тиші, Ігор навіть не увімкнув радіо.
Врешті ми дісталися центру.
– Хвилиночку, я припаркуюся. – сказав Ігор
– Можна я з оператором вийду, а потім будете шукати місце. – я вже взялася за
дверну ручку.
– А камеру? – втрутився Вітя, – Ви хочете, щоб я на ходу взяв з багажника камеру,
зібрав штатив і це все під клаксони розгніваних водіїв?
– А що в цьому такого? – я обурилася, – У нас мало часу на сюжет, нам ще
сьогодні їхати у Львів.
– Годі сваритися, кілька хвилин вас не врятує. – і тут Ігор розплився в усмішці, –
Все встигнемо.
Автомобіль нарешті припаркувався, на моє щире здивування, неподалік від входу в
потрібний нам готель. Вийшовши з автомобіля я відразу пішла до входу. Навколо було
стільки людей, що мені навіть не вірилося, що ще місяць тому базувалися військові, які
боролися із власними громадянами, що через теракт втратили глузд. Люди поспішали
у своїх справах, кидали недопалки собі під ноги, купували каву, та ходили дорогими
магазинами – нічого не змінилося. Я маю донести до них свою думку. Зробити сюжет
настільки цікавим, щоб вони його дивилися і розуміли. Дізнатися все про цей теракт і
розповісти глядачам. Потрібно зробити так, щоб вони повірили в те, що відбулося,
побачили справжні історії людей.
Доки я будувала свої амбіційні плани, до мене, з камерою в руках, підійшов Вітя.
– Що знімаємо? – запитав він повертаючи мене в реальність.
– Зараз вхід в готель, а потім будемо брати інтерв’ю.
– А про що хоч сюжет? – це питання мене шокувало, але я стрималася.
– Ми починаємо знімати спец.проект під назвою код зет. – спокійно сказала, – Це
будуть сюжети про нещодавній теракт і його наслідки.
– Код зет це типу зомбі? – з привабливою усмішкою запитав Вітя, – Дуже
оригінально.
Я не відповіла, хоча дуже хотілося сказати, що не йому оцінювати назву мого власного
проекту, що його справа натискати на кнопку і знімати що я йому скажу. Витрачати
даремно слова не хотілося, тим паче, що з готелі вийшов якийсь хлопець.
– Все сказав? – сказала я навіть не дивлячись на оператора, – Тепер вмикай
камеру і іди за мною.
Не озираючись, швидко пішла до хлопця, котрий стояв біля входу в готель.
– Доброго дня. – звісно із професійною усмішкою, – Ви не проти, якщо я поставлю
вам кілька запитань?
– Що? – якось невпевнено запитав хлопець, – Хто ви?
– Мене звуть Наталія Літвін я журналіст і роблю репортаж про нещодавні події.
– Це ви мені дзвонили? – хлопець повернувся до реальності.
Почувши питання, я зрозуміла, що це саме той хлопець котрого я мала знайти в готелі.
– Ви Максим? – простягла руку для привітання.
– Так, це я. – потис мою руку у відповідь, – Про що ви хотіли поговорити?
– Про те, як ви пережили ці події, про події що відбувалися.
– А я пережив? – Максим вказав на вхід в готель, – Мене щойно вигнали з готелю.
В мене немає грошей і сигарет. Навіть не знаю, чи ще існує моя квартира. На
вашу думку я пережив ті події?
Я не знала що відповісти. Просто не могла повірити, що людина, яка пережила такі
події, не може потрапити до своєї квартири, через те, що банально немає грошей на
метро. В моїй уяві все було не так, що їм допомогла держава і в них немає проблем, а
переді мною людина, про котру всі забули. Все моє уявлення про цю ситуацію
виявилося неправильним.
– А як щодо кави? – запитала перше що спало на думку
– Вибачте, але в мене немає грошей. – Максим розвів руками, – Тож, якщо ви
пригощаєте, то я не проти.
– Звісно пригощаємо. – і тут я зрозуміла, що весь цей час тримала мікрофон біля
рота, – Вибачте, це професійна звичка.
Я усміхнулася і віддала мікрофон Віті.
– Зачекаєш нас тут. – сказала я і повернувшись до Максима додала, – А ми
пройдемо в найближче кафе і поговоримо без камери.
Максим розвів руками. Я ще раз усміхнулася, цього разу щиро і ми пішли в кафе, що
розташувалося біля готелю. В кафе було людно, та ми все ж знайшли вільний столик.
Щойно нам принесли замовлену каву, він почав свою розповідь. Розповів, як одного
ранку вийшов з дому і зрозумів що щось не так, занадто мало людей що було дуже
дивно. Потім про телефони які щось зробили з людьми і перетворили їх на канібалів.
Розповів, як поліція навіть не вийшла з відділку, коли він туди звернувся. Розповідь про
військових, котрі розстрілювали громадян прямо у житлових комплексах, мене
особливо вразила. Чим більше він розповідав, тим більше я розуміла, що нічого не
знала про події власного сюжету. Максим розповідав про жахіття які пережив, а я
сиділа і думала про те, як сильно я помилялася. І який я після цього журналіст? Як я
можу робити сюжет якщо нічого не розумію. Хлопець розповідав далі і я зрозуміла, що
доки я картала себе за незнання ситуації, то пропустила частину розповіді.
Кава в чашці закінчилася, а я ще хотіла дізнатися більше. В голові з’явилася чудова
думка:
– Давайте ми знімемо інтерв’ю у вас у дворі? На місці подій?
– Ви просто хочете пожаліти мене і завезти в Ірпінь?
– Ну і це також. – я розплилася в усмішці, – Зате буде час для розмови.
– Я навіть не буду думати над відповіддю. – Максим також усміхнувся.

2

Автор публікації

Офлайн 10 місяців

Morik Ivan

47
Коментарі: 1Публікації: 30Реєстрація: 08-04-2020

Бронзове перо

Достижение получено 25.04.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій