Депресія жіночого роду

 

Вдихаю повітря носом, очима, пальцями, що стискають край ковдри. Завтра, басейн для Малої – не забути купити нову шапочку. Їжі повний холодильник (яка я молодець). Вовчику дати ще один день антибіотик. Все гарно. Я щаслива людина. Завтра прийде посилка. Занести так, щоб діти не бачили. В проміжку з 13 до 13.45, коли танці у Малої і шахи у Вовчика. Дихати. Вікно розкрите повністю, немов рот величезної риби. Язик гардини підіймається і опускається. Вікно мене їсть. Їсть. І знову теж відчуття – я стримую себе.  Стримую. А якщо відпущу? На вікні немає москітної сітки. Завжди мені не вистачало повітря. Більше, ширше, ще… Мені знову здається, що зараз я зіскочу з ліжка, і великими стрибками, не змінюючи темпу вибігу у вікно. Я бачу це. Ковдра жорстка на дотик і важка, але я легко скидаю її, і бігу не торкаючись підлоги. Мої ноги одна за одній роблять кола, немов я керую велосипедом. Я перестрибую через розкидані диванні подушки, котячу дряпку, забуті іграшки, я стрибаю, стрибаю ,як заєць, опиняюсь на підвіконні, і не зупиняючись, продовжую їхати на велику прямо, далі, до яскравого  вуличного ліхтаря.

1.

• Ні! Ти зараз кинеш все, і ми підемо до бісового Діда Мороза писати бісового листа! Всі! Разом! Заберемо Малу з танців і підемо! Чуєш мене?!
• Пішла ти сама до…Діда Мороза!!!
• Що?!!! Що я наробила скажи мені! Чи я маю впасти на коліна, щоб ти пішов? Чому ти себе так поводиш? Хто ти такий?! Чого тобі не вистачає? Я намагаюся робити все, щоб догодити тобі! Подивись на мене! Не мовчи! Я обіцяла їй! Ми спланували це ще зранку! Що підемо разом! Я могла піти з нею, коли ти ще спав! Чому я не зробила цього?!! Це не моя провина! Це ти! Ти у всьому винен! Ти завжди все псуєш!

 

Я вдарила його, відчуваючи що б’ю камінь. Він нарешті відволікся від праски, схопив мене за шию, відштовхуючи від себе, і спокійно сказав:

 

• Танці закінчуються за п’ять хвилин. Йди за Малою. Вічно ти запізнюєшся. Тягнеш до останнього.

Я схопила пальто, та вибігла з квартири. Він щось крикнув мені про те, що я не вимкнула світло. Двері голосно зачинилися. Я вдяглася біля ліфта: кросівки на босу ногу, та пальто на домашню сорочку. Глибокий капюшон впав на обличчя, як захисний щит від допитливих сусідів. «Позоріще!» – мабуть чули всі. Знизу, зверху, поряд…

Двері ліфта відчинились. Гомінкий сміх. Сергій з Наталею та її сестра, доросла донька і мала Катя. Навіть ховаючи обличчя в капюшон, я роздивилася які вони. Такі, як треба. Як всі. Мрія, а не сім’я. Наталя молодець. Вона може бути жінкою на мільйон. Завжди макіяж, гарний одяг, водійське посвідчення, оладки на сніданок, деруни на вечерю, і постіль. Вона прасує постіль. А я – ні.

• Добрий вечір – сказав мій капюшон, і швидко прошмигнув до ліфта.
• Добрий – сказала одна Наталя. Не дивно. Навіщо здороватися всім. Вона сказала, і досить. Двері ліфта зачинилися. Я зняла капюшон і подивилася в розбите дзеркало біля табло. Стара жінка. Відьма заплакана. Підборіддя знов затанцювало. Як шкода себе! І як я себе ненавиджу. Маю талант все псувати. Нема ума, нема розуму.

На вулиці все блищить, як мої сирі щоки. Мокрий сніг вмить промочив кросівки. А  я, побачивши, що нікого  навкруги немає, заплакала вголос. Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…кого? Чоловіка або себе? Скоріше себе. Як так сталося, що все зіпсувалося?  Як завжди. Хотіла, як краще. Пізно поставила варитися картоплю, пізно нагодувала Малу. Пізно вдягла. Пізно запитала «Відведеш?» Він ображено почав шукати штани. Я, розуміючи, що якщо будемо чекати чоловіка, Мала точно запізниться, схопила пальто, і вибігла з нею до ліфта, коли чоловік сидів в туалеті. Встигли. Повернулася додому щаслива, що операцію виконано успішно, і побачила чоловіка, який прасував собі штани.

• Давай я? А ти подивишся адресу куди йти до Діда Мороза – я запропонувала, але розуміла, що справи не буде. Чоловік не в гуморі, якщо прасує. Якщо прасує, миє посуд або підлогу – чекай біди. Цар своїми білими рученятами робить бабську роботу.
• Ти бачила, що я одягнув штани? Навіщо побігла? Чому я, як кретин одягнув штани, а вас немає?!

О, Боже, яка муть! Що він меле? Чи це злочин якийсь відвести дитину самій до гуртка?

• Я хтіла швидше. Донька вдягнена, чекає. Ти сердитий. Думала, що краще я збігаю.
• Збігала? Молодець. Біжи тепер сама до Діда Мороза.

В той момент, у мене дах і з’їхав. Я зламалася. Упустила себе. Сльози полилися як Ніагарський водоспад. Кричала. Йому все одно. В такі миті він одягає костюм залізної людини. Може жартувати цинічно. Кожне слово – ніж. Я йшла і думала, чому з нами таке трапляється. І висновок був один – це моя провина. Якби не просила його, а одразу пішла сама, то нічого б не сталося. І зараз, ми вдвох шли би разом за Малою, щоб потім піти до Діда Мороза, хай йому грець. А завтра – новий день. Він повертається з роботи, я вішаюсь на його шию, цілую колючу щоку, питаю чи насипати їжу, авжеж насипати… Що буде завтра? Як я його змінила? Він повернеться мовчки. Закриє двері. Не подивиться на мене. А я буду занадто налякана, щоб сказати «Привіт». Скільки буде таких днів? Можливо Новий рік пройде теж в мовчанні… Але Він не має права так поводитись зі мною!  Він ображає мене! Якщо я відчуваю образу, якщо мені боляче, це має щось значити! Що мені робити, Господи?   Мені так потрібна твоя порада, Господи! Я стояла в мокрих кросівках, з мокрим обличчям, дивлячись вгору. І мені було дуже погано. Дуже ПОГАНО. Потім, як п’яна я дійшла до дитячого центру розвитку дитини. Мала стояла вдягнена, і побачивши мене, ясна річ, запитала:

• Де тато?
• Дома.
• А. Зрозуміло.

