Плакала матуся до світання…
З нею зорі плакали ясні…
Виглядала сина із повстання,
Що додому їхав у труні.
Схлипує, ридає мама, згадує,
Як дитя її у світ прийшло.
І віконце, що на шлях виглядує,
Не дощем, а слізьми затекло.
Пригадала тиху колисанку,
Дні оті, що щастям відцвіли.
Ніч, мов рік, ішла… І на світанку
В рідні стіни сина занесли.
Над труною, наче над колискою,
Цілувала сокола свого.
І сльозинкою її пречистою
Рана омивалася його.
По щоці сльоза тече додолу
І вогнем лице її пече.
Вже вона не схилиться ніколи
На кремезне синове плече.
Плакала бідненька до безтями.
Все в тумані… Наче уві сні…
Не почує більше його «мамо»,
В очі не подивиться ясні.
В неньки серце рвалось на частини
За його обірваним життям.
Плач і зойки, стогін безупинно
Над її лунали пташеням.
Синова труна навік закрилась –
І вона однісінька-одна.
Їй тепер лиш спогади лишились
І безсонні ночі край вікна.
Чорна-чорна в матері хустина
І молитва щира на вустах.
А у сина – чорна домовина
І на гробі синьо-жовтий стяг.
Не зайде синочок більш до хати,
І невістку в дім не приведе.
Лиш його портрет в кутку кімнати
Мамі посміхатися буде.
У сусідських діточок вінчання –
Мед-горілку п’ють товариші.
А у неї – служба поминальна
Й свічка за покій його душі.
Сокіл-син – її найбільша втрата.
Біль душі роки не заберуть.
Не свої – сусідськії внучата
Бабцею стареньку назовуть.
Сотні зір хатину обнімають,
А в віконечку свіча горить…
Наймиліша бесіда лунає –
Там матуся з сином гомонить.
У віконці свічка догорає…
В небі гасне зіронька остання…
Там матуся старість зустрічає.
Там матуся плаче до світання.
Ірина Голуб
1.ІІІ. 2014 р.