Для голосування необхідно авторизуватись

А душі наші мохом заросли…

А дощ іде… краплинами впивається у шкіру,

Ростуть гриби у мене в животі.

На серці ряст зіткав мереживну хустину,

Розриваючи все людське в мені.

 

А дощ іде… і громом розливається по венах.

Ти все кричиш, кидаючи на  мене блискавки,

Стискаючи мої зап’ястя, полонив у своїх теренах,

Шаленим вітром зламав мені усі кістки.

 

А дощ іде… і ліс вже лихоманить:

Руки тремтять, голос хрипить і ти, здається, зблід…

Твої кришталеві очі, і так раптово лячно, що

Все життя перебіг нам чорний кіт.

 

А дощ іде… та я вже не боюся

Твоїх обійм у цій гнітючій мерзлоті.

Здригнулись плечі, і я вже не сміюся –

Ворони точать кігті, весь ліс у дрімоті.

 

А дощ іде… і ми не знаєм, що робити.

Ліс розтає у теплих сутінках…

Давай все знищим?  Будем градом бити!

Лиш скажи: яка саме буря у твоїх думках?

 

А дощ все йде, йде й гуде… Та не для нас.

Я вже не в змозі опиратись чарам зливи.

Як жаль! У всьому, мабуть, винен час,

Як душі наші мохом заросли…

3

Автор публікації

Офлайн 2 роки

Viktoria Herasymovych

17
Коментарі: 0Публікації: 9Реєстрація: 16-08-2018