Все. Вона не згадала Діда Мороза. Можливо, забула. Можливо, я сказала їй, що ми зустрінемо її разом, але не сказала, куди потім підемо. Це добре. Я йшла попереду. Вона пританцьовувала то позаду, то вибігала вперед.

• Що було б, якби твій тато не помер?

Питаннячко своєчасне. До нього я йшла, контролюючи себе, та ховаючи обличчя.

• Ну,мааааа. Ти знову розстроїлась ?

Я ревіла, не відчуваючи сумління. Донька бачила як я сумую за дідусем. Мої сльози не новина для неї. Шкода, що вона відчула провину, що розчулила мене, але я не залізна. Так, мені не вистачає тата. Тому що мені потрібен захисник. Сильний. Для кого я маю значення. Чи кохає мене мій чоловік?  На це питання я не маю відповіді. Інколи, зранку я бачу чашку зеленого чаю з яскравим шматочком лимона. Тоді я маю якусь впевненість.

Дома я довго сиділа у ванній кімнаті, підставивши ноги під гарячу струю. Знала, що чоловік біситься з того, що я даремно трачу воду та електрику, і раділа з того. Нехай. Мені потрібне зараз тепло. Коли, після сварки, приходить тиша, я перетворююсь на статую. Повільна. Така повільна, що кров уповільнюється, і я починаю мерзнути. Я нагодувала доньку, і відчула слабкість. Більше двох годин я сиділа на кухні, дивлячись на намальований донькою смайл від кефіру, що я невдало витерла ганчіркою. Смайл реготав. Реготав, як живий. Реготом мого чоловіка. У кімнаті і правда було весело. Мала теж сміялася. Через кілька хвилин, в кухні з’явився чоловік. Він щось буркотів під носа, всім своїм виглядом показуючи, що має гарний настрій. Налив в склянку води, з презирством подивився на гору брудного посуду, потім – на мене.

• Посуд помий! Сидить вона…страждає…

Він пішов. Я повільно встала, підійшла до мийки, відкрила кран. Вода була холодна. Гаряча скінчилась. Вимивши посуд,я заспокоїлась. Одну справу зроблено. Завтра повертається з мандрівки Вовчик. Щоб його зустріти, потрібно встати о шостій. Мала теж проситься, щоб я її взяла на вокзал. Хитра. Знає, що якщо поїдемо, то обов’язково зайдемо в Макдональдс. До сварки, я розраховувала на чоловіка. Але, тепер, ясно, що їду я. Мала ж мене не пробачить, якщо залишу її вдома.  Я достала з дивана ковдру, лягла, відвернулась  в куток. Сьогодні моє спальне місце – тут. Знову прийшов чоловік, увімкнув світло, та довго дзвенів тарілками. Я прислуховувалась, щоб зрозуміти, чим він буде вечеряти. Чи візьме з холодильника плов, борщ або холодне, які я приготувала сьогодні, чи, не дай бог, візьметься пекти в мікрохвильовці картоплю. Якщо останнє, то період тиші може продовжитися не один тиждень. Чоловік, взяв холодне та салат, і на цьому заспокоївся. Отже, є надія на те, що мир відбудеться скоро, можливо навіть –  завтра.

2.

 

Я насправді не розумію як інші діти сидять як гарні стовпчики в метро, а не штовхають один одного, не пробують підтягнутися на поручні, та не перебігають з місця на місце, не співають голосно, і ще багато не, не, не. В Макдональдсі все обійшлося досить не погано. Діти гомоніли, але люди навкруги тільки посміхалися, а одна жіночка, навіть звернулася до Вовчика,не для того щоб зробити зауваження, а лише щоб підтримати мене. Так, коли я вхожу в магазин з жіночими штучками, мені теж пропонують дешеву косметику. Мабуть, жалюгідно я виглядаю, як мавпа з мультика. І тут тітонька зауважила: «Як мама з вами справляється?», «А вона не справляється!» – серйозно відповіла донька. Вовчик з іншими людьми корчив з себе культурного, тому довго думав перед тим як щось вимовити, а Мала була щира і швидка в усьому.   Потім ми сіли в метро, і  діти зовсім подуріли. Поряд жінка. Вона терпіла. Як їй не терпіти, коли в метро сидячі місця – це вже вдача. Отже вона терпіла. Але я того не знала! Ну скажи, і я зроблю все, що від мене залежить, щоб зробити твоє життя якомога комфортнішим, дорогенька! Я зв’яжу своїх дітей і приклею скотч їм на рота, тільки щоб ти спокійно докуняла до своєї зупинки! Чого ж ти мовчки терпиш?! Ти ж не Ісус!  Такі люди є. Вони ходять поряд, і терплять мене з моїми дітьми, знаходячи в собі якісь висновки в мою користь. Що я теж мабуть можу, маю права існувати, а потім, якоїсь миті їх терпець уривається, і вони вимагають від мене вдячності за те, що я користуюсь  їх життям!

• Це якийсь зоопарк! Сімейка невихованих дикунів! – сказала ця дама.

Чесно Вам скажу, я людина не конфліктна. Я завжди вибачаюсь, завжди посміхаюсь, завжди ввічлива. Але мені важко перетравлювати хамство. І я не дуже гарна мати, тому я відповіла цій дамі, що, якщо ми в зоопарку, то вона – змія. І при тому – отруйна. Таке зі мною трапляється. Ні, не те, що я лаюся, а те, що потрапляю в ситуації, коли мене з дітьми суспільство сприймає як тягар, як паразитів, які лише заважають. Коли Вовчик був маленьким, я, як і будь яка мама, намагалася робити його життя насиченим та цікавим. Якщо ми ходили в магазин, то він завжди допомагав мені.  У нас була така гра – я давала йому номерок від шафки, де ми поклали речі, а він шукав цю шафку за номером на дверцятах. Одного разу, якийсь молодий чоловік наскаржився на нас адміністраторці. Виявляється, я стояла біля його шафи, тримаючи дитину на руках, біля 5 хвилин. Так він сказав. Молодий чоловік поспішав. А я чекала доки дитина знайде номер своєї шафки. Тому, він пішов до касира, запитав щоб йому покликали адміністратора, і підійшов з нею до мене. Пишногруда жінка звернулася до мене, щоб я відійшла від шафки. «Звичайно» – відповіла я, і відійшла. Чолов’яга широко посміхнувся мені: «Діти – квіти життя», і нагнувся до своїх дверцят. «Зараз, все гаразд?» – запитала хазяйка. «Так! Ви можете йти!» – відповів їй клієнт. В ту мить я зрозуміла що він зробив.  Спочатку стало смішно, а потім боляче. Я розгубилася, відчула себе заразною для інших. Цей чоловік не звернувся до мене особисто та ввічливо. Він навіть не спробував потрапити в поле мого зору! Навіть не дав мені шанс здогадатися що його шафка знаходиться напроти мене! Він витратив час на те, щоб зробити це через персонал магазину. Яке моє місце на ланках суспільства? Де воно знаходиться? Коли у мене не було дітей, я теж ходила в гарному діловому одязі, відчуваючи себе господаркою всесвіту. Зараз все стало не так…

Відмахнувшись від сумних спогадів та схопивши чемодан Вовчика в одну руку, і Малу в іншу, звертаючи шию в сторону наших місць (чи не позабували діти шапки та шарфи), я вискочила з вагону, з наміром перегнати натовп людей, і зайняти чергу в маршрутку, але раптом зупинилась. На пероні , на тоненькій ганчірці,  на колінах стояла вагітна дівчина-жебрачка. Худа, з гострими рисами обличчя, довгим світлим волоссям та випираючим  круглим животом. На мить наші очі зустрілися. Мої – невиспані, зі зморшками навкруги, та з набряками на повіках, від вчорашніх сліз, в яких вона могла побачити справжній жах, та її – в яких я не побачила нічого.

• Мам, давай їй дамо грошей, – сказав мій добряк Вовчик.

Я поставила на підлогу чемодан, зняла рюкзак, довго рилася в ньому, поки шукала гаманець. П’ятдесят  гривень та дріб’язок.

• Віддай, – я протягла йому купюру.
• Ого! – зрадів він.

Я відвернулась. Не хотіла дивитись на те, як дівчина бере гроші. Мій погляд зупинився на пустому пероні. Я відчула, як моє тіло взлітає. Я знову немов біжу, не зупиняючись, не розмірковуючи, – туди де тільки що зупинявся поїзд.  Так не має бути! Мене охопило сумління. Як я можу відчувати себе так гидко, такою нещасною, порівняно з цією вагітною дівчиною, яку не пожаліла доля, і якій, мабуть не на кого прихилитися!  Що чекає на неї та її дитину? Як завжди, коли мене щось лякало, я припинила   думати про це. Але залишилась ще одна недороблена справа – моя поведінка в метро. Я була нестримана на очах у дітей. Щоб якось виправити це, я розповіла Вовчикові про інстинкт самозахисту.  Він хлопчик не глупий, але не любить таких хитромудрих ходів.

• Мам, хочеш,щоб я не робив так, як ти?
• Дійсно. Ти все вірно зрозумів.

Я не хотіла щоб він робив як я. Завжди. Занадто схожий на мене емоційний Вовчик викликав у мене почуття провини. Природа нагородила його моїми генами, якими я ніколи не пишалася.  Неуважний, інтроверт ний, з постійним бажанням всім подобатися, з відчуттям власної недосконалості . Зі страхом я замислювалась над майбутнім, яке його очікувало, розуміючи, що моя підтримка це ніщо для цілого життя сина. Як я не була зла на чоловіка, але він був фундаментом нашої сім’ї. Він був тією людиною,яка стоїть внизу, і тримає нитку від повітряного змія. Змій, в цьому випадку була – я.

Коли ми приїхали додому, з повними шлунками жирної їжі з Макдональдсу, з зіпсованим настроєм, після поїздки в метро, та витягнутими руками від валізи, та пакетів з супермаркету,  мій чоловік зустрів нас лежачі на розібраному ліжку, з пультом у руці. Виспаний та рожевий,  він широко посміхався всім нам.  Вовчик кинувся до нього, на ходу розкидаючи черевики, які робили веселі кульбіти у повітрі, сиплячи  брудними краплями на підлогу, немов моїм різдвяним настроєм.  Я зібрала їх в купу, швидко витерла бруд вологою ганчіркою, та пішла на кухню розпаковувати пакети та готувати сніданок. До нового року залишалися два дні.

 

3

Можливо, я виправдовуюсь, а можливо такі речі закономірні, якщо переїжджаєш в нове місто, далеко від рідних, маєшь виснажливу роботу з непередбачливим графіком, а потім один за одним з’являються діти – новий рік ми зустрічаємо без танців, без  розкішного плаття, без гамірної п’яненької компанії, навіть без шампанського.  Коли ми приїхали в це місто, я пробувала організовувати такі свята. Коли дітей не було, то мені вдавалося, що все вийде. Нові знайомі, сусіди раділи запрошенню. Потім я завагітніла, і одразу втомилася. Втома навалилася на мене і не відпускала.  Я не здавалася. Разом з іншими матусями «недитсадочкових» малюків  знайомих з дитячого майданчика,  ми почали організовувати свята для своїх малюків у мене вдома, напередодні нового року. Спочатку все вдавалося, а  потім, як буває, виявилося, що спільного у нас – вік та хворобливість наших дітей. Відсутність повноцінного життя, обмеженість та зацикленість привели до сварок через дитячі іграшки. В дворічних дітях ми бачили жорстокість. Лопата з великою ручкою захоплювала. Прийти о сьомій ранку, щоб повернути своїй дитині  відданий «погратися» джип – на раз. Ми сходили з глузду. Але ми були одна у одної. Це, майже закоханість. Жіноча дружба, яка формується з дитинства – сім’я, яка формується на роботі – віддушина, яка формується на дитячому майданчику – рятівне коло. Ми взяли один у одної все, що могли, і викинули це на смітник. Якоїсь миті, мені вдавалося, що все ще можливо врятувати, я набрала номер телефону подруги, щоб покликати її з дитиною на вулицю, а вона ніяково відповіла мені, що не може, тому що всі вони наразі в гостях  у іншої. Хтозна, щоб я відчула, якби узнала про зраду чоловіка. Натомість в ту мить у мені відняло ноги. Моєї мудрості не вистачило зберегти дружбу про яку я мріяла, якої потребувала, в яку я вклала так багато сил. Я залишилась  одна. Втома навалилася на мене в ще більшій вазі.

