Для голосування необхідно авторизуватись

УРОКИ МУЗИКИ

УРОКИ МУЗИКИ

Глумливою іржею лягає на руки втома.
Важка і заціпеніла. Атрофована.
Я не можу поворухнути пальцями.
Вони мертвецьки побіліли.
Їх можна різати, щипати, бити.
Не відчуваю.
Кров безапеляційно відступила з судин.
Їй тут не місце.
І нині, це наче не мої, а ляльчині, білі-білюсінькі руки.
З доглянутим, ніжно-рожевим трафаретним французьким манікюром.
Маріонетки.
Довгі пальчики, що захоплюють гаму до-мажор і рухаються з машинальною впевненістю далі, граючи завчене соло…
На руках не видно жодної судинки, життя, ніби покинуло їх.
Навіть ажур голубих прожилок не просвічуються крізь мармур.
Зупиняю свою гру і розумію, що фортепіано вже не грало, а стогнало від моїх старань.
Хай пробачать вуха слухачів.
Та все життя мріяла навчитися грати.
І ось! Вирішила, то й роби!
Вдихнувши до дна легень нічне повітря, що розчинило у собі пелюстки матіоли, я продовжила урок музикування.
Захмеліла від напівсолодкого мерло та в компанії одинокого клавішного інструмента, я награвала все, чому навчилася за цей час.
Нічому…
Я хочу сміятися та, чомусь, замість сміху вирвався здавлений схлип.
Навіщо я це роблю?
Хай йому грець!..
Я просто хочу грати!
Я завжди хотіла… тому тепер – максимум!
І за короткий час!
Впевнено тисну на клавіші.
Аж сухожилля на руках здуваються, витісняючи з пальців кров все далі й далі до аорти.
Звуки злітають, ніби птахи, з п’ятилінійного віття.
Розкидаючи ключі, знаки та ноти на тональність.
Пурх. Тобто «мам-мам-мам»… і моя мелодія полетіла.
Її звуки линуть крізь відчинене вікно і мені байдуже, що вже пізно.
Я продовжую грати.
А граючи, вимальовую в уяві картини.
Проговорюю їх всередині себе, та шепочу губами, ніби якусь мантру.
Руки виграють, уже не завчену мелодію, а щось інше.
Наче хтось керує ними замість мене.
І звук мелодії гармонійно поєднується з моїм напівтихим муркотінням.
Це відбувається якось невимушено.
Ніби запрограмовано десь глибоко в горіхоподібних комірчинах голови.
Я – не зупиняюся.
Вигаданий концерт одного фортепіано і скрушно втомленого голосу наростають до тих пір, доки у вухах на чую новонародженої пісні.
У якийсь момент. Темно-зористий. Опівнічний.
Мої руки та голос затихають.
Тільки б не забути і записати…
Крізь лампу бокалу з недопитим червоним вином криво посміхається місяць і непритомно падають зорі.
Моє обличчя вкривається осадом.
Вологим і гарячим. На диво не серпенево-сутінковим.
Бо з вулиці нишком підкрадається холод і вже облизує мої опущені плечі.
І тут … у сполоханій тиші зривається звук аплодисментів.
Це нічна сова заплескала крилами, злітаючи, аби зловити собі здобич.
Довго ж вона терпіла!
Мабуть єдина, хто мене слухав.
Та зрештою, вирішила рятуватися втечею…
Я забираю руки і більше не розливаю іржі на біло-чорні хребці інструмента.
Знущання завершено.
Сповідь, зіграну на вісімдесяти восьми клавішах…
І нервах…

© Ірина Громик,
20.08.2020 року
Світлина з мережі Інтернет

1

Автор публікації

Офлайн 3 тижні

Ірина Громик

5
Коментарі: 1Публікації: 3Реєстрація: 05-04-2020