Для голосування необхідно авторизуватись

Вона чекає

Старий годинник на стіні вів свій відлік буття, підводив підсумок прожитого часу, своїм дзвінким звучанням зазивав людей до життєвого постору, безсоромно порушував тишу у хаті. Його маятник рухався то в сторону простору радості, то в сторону печалі, повертався до світла, а потім до тіні, до миру й до війни, до щастя й до сліз. Кожна секунда буття була стартом чи фінішем чиєїсь долі.

Невисока, худа жінка стояла в просторій кімнаті біля дзеркала, дивилася на своє обличчя, але думками подорожувала дуже далеко. Карі очі, ластовиння, невеличкий курносий носик, русяве волосся – зовсім дівчисько. Якби не останні кілька тижнів її блукання в темноті смутку й не різка поява тонесенького мережева зморшок навколо очей, було б не помітно, що дісталася вже сороколіття. Кажуть люди, що красива й щаслива. А таки щаслива, – подумала жінка. Щаслива, адже прийде час й вона побачить сина. Не стала відбирати у неї сина наречена із потойбіччя, не повела його у останній весільний смертельний танок, не зачарувала моторошною красою білого холоду смерті, не повела до простору спокою, відпустила до матері у простір життя. То молитва матері, що прорвалися крізь мелодію прощального танцю, в якому вже намагалася закружляти холодна красуня з молодим хлопцем, зворушила вічно спокійне серце. Відпустила, значить десь тут на рідній землі, живий.
Щаслива, адже змогла подолати терновий паркан безжалісних слів: “ваш син загинув,  коли привеземо попрощатися, поки невідомо. Повідомимо додатково”. Щаслива, бо змогла пройти дорогою, змоченою сльозами, й не втратити себе. Тоді після важких як камінь слів вона витягувала з душі на світ Божий віру, колисала сина ніжною мелодією пісні Роду, напувала його душу каплями слів молитви, огортала сильне високе тіло хлопця ніжністю материнської любові. Нікого не бачила на тій дорозі тоді, крім сина. Не чула чоловіка, доньки, вимолювала серед темноти для сина життя, поки не почула бажаних слів, які вивели на світлу дорогу: “Вважали, що загинув, але мертвим ніхто не бачив”.

– Значить живий, втішилося материнське серце. – Десь є живий.

Довгі часи очікування змінювалися днями. “Поки мертвим ніхто ніде не побачив. Значить, живий”, – заспокоювали рідні. Не варто втішати. Вона й сама знає, що син живий, адже старий годинник на стіні не зупинився, йде. Десь далеко на рідній землі так б’ється серце сина. Вона відчуває це серцебиття. Щаслива, що відчуває.

Ще прийдуть мир і щастя в дім. Нехай лише вернеться син. Відшукається красуня-наречена, відгуляється весілля. Ой, як же заграють гарно музики, веселі пісні заспівають дівчата, такий танок життя станцює син для неї! Вона вже бачить той танок, відчуває його мелодію.

Старий годинник на стіні веде відлік часу. Десь серце сина продовжує пульсувати, бо віра матері підтримує це серцебиття.

Хлопче, ти лише живи. Вона чекає…

©Ольга Моцебекер
___
З літературної скриньки, 2014
4

Автор публікації

Офлайн 17 години

OlgaNM

159
Коментарі: 27Публікації: 41Реєстрація: 28-10-2020

Бронзове перо

Достижение получено 17.11.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 12.11.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій

2 коментарі “Вона чекає”