Отже, новорічні салатики належали тільки мені та чоловіку. Діти чекали на картоплю, смажену курку та подарунки. З вчорашнього вечора я готувала та вбирала під весь новорічний асортимент телевізійних програм, в проміжках відвідуючи звітні виступи Малої та дитячі концерти в будинку культури. Я намагалася підхопити новорічний настрій, як вірус, від всього святкового, що відбувалось навкруги.  Я пам’ятала це відчуття очікування на диво, віру в майбутнє.  Шкірка з картоплини впала мені під ноги, немов серпантин. Я нахилилась, щоб підхопити її, і відразу занила шия. В носі вмить залоскотало. Так, скільки б я не відволікала себе від думок про нашу сварку, сліди від неї залишилися на шкірі, і вони ще довго будуть нагадувати мені про мій інфантилізм. Чоловік підійшов до мене, і обійняв, позаду:

• Все норм?
• Так.
• Коли вже за стіл?
• Ще 20 хвилин. Зачекаєш?

Я потилицею відчула його погляд. Він, як і я оцінював мій настрій.

• Добре.

О дев’ятій в двері постукали. Все по-плану, посміхнулась я, та крикнула:

• Егей, діти! Відчиняйте! Хто там?!

Мала побігла відчиняти, і застрибала на порозі:

• Це Дід Мороз! Дід Мороз!

Діда Мороза, роль якого виконувала сусідка бабця Катря, не було. «Дідуган» робив так кожного року. Залишав мішок біля дверей, і зникав. Вовчик аплодував від захоплення.

• Мамо! Ножиці! Ножиці!

Щось пробігла біля мене, і зникло – Мала забрала ножиці. Ми з чоловіком посміхалися один одному. Ідеальне свято.

• Як це? Що це? Де Ейс Драгон?!!!

Моє серце перестало битися. Вовчик витрухнув все, що було в мішку. Всі бейблейди, що я поклала з такою надією, розсипалися довкола.

• Я. ХОТІВ. ЕЙС ДРАГОН. ЕЙС ДРАГОН!!!!!!!!!

Мій світ, моя однокімнатна квартира здригнулася.  Восьмирічний Вовчик ридав, і сипав прокляття на сиву бороду Діда Мороза. Мала, співчуваючі йому, збирала бейблейди, і тикала йому в обличчя.

• Дивись, це ж Спрайзен! А це – Вултрайек! А ось ще, ще… Дивись як їх багато…

Їх дійсно було багато. Я купила всі, які були в магазині. Продавець поклявся мені, що вони найбільш затребувані . Не вгадала… Потрібно було більше знати про ці іграшки. Потрібно було більше розмовляти з сином. Чоловік цокнув язиком, і вийшов з кімнати. На арені залишились я і Вовчик. Син валявся на підлозі – червоний та мокрий від сліз. Він орав. Я схопила його в оберемок, поволокла у ванну кімнату, і охопив руками його обличчя, зазирнула в очі. Там царив всесвіт розчарування.

• Завтра! Завтра ми разом замовимо тобі цього блейда. Ти покажеш якого, і ми замовимо, чуєш?
• Чому????? Чому дурний Дід Мороз приніс мені дурних блейдів?!!!!

Вовчик махав руками, ногами, головою. На мить, мені не вистачило повітря:

• Це Я! Я! Немає Діда Мороза! Його не існує! Я подарувала тобі ці іграшки! І мені шкода! Мені так ШКОДА! Але я не виправлю цього! Це вже сталося! Тому, завтра, ми сядемо з тобою разом, і оберемо ту іграшку, яка тобі потрібна. Ми знайдемо цього Дракона! Знайдемо, чуєш????

Я немов слухала себе зі сторони. Я не вірила, що я кажу це. Йому було вже вісім років. В такому віці, вже прийшов час зрозуміти, що Діда Мороза не існує. Але не таким чином! Вовчик завмер, і нарешті подивився на мене.

• Не має ?
• Ні.
• Це ти?
• Так. Вибач.
• Навіщо? Ти обманювала мене?
• Я лише хотіла, щоб ти був щасливий. Я все зіпсувала! Вибач мені!

Вовчик видохнув.

• Ладно, мамо. Пішли.

Він відкрив двері, пішов у кімнату. Мала підбігла до нього:

• Як ти? Заспокоївся, Вовчику?
• Так.
• Дивись, як їх багато! Давай грати!
• Так, давай.

Я подивилася на себе в дзеркало. Лахмата. Бліда. Мокра від сліз. Подивилася на Вовчика, який немов подорослішав. З Новим роком! З Новим роком…

 

4

Коли прийшла весна, мій чоловік втратив роботу. Я намагалась бути гарною господинею, веселою, відволікала його від поганих думок за допомоги сексу. Він ходив з кухні до кімнати, або лежав з пультом – мовчазний, з сірим обличчям, періодично роблячи зауваження:

• Діти сьогодні не їли вареного.
• Вони їли картоплю.
• Вони вже тиждень не їдять суп.
• Вони їли його в п’ятницю.
• Сьогодні – понеділок!
• Так. І вони їли перше в школі і в садочку! Сьогодні я приготувала картоплю з м’ясом, а завтра буде борщ! Якщо ти сам хотів першого, сказав би! Я приготувала б!
• А самій не можна здогадатися?! А ще прибирати ретельніше, не можна?! Бруд навкруги!
• Ти теж тут живеш. Чому не прибираєш?!
• Тому що від мене не має бруду!
• Ти їси як всі, і залишаєш посуд. Нагадай, коли ти допоміг мені помити його?
• Я можу не їсти!

І він переставав їсти. Ні, він їв окремо від всіх, залишаючи ковбасні  шкурки, крихти від хлібу та шкарлупу від яєць.  Мені все більше здавалося, що я в клітині. Я розуміла, що чоловік страждає, але не мала сили, щоб допомогти собі та дітям. Немов повітряний змій без натягнутої ліски, я відчувала себе зім’ятою  та безсилою, без цілі, без дороги.

Одного разу я пішла до невропатолога з проблемою смикаючого ока. Старенький сивий доктор запитав, чи я нервувала останнім часом. Несподівано для себе, я розповіла йому все, ридаючі в його казенному кабінеті, під зацікавлений погляд його медичної сестри.

• Зовсім не хочеться жити!

Він цокнув язиком, взяв новий бланк, замість того, де написав «п’ятнадцять капель валеріани три рази в день», ще раз поглянув на мене, поверх окулярів, і  незадоволено виписав антидепресанти.

• Це допоможе. Полегшає. Але причина залишиться. Вам потрібно поміркувати, як довго Ви готові це терпіти. На першому поверсі є «Кабінет довіри». Там безкоштовно приймає психотерапевт. Зверніться до неї. Талончика брати не потрібно.

 

Кабінет довіри. Гарно звучить. Тієї миті, я відчула, що готова довіритись. Психолог прийняла мене доброзичливо. Попросила намалювати кілька малюнків, і запитала, чи може мій чоловік прийти на прийом.

• Якщо він страждає на депресію, йому потрібно прийти самому.
• Він не прийде. Можливо, Ви мені порадите, як підтримати його?

Жінка переклала ручку з місця на місце:

• Вам потрібно більше піклуватися про себе. Як давно Ви у такому стані?

Я замислилась. Я згадала себе у пологовому будинку з кричущим Вовчиком. Згадала себе дома. Минув рік, а його сон продовжував тривати сорок хвилин. Ось ми з чоловіком по черзі качаємо коляску, і я плачу від недосипу. Ось я в лікарні з Вовчиком на руках. Лікар бере йому кров із пальця, а я стримую сльози. А ось я вагітна питаю чоловіка: «Невже я більше ніколи не відчую себе щасливою?»

• Давно. Ще з вагітності.
• У Вас хронічна форма депресії.
• Хронічна форма? Це як?
• Інколи, у жінок трапляється депресія на третьому триместрі вагітності. У Вас депресія почалась з неї. Потім – післяпологова, з якої Ви не змогли вийти самостійно. Наразі маємо хронічну.
• Це лікується?
• Не так легко, як післяпологова депресія, але так. Медикаментозно, але насамперед, Вам потрібна підтримка близьких. В Вашому стані Ви не можете бути підтримкою своєму чоловікові. Якби Ви пожили окремо, деякий час з тим, хто піклувався про Вас.
• Ні. Я не працюю. Мама живе в іншому місці. У Вовчика – школа.
• Тоді робіть щось для себе. Що Вам подобається? Знайдіть на це час. Це важливо – думати про себе. Скажіть рідним, що потребуєте їх допомоги.

Стало жарко. Тісно. Мало місця. Я почала швидко застібувати ґудзики. Захотілося вибігти з кабінету. Психотерапевт, розуміючи, що на сьогодні з мене досить, порадила мені повернутися до неї через тиждень. Я вийшла з поліклініки, і не могла надихатися. В руці опинився телефон. Я набрала маму і скинула, пішла додому. Чоловік лежав на дивані. На полу стояли дві пляшки з пивом, на тарілці – залишки риби та шкарлупа від насіння. На кухні – брудний посуд. На столі – об’їдки. Я  зібрала все, та поскладала на піднос, а потім… висипала на голову чоловікові.

5

Після нашої останньої сварки я впала в стан тиші, здавалося я була емоційно «обнульована».  Ми  с  чоловіком спали окремо. Їли окремо. Тиша наповнила нашу квартиру, але раптово я почала радіти їй. У мене з’явився додатковий час, який раніше я витрачала на те щоб догоджати йому. Після вечері, домашнього завдання та всіх гуртків, коли діти дивилися телевізор, я відкривала планшет та дивилася комедії, читала книжки. Вступила в жіночу групу підтримки  у фейсбуці. Я навіть не підозрювала скільки всього можливо для себе встигати, коли не потрібно бути ідеальною дружиною. Чоловік, який вже не відчував зі мною тісний емоційний зв’язок,  перестав залишати бруд навколо себе. Щотижня я відвідувала психотерапевта, а одного ранку, відводячи Малу у садочок я зрозуміла, що хочу одягти навушники, і побігти на набережну. І я почала бігати. Саме під час такої ранкової пробіжки я раптово почала сміятися. Не посміхатися, а реготати вголос! Це була мить коли мене накрило щастям! Я навіть зупинилася, щоб «прощупати» свій стан. Що це? Що зі мною? Такого я не відчувала вже кілька років! Я поверталася додому, ховаючи своє щастя. В мене була надія, що чоловік відтане, але він був таким же відчуженим до мене, як і завжди.  Я довідувалась про його справи по обривкам телефонних розмов. Я знала, що він відвідав кілька співбесід, але все було марно. Роботи для нього не було. Щоб якось допомогти, я відправляла його резюме по тім вакансіям, які знаходила. Але краще б я цього не робила.

• Що ти думала, коли відправила моє резюме на вакансію «економіст»?! – Він був вкрай розлючений, коли йому зателефонували, пропонуючи співбесіду, – не втручайся в мої справи!!!

Як би мені не хотілося не думати про це, але відсутність фінансових доходів означало серйозну небезпеку для нашої сім’ї. Невизначеність тривалості такого стану вкрай турбувала мене. Ще з дитинства мене цікавила астрологія, ну мерологія та передбачення. Я знайшла в мережі групу  астрологів-початківців, які, як майстри по нарощуванню вій, або перукарі, після двомісячних курсів, також  робили безкоштовні передбачення майбутнього.

«Ваш чоловік знайде роботу через дев’ять тижнів або  місяців. І вона буде пов’язана з рогатим скотом або з цінними паперами»

Такого плану передбачення я отримувала від молодих консультантів. Можна було посміятися з цього, але завдячуючи групі, я познайомилась з Самвелом Івановичем.  В профілі Самвела Івановича значилося «автомеханік», але насправді він був гуру. Він досяг просвітлення. Був богом з астрології. Жонглював знаннями з всіх релігій світу. З його рекомендації я почала робити декілька вправ з йоги. Потай від чоловіка купила обручку з потрібним каменем, і стала зачитуватися спеціальною літературою. Можна сказати, що мій стан покращився. Але чим впевненіше я себе почувала, тим віддаленіше був від мене мій чоловік. І якщо раніше він просто ігнорував мене, то наразі він перестав купувати продукти, і залишати гроші на господарство.

Одного разу, коли я зателефонувала мамі щоб попросити гроші оплатити дітям гуртки, вона сказала:

• Тобі самій вже час щось знайти для себе.

Я знала, що вона права. Але я вісім років не працювала. Я не мала впевненості в собі, а найголовніше, я не знала як організувати свій день таким чином, щоб готувати, прибирати,  забирати Малу і з садочку, а потім зі школи. Де взяти на це час та сили? Але мама мала своє бачення:

• У тебе чоловік сидить дома вже кілька місяців. Нехай він готує та дивиться за дітьми.

Легко сказати «нехай». Настрій мого чоловіка був вкрай непередбачуваним. І все ж таки я почала шукати роботу для себе. Перша ж спроба мала успіх. Моя співробітниця з минулої роботи розповіла, що за місяць в її відділку звільняється місце. Вона запропонувала порекомендувати мене. Я не розраховувала на такий швидкий результат, але погодилась, сподіваючись, що за місяць чоловік таки знайде роботу, і я зможу ще доглядати дітей. Інакше всі гроші підуть на няню, а в цьому зовсім немає сенсу.  Але всі мої сподівання були марними. Чоловік так і не знайшов роботу. У кінці травня  він об’явив мені, що ми всі на три місяці їдемо в село до його батьків. Перспектива була гірша за все, що можна було уявити. Я ніколи не залишалася в селі на такий довгий термін. «Я бачу, що ти намагаєшся, але в тебе нічого не виходить. Ти – непристосована до нашого життя» – слова моєї свекрухи. Весь час, який я проводила в її домі, я витрачала на те, щоб догодити їй, але свекрусі все було не так. Вона перемивала за мною підлогу, перестилала наново постіль, і завжди жалувалась на життя.  Я, відчуваючи ненависть до себе, стидаючись своєї нерозторопності, то ридала то лаялася, і завжди рахувала дні, коли відпустка чоловіка закінчиться, і ми поїдемо. Ми гостювали у батьків кожну його відпустку. Тобто кожен рік по три тижні, а тут три місяці…ТРИ МІСЯЦІ!   Ось коли я зраділа, що маю значущу відмазку – робота!

• Це ж тільки співбесіда, – сказав чоловік, – а якщо тебе не візьмуть?
• Мають взяти! У мене там зв’язки! А якщо ні, приїду до вас поїздом та маршруткою.

Чоловік підозріло подивився мені в очі. Я витримала його погляд.

• Ну…добре…залишайся. Коли співбесіда?
• Наступного понеділка…але вам не потрібно мене чекати. Подруга казала, що начальниця хворіє…можуть перенести…

Я швидко відвернулась, і пішла на кухню «по справах», прислухаючись до подиху чоловіка.

• Збери банки – незадоволено сказав він.

Ось так я залишилася дома сама! САМА! НА ВСЕ ЛІТО!!! Матінко моя рідна! Я можу ходити по квартирі гола! Не готувати борщі! Їсти лише салати і тортики! Займатися всім, чим побажаю. З ранку до вечора дивитися фільми! Що ще можна було побажати?

 

 

6

– То Ви не працювали вісім років?

– Так.

– Це багато.

– Так. Знаю.

–  Вас рекомендує Інна Олександрівна. Тому спробуємо. Ви знаєте чим будете займатися?

– Так. Знаю. Ведення справ клієнтів. Я пам’ятаю.

– Добре. Приходьте завтра, з документами. О десятій.

– Так. Дякую. Я подумаю.

– Що?

– Дякую.

– Ви сказали «подумаєте».

– Я ще не вирішила остаточно.

Дівчина в класичному стильному костюмі, молодша за мене майже вдвічі, нарешті зацікавилась. Вона ще раз доторкнулась французьким манікюром  до мого резюме (у Малої віршики на свята були значно довшими) , потім перевела погляд на мене:

– Чому?

– Маю ще одну пропозицію, – збрехала я.

– Добре, – вона піджала губи, не приховуючи здивування, –  Тоді, якщо Ви визначитесь на користь цієї роботи, я буду Вас чекати завтра. Зателефонуйте мені, будь ласка, в будь якому випадку.

Я попрощалася, та вийшла з кабінету, який нагадав мені коробку з під взуття, дісталася до метро, потім пересіла на маршрутку, і приїхала додому. Розкидаючи взуття, я ледь дісталася ліжка та впала обличчям в подушку. Потім взяла свій планшет, і написала в пошуку «робота». Відмовлятися від пропозиції, яку мені запропонували значило зійти з глузду. Але повертатися знову на офісну роботу, яка остогидла мені ще вісім років назад, зовсім не хотілося.  Пів ночі я передивлялася вакансії, і відправляла своє резюме на ті, де пропонували вільний графік, працю на дому, та творчу діяльність. І коли очі почали злипатися , побачила об’яву «Набір в театральну студію. Перше заняття безкоштовне». І я відправила заявку.

А зранку нікуди не пішла. Чоловік прислав смс «Як співбесіда?».  «Добре. Випробувальний термін» – написала я, розуміючи, що граю з вогнем. За це літо мені потрібно знайти роботу. Але не сьогодні!  Сьогодні я мала план: піти на курси театральної майстерності. Колись, ми з чоловіком відвідували театр регулярно. Одна субота з двох – я купляла квитки, і ми сідали поряд, у червоні кресла, темного залу.  Минуло вісім років, і я все також плачу над виставою, але сидячі на маленькому дитячому стільчику у дитячому садочку, де Мала грає лисичку. Я знаю, що майже кожна дівчинка мріє стати акторкою. А якщо ти – безробітна мати, то такі мрії – сором, відсутність відповідальності, інфантилізм. Я не розуміла, чому роблю це, але розуміла, що іншої можливості у мене не буде. І я хотіла цього. І це насправді було так, як я уявляла собі. Це був маленький театр, розташований у підвальному приміщенні. Хтось наверху посміявся з мене – дорога в театр зайняла ще більше часу, ніж на запропоновану мені роботу. Я зайшла в глядацьку залу, де сиділи біля двадцяти молодих хлопців і дівчат. На сцену вийшла жінка такого ж віку, як і я. Світле волосся, гарна посмішка. Вона попросила всіх стати в коло, і почала командувати. Ми всі робили дивні речі. Уявляли себе сферами, плювалися, булькали, і мені здавалося, що коли все скінчиться, я просто піду додому, і задовільність тим досвідом, який отримала. Минуло дві години заняття, і нам запропонували записатися на постійне відвідування курсів, тривалістю два  місяці. Режисер попередила, що дехто з тих, хто закінчують курс, залишаються з ними. Тобто, у мене є шанс отримати роботу в театрі!   Моє серце майже  вискочило з грудей!  Заняття потрібно було відвідувати три рази на тиждень, тривалістю чотири години. Розпочиналися о шостій вечора. Тобто додому я буду приїжджати о дванадцятій ночі. Але це була моя мрія, і я дала їй останній шанс. Моє життя відразу стало вирієм подій. Паралельно, з театром, я дістала з антресолей свої старі олійні фарби, і знову почала малювати. Я займалася йогою. В соціальній мережі, я знаходила безкоштовні лекції зростання особистості, і відвідувала їх. Але основне, що зі мною трапилось, це був театр та люди з мрією, дуже схожі на мене.

• Що ти приготувала на домашнє завдання?
• Монолог Моніки Белуччо, а ти?
• Монолог з фільму «Мовчання ягнят».
• Крутяцько! Там де він каже, що у неї дешеві туфлі, та коштовна сумка?
• Так! А ще вгадує її парфуми, і розповідає, з чим смакує людське м’ясо.
• Ех, як я сама таке не вивчила?!
• Еге ж ходиш по вулиці з поглядом маніяка, щоб в роль вжитися!

 

Ніколи в житті я не попадала в коло таких цікавих особистостей. Ніколи у мене не було стільки друзів. І лише один нюанс заважав мені бути абсолютно щасливою: я продовжувала брехати чоловікові. Я дзвонила йому  по обіді, кожного дня, щоб дізнатися як діти, і вимикала телефон, коли була на заняттях. Одного разу, він подзвонив мені об одинадцятій, коли я була в метро. Я з переляку скинула його, після чого він перестав брати трубку на всі мої дзвінки, а коли я написала йому, відповів, що не хоче мене знати, і що я можу займатися всім, що сама вважаю за потрібне. Психотерапевт порадила мені не реагувати, і не відписуватись йому, але після довгої паузи він став писати мені смс, де грубо звинувачував в зраді. Я почувалася загнаною в кут. Коли телефон видавав звук, схожий на схлип, у мене все стискалося, а серце починало калатати так голосно, немов знаходилось не в грудях, а в моїй голові. Дуже повільно я брала його в руки, і шепотіла «Ні! Ні! Тільки не від нього! Будь ласка, не від нього…» Але здебільшого, це були його посилання . Я не вірила, що людина, чиє тепло я відчувала своєю шкірою, людина, яка зранку зачиняла двері в кімнату, і вміла посміхатися очима – може писати такі слова.

• Що трапилось? – запитували мене в театрі, – Ти змінилася. Сумуєш все заняття.

Одного разу я розповіла їм. Шкодуючи, про це, я повернулася додому, як завжди о дванадцятій, роздягнулась , і не склавши речі, заснула, а прокинулась від цокотіння  ключів. Перелякана, я схопила ковдру, і закутавшись в неї, прислухалася до знайомих кроків в коридорі.

• Бруд, як завжди! Як ти так живеш?! – мій чоловік з’явився на порозі, як льодова статуя.

Я нічого не відповіла йому, завмерла, а він, раптово, зірвався з місця. Мить, – і я опинилась в його обіймах.  Я відчула спокій. Немов потрапила додому, де все на своїх місцях.

• Навіщо ти так ображаєш мене?
• Вибач…

Ось так. Одне слово – «вибач». А те, що я майже вмирала кожного дня? Можна отак пробачити? Можна…можна.

Минув майже день, а ми все ще тішились один одним, тримали один одного в обіймах, і наступного дня, і наступного.  За вісім останніх років ми вперше могли провести час вдвох так довго. Вовчик з Малою залишились в селі до кінця літа. І хоча мій чоловік казав, що приїхав, щоб помиритися зі мною, у нього була запланована ще одна справа. Наступного дня Він пішов на співбесіду, і повернувся з винуватою посмішкою.

• Молодший спеціаліст, уявляєш?
• Відмовився?
• Ні. Досить сидіти вдома. Не хочу більше скандалити з тобою.
• Слухай, а давай спробуєш піти до психолога? Пам’ятаєш, я пропонувала тобі? Давай! Сьогодні! Потім у тебе не буде зручного часу.

Чоловік відчував провину за сварку зі мною, тому погодився. Ми разом пішли в кабінет довіри, але психологиня прийняла його одного. Вони розмовляли пів години, поки я чекала за дверима. Потім чоловік вийшов.

• Сказала, щоб ти зайшла. А я піду в магазин за смачненьким.

Я зайшла в кабінет дуже знервована.

• Ну? Як?

Психотерапевт подивилася на мене не так, як завжди. Хвилину вона мовчала, а потім вимовила:

• Можливо Вам дійсно намагатися якісніше мити посуд?

Після цієї поради, я розчарувалась в психологічній допомозі.

7

Чоловік був вдома, і я не могла скривати від нього, що на роботу я не влаштувалася, а вільний час витрачаю на свої «театральні забаганки».  Наш мир був таким короткостроковим, і таким прекрасним, що повертатися в пекло нової сварки було надзвичайно боляче.

• Як я можу тобі довіряти?!!! Ти брехала мені!
• Ти би не схвалив це, а я відчувала…
• Так! Не схвалив! Я одружувався на бухгалтері. Була б ти актрисою, я не зв’язувався б с тобою!
• Я ще не актриса. Можливо і не буду. Це лише мрія. Терапія!
• Тобі тридцять п’ять років! А ти поводиш себе як дурепа.
• Я хотіла для себе шматочок чогось лише мого, розумієш? Я забула як воно – бути щасливою. Я втомилась.
• Втомилась? Від чого?! Що ти такого робиш, що втомлюєшся?!
• Це не справедливо! Я багато чого роблю. Ти знаєш!
• Для початку, іди помий підлогу!
• Не розмовляй так зі мною! Сьогодні у мене репетиція. До вистави залишилося менше місяця. Чому ти не хочеш підтримати мене?! Ти мав би радіти, що я знайшла справу до душі!
• Роби, що хочеш! Зібралася на репетицію – йди, можеш не повертатися!

В той вечір, я ні куди не пішла. Але чоловік все одно був розлючений, і не розмовляв зі мною. Коли з ранку, прокидаючись на кухонному м’якому кутку, де я спала під час наших сварок, я побачила ковбасні обгортки , мене накрило відчуття дежавю.  Я почала розуміти, що чоловік маніпулює мною за допомоги настрою. І як би мені не було страшно, наступного дня, я збігла з дому на чергову репетицію. Я сіла в маршрутку, і подивилась у темне вікно, немов у дзеркало. Що я побачила? Мої очі якось дивно займали пів обличчя.  Я була  така налякана, що не розуміла чому роблю це. Уперше, я робила щось відкрито всупереч своєму чоловікові. Репетиція минула, і я не пам’ятала нічого, що на ній відбувалося.  Всі мої  думки були присвячені поверненню додому. Як мене зустріне чоловік? Якщо вижене, куди я піду? Нічого надзвичайного не сталося. Я відчинила двері, і увійшла. Це було немов у фільмах, коли грабіжники заходять в кімнату з лазерами. Кожний крок я робила обережно, відчуваючи що повітря у кімнаті таке концентроване, що спалахне від одного мого невірного руху. І тут пролунало:

• Найближчим часом я зніму квартиру та з`їду.

Він лежав на дивані не дивлячись на мене.  Я пішла на кухню і заплакала. Чому все так складно? Чому, щоб бути щасливою, потрібно отримувати на це дозвіл? Відпрацьовувати його гарний настрій? Чому? Невже лише тому, що я – жінка, і не власниця своєї долі? Якщо він хоче, нехай розводиться.  Якщо він так легко зрікається мене, мабуть я маю мало значення для нього. Я продовжувала ходити на репетиції, але лише раз на тиждень. Режисер знала про мої проблеми з чоловіком, і заплющувала очі на таку відвідуваність. Нам задали завдання підготувати будь-який монолог з будь-якого фільму, і я натрапила на фільм «Історія про нас» з Мішель Пфайфер. Її героїня зупиняла чоловіка, коли для спільного існування вже не залишалося аніякого шансу. Монолог був таким щирим і проникливим, що я плакала розповідаючи його.

