Сонях

Я – сонях, що виріс в асфальтній шпарці,
І спрагло завжди шукав роси вранці…
І був самотнім, однак не сумним,
Він для цього асфальту був щастям,
Єдиним! Однииииииим!
Як для місяця зірка пОсеред темної ночі…
Він заплющував свої чорні очі-зернини
Й засинав так щоднини,
Похнюпивши свої жовті вії…
Зранку вітер будив і лякав суховієм…
На світанку, як завжди, сходило сонце:
Жовтогаряче, велике і ніжне.
І сонях прокидавсяохоче й веселився в асфальтній хижі…
Я би теж хотіла ним бути,
Теплий вітер на собі відчути
І мружити очі від яскравого сонця…
Ні, не самотня я, а щаслива!!!
До найбільших мурашок по тілу,
Із дитячим блиском в очах
Та веснянками на обличчі…
− Соняху, правда мені личить?
Я теж сонячна, як і Ти,
Лиш скоріше, мій Друже, рости!
Та не надто ставай високим,
Бо тоді ти мене забудеш…
Ти поглянеш на світ широко,
Та і я вже дорослою буду…
І до Тебе вже прибіжать
Моїх двійко чемних хлоп’ят…
Ні, не бійся, вони не скривдять,
Лиш поглянуть на колір твій, жоооовтий!
І на очі – усміхнено-чорні…
−То це Він крізь асфальт проріс, Мамо?
Хтось спитає з малих чомучок…
А у Нього також є ручки?
А не сумно йому наодинці?
Не лякається він чужинців серед темної-темної ночі?…
Ні, не плачте, мої сумні очі,
Що ростуть швидко діти і нікуди подітись
Від його величності Часу…
Обіцяю, що серцем не згасну,
І цвістиму –жовто-прежовто,
Хоч буває надто непросто
Зберегтина обличчі щастя…
Діти впевнені, мамі вдасться
Бути Соняхом, бути Радістю
До глибокої осінньої старості,
Поки серцю дозволено битись…
І буденності не скоритись,
Хоч не солодко часом,
Не солодко…
(8. 07. 2019)

0

Автор публікації

Офлайн 1 місяць

Людмила Барабаш

0
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 13-07-2019

Коментувати

Проста авторизація через соц.мережі: