Новий, крутий, опозиційний | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

Новий, крутий, опозиційний

***
Головний редактор газети був моїм шваґром. Але навіть таке панібратство не допомагало отримати підвищення зарплатні. Ще й ходили чутки, що фінанси надходитимуть нерегулярно… Не сказати, що я надто переймався через те. Просто дав сигнал совісті, аби вона дуже не мучила, коли коїтиму пакості родичу й рідній газеті.

Однак той мінімум, який від мене вимагався, – робив справно. Не тому, що відчував відповідальність. А швидше через те, що писанина залишилася єдиним задоволенням у житті, за яке платиш не ти, а тобі.

В тому суспільстві (кінця 2011 року) було настільки гидотно існувати, що я розучився робити майже все – навіть кунілінгус і яєчню. Але тарахкотіти пальцями по клавіатурі вдавалося досить непогано. В редакції майже не з’являвся. Більше стирчав дома, ходив на різні події та прес-конференції, футбольні та гандбольні матчі, навідувався до цікавих людей, котрих в Закарпатті – як тарганів у хрущівках на Проспекті.

Найприємнішою і найбільш безпечною тематикою видавалася якраз спортивна. І хоча головні види в області – футбол та гандбол – були наскрізь просякнуті ідіотизмом, корупцією, договірняками та політикою – з рештою атлетів і команд працювалося непогано.

Я не міг чіпати проблем «ручного і ножного м’яча», адже продався за три копійки людям, котрі правдами й неправдами таки продерлися до влади. Тож тепер лише «рубали капусту», мстили опонентам і вчилися, як не продути з тріском чергові вибори так само, як їхні попередники. З першого ж дня у мене був на них блювотний рефлекс. Однак у вітчизняній журналістиці більшість медіа магнатів і магнатиків викликають ті ж самі емоції. Тож я гадав, що так треба, і слід звикати.

Я шукав позитиви у наймізерніших здобутках. Обходив гострі кути й перчені теми. Сам іноді вчив спортивних чиновників, як будувати імідж. В цій патріархальній ідилії дратували лише конкуренти. У них були розв’язані руки. Адже їхні політики буянили при владі в попередній строк, а зараз перейшли в «радикальну опозицію» до влади. Хоча, як на рівні країни, так і на рівні області – навіть останні алкоголіки, котрі остограмлювалися у забігайлівці видавництва «Карпати» по дорозі на завод, знали – там всі куми, свати, брати й партнери по бізнесу, стиха крутять собі спільні справи, доять країну й ідіотів, котрі їх постійно вибирають, а потім довгими вечорами бухають разом з проститутками в бані й дико іржуть, наче коні з ферми губернатора, з невигадливих схем одурманювання населення.

Так от, ті конкуренти обнагліли вкрай, адже мусіли показувати, які вони опозиційні й хаяли наших «орків» у всіх сферах, аж гай шумів. Діставалося й спорту, зокрема й моїй персоні. Футбольна команда розвалювалася на очах. Від банкрутства її рятували тільки надмірні вливання нетямущого олігарха. Однак ті фінанси жорстоко дерибанилися адміністраторами самого ж клубу. Використовувалася простенька схема відкатів і розпіарювання нікому непотрібних гравців, яких брали «за великі гроші». Умовно кажучи, управляючі клубом дзвонили підстаркуватому нікому непотрібному Василю Васильєву або молодому але вже не перспективному Івану Іванову, пояснювали, мовляв, поставимо тобі непогану зарплату і підйомні дамо. І якщо будеш ділитися з нами – проіснуєш в команді мінімум рік. За сезон таких Васильків та Іванків проходило через наш ФК штук 50. Хтось навіть на диво починав грати у футбол і справді завершував кар’єру на мажорних нотах!

В гандболі було гірше, примітивніше й вульгарніше. Дівчата перебували фактично в рабстві одного з очільників регіону. Бізнесменом він був хріновим. В свій час цей сантехнік-рекетир добре бив голови базаринкам гаєчним ключем. Тож в результаті вибився в люди: став охоронцем володаря золотих батонів, без спротиву віджав кілька підприємств і надалі дуже елегантно вилизував дупу столичному начальству. Через те й тримався якимось дивом у кріслі. Але про чуже око хотів показати людям, який він кльовий, заощадливий і строгий спортивний функціонер – на відміну від свого колеги по партії, котрий викидав сотні тисяч зелених у футбольну прірву.

Навіть коли гандболістки боролися за чемпіонство – зарплата і преміальні приходили сяк-так. Часто дівки сиділи на одних прострочених макаронах з «Червоного Хреста» (також іноді крадених і перепроданих представниками тієї поважної благородної благодійної організації). Зрештою, тренер психанув і послав на три букви когось із численних наглядачів від партії. Його звільнили, ще й пришили сексуальне домагання, деспотію, моральні знущання і надмірно строгий режим для «нещасних героїнь нашої області».

Конкурент з опозиційного видання «мочив» нещадно. Той жевжик – спортивний оглядач – «заасфальтОвував» нас щотижня. Не питайте, як я міг таку ситуацію переводити в позитив. Добре, що населення, зачмеліле від різноманітних ріаліті-шоу, насправді не хотіло змін, а лише посмакувати скандальчик. Покричати на нечисленному мітингу, побідкатися на кухні за погаром вина чи стопариком горілки – та й по всьому.

Відбиватися доводилося кожного разу. Редактору дзвонили наші горе-функціонери та власники-олігархи, редактор капав заступнику, а заступник робив «5 хвилин весело» мені. Доводилося дискутувати на шпальтах газети з опонентом, використовуючи якісь натягнуті за вуха факти чи рапортувати про сумнівні звершення. Не знаю, де було більше героїзму й майстерності: у мого ворога, котрий знаходив факти й робив хороші розслідування, чи у мене – котрий висмоктував майже все з пальця, правдоподібно подаючи безглузді історії, в які вірилося наче в святу правду. Крім того, я був радий, що таким чином на спортивні новини виділяють більше площі й відповідно збільшувався дохід від гонорарів.

Так чи так, підходив День Журналіста. Чиновники з управління спорту (куплені разом зі всіма їхніми тельбухами нашими бандюками), котрі дуже часто посилали мені і-мейли, дзвонили й рапортували чи приходили спілкуватися – десь пропали. Наче уникати стали! Зрештою, найпорядніший із них (заступник голови управління) якось виловив мене після чергової прес-конференції й запитав: «Тарасе, ти ж не образишся, якщо ми Роману Тимчишину із «Вежі» дамо «кращого спортивного» цього року? Ну зрозумій, народ не схаває. Ти вже два роки був, а він новий, крутий, опозиційний, розслідування пише – не як ми всі – просто очі замилюємо…»

Я знизав плечима – мовляв, та нехай – мені то що – пару гривень і кусок паперу. Переживу якось… Але «на святкування з нагоди» прийшов, адже запрошували на шикарний фуршет – як же відмовитися.
***
Тимчишин на нагородження не з’явився. Товстопикий бандюган – голова управління – поблимав маленькими очками навсібіч та й віддав диплом в руки заступника, мовляв, передаш потім.

Заступник після частування підійшов до мене:

– Слухай, ніхто з журналістів не знає добре того Романа – ти б не передав дипломчик? Гроші я на картку вже вислав, дідько з ним. Він сам мене про це просив в листі. Ти ж із ним знайомий?

Я заусміхався:
– Знайомий, знайомий. Знаю чортяку добре. Та ще паскуда.

На цьому й розійшлися…

Вже по дорозі додому я завернув до банку: треба було зняти ті преміальні п’ятсот гривень. Бо начальство на основній роботі вже два місяці затримувало. Власний псевдонім заробляв значно краще й вчасніше… Що й казати. Добре бути в опозиції.