• Ти дуже талановита! – сказала мені режисер, коли я закінчила. Дівчата аплодували, витирали очі, і шмигали.
• Всі готові до прем’єри? Залишається тиждень. Нам потрібно репетирувати кожного дня!

Хтось почав запитувати, скільки місць у залі. Скільки людей можна запросити від кожного актора, а у мене в обох вухах гриміло тільки одне «репетиції кожного дня». «Кожного дня». «Кожного». Як це можливо, якщо мені так важко було приходити навіть один раз на тиждень?! І як я можу кинути зараз все, коли від мене залежать інші люди? Просто так, від забаганки мого чоловіка? Від такого стресу я захворіла, і два дні залишалася вдома з температурою. На третій день, я поїхала. На четвертий день , я отримала смс:

• Сьогодні о шостій біля РАЦСу з документами.

Розлучення – це поважна причина, щоб пропустити репетицію.   Я прийшла та сіла на лавку. Чоловік подзвонив і запитав чи я на місці. Запитав таким тоном, немов про те, чи потрібно купувати хліб.  Так, я на місці. Приходь, будемо ламати нашу сім’ю, та долю наших дітей. Він з’явився, як завжди в діловому одязі, з сумкою в руці , махнув мені головою, і не зупиняючись пішов одразу в сторону РАЦСу. Тітонька на питання де можна взяти заяву, відповіла, що при наявності дітей, потрібно йти в суд. Ідіть собі судіться. Ми вийшли. Я торкнулася його руки. Він відвернувся.

• Завтра прем’єра.
• І що?
• Приходь. Все скінчиться. Останній раз.
• Пізно.
• Це глупо.
• Нехай.
• Я не хочу розлучатися.
• Чому?
• Я люблю тебе.

Він хмикнув:

• Розкажи щось інше.

І  я розповіла йому монолог Мішель Пфайфер.  Коли я закінчила. Він відповів:

• Я знайшов квартиру. Переїжджаю завтра.
• Ні! Будь ласка, ні! Не треба переїжджати! Мені не потрібно нічого! Я відмовлюсь! Я нікуди не поїду завтра! Тільки залишайся!

Я плакала так гірко, повністю занурена у свій біль і почуття провини, що не одразу відчула на собі його руки:

• Я теж тебе кохаю.

Ми довго стояли обіймаючи один одного.  Я просила пробачення. Він – теж:

• Ти так себе поводила, немов я не маю значення для тебе.
• Мені здавалось, що Я для тебе не маю значення.
• Цей театр. Там чужі люди. Ти поверталась інакша. Така щаслива. Мені здавалось, що я вже не важливий для тебе.
• Ти помиляєшся. Для мене немає нікого важливішого за тебе та дітей! Я доведу тобі. Я не піду завтра на прем’єру.
• Йди. Тобі це потрібно.

 

8

«Вистава буде об одинадцятій. Але в десять потрібно бути на місці, щоб зробити грим та переодягнутися» – було написано в чаті, і я поїхала. Субота, чоловік  спав, і я в чудовому настрої слідувала своїй мрії. Я нікого не запрошувала на виставу. Не було кого. А чоловікові боялася ще раз запропонувати, щоб не зіпсувати такий крихкий новий мир між нами. Але це було не важливо. Сьогодні – мій день! День моєї мрії, моєї внутрішньої дитини! Немов дівчинка, я підбігла до дверей, коли мене покликали. Режисер, стискаючі між пальців сигарету, жорстко дивилася на мене.

• Ти не будеш приймати участь у виставі.

Холод по спині. Немов зла насмішка.

• …чому?
• Ти ще питаєш? Із останніх чотирьох репетицій, ти була на одній! У тебе проблеми, але інші не потрібні страждати через це! Ти талановита. Але це ніщо, порівняно з метою, яка є у тих, хто вчився з тобою. Ти думаєш, ми не справимось без тебе? Справимось. Я зробила кілька замін. Ви з чоловіком граєте в свої ігри. Грайтеся вдома, це – ваші справи. Але якщо ти вирішила щось робити, то роби, або відмовляйся. Бігати за отриманням задоволення для себе, не думаючі про загальну справу, це безвідповідально по відношенню до інших! Я дуже зла на тебе. Ти викликаєш жалість, але ти сама цього бажаєш. Ти там – де хочеш бути сама. До побачення. Сьогодні ти не виступаєш.

 

Ось і все. Так я думала про себе, сідаючі в метро, потім в маршрутку, потім йдучи додому. Пуста, немов куля. Режисер була права. В усьому. По дорозі, я згадала, що дома немає хліба. Я зайшла в магазин.

• Можете відійти? Ви вже пів години тут стоїте!

Я немов прокинулась біля прилавка з ковбасою. Колись Вовчик був маленький і капризував, я дістала з корзини цю довгу рожеву ковбасу, і бігала з нею по магазину, роблячи вигляд, що хочу відлупцювати нею Вовчика.  А той реготав так голосно, що всі довкола посміхалися.  Я так гостро відчула ту мить, яка вже давно минула, що стало боляче. Це була щаслива мить мого життя.  Дивно, як я її не помітила?

Я повернулася додому з хлібом. Чоловіка дома не було. Не було його капців. Квартира стояла порожня. Я сіла на канапу. Без почуттів. Капала вода з під крану. Задзвонив телефон. Механічно, я взяла його. Він був холодний і важкий.

• Машка! Де ти?! Я, як дурко з квітами! Нічого не зрозумів з цієї вистави! Всі в гримі! Тебе не впізнав! Де ти?

 

Кінець.

 

 

Епілог

Наше життя – шлях. Довгий. Нічого не змінюється швидко. Ніхто не змінюється миттєво. Я ніколи не могла подумати,де буду сьогодні. Закінчити школу, університет, потім – робота за спеціальністю, кар’єрні сходини, кохання, заміжжя, перша дитина, друга дитина. Стоп! Далі я нічого не планувала. Далі мені належало познайомитись нарешті з собою. Депресія, яку я пережила, дала мені шанс все змінити. Зараз я керую благодійною організацією. Займаюся підтримкою людей незахищених категорій, в тому числі жінок, що відчули насилля та післяпологову депресію.  І …так, я – актриса місцевого аматорського театру. Я заміжня. Мій чоловік так само любить чистоту. Ми сваримося, миримося, кохаємося. І, я більше не брешу: ні йому, ні собі.