А дощ іде… краплинами впивається у шкіру,
Ростуть гриби у мене в животі.
На серці ряст зіткав мереживну хустину,
Розриваючи все людське в мені.
А дощ іде… і громом розливається по венах.
Ти все кричиш, кидаючи на мене блискавки,
Стискаючи мої зап’ястя, полонив у своїх теренах,
Шаленим вітром зламав мені усі кістки.
А дощ іде… і ліс вже лихоманить:
Руки тремтять, голос хрипить і ти, здається, зблід…
Твої кришталеві очі, і так раптово лячно, що
Все життя перебіг нам чорний кіт.
А дощ іде… та я вже не боюся
Твоїх обійм у цій гнітючій мерзлоті.
Здригнулись плечі, і я вже не сміюся –
Ворони точать кігті, весь ліс у дрімоті.
А дощ іде… і ми не знаєм, що робити.
Ліс розтає у теплих сутінках…
Давай все знищим? Будем градом бити!
Лиш скажи: яка саме буря у твоїх думках?
А дощ все йде, йде й гуде… Та не для нас.
Я вже не в змозі опиратись чарам зливи.
Як жаль! У всьому, мабуть, винен час,
Як душі наші мохом заросли…
Автор публікації
