Йому було всього лиш двадцять літ…
Такий ще юний, зовсім ще дитина…
Як ворог лютий тупотом чобіт
Приніс біду на рідну Батьківщину.
І він пішов… “Бо хто ж, якщо не я?” –
Сказав сльозами змученій матусі.
Такий дорослий… Міцно обійняв…
“Молись, чекай мене – я повернусь”.
А там війна, там пекло на яву,
Там день і ніч злились в свинцеву зливу.
Там люди падають, як скошені, в траву –
Кривавий урожай в рядах сміливих.
Забувши страх, ішов він до кінця
За рідний дім, за матір, за країну.
Ще не кохав, не був біля вінця,
Ще тільки в мріях у майбутнє линув.
Та чи цікаво ворогові те?
Хіба обходить доля безневинних?
Та правда із малого проросте,
Бо найцінніше – то життя людини.
Нерівний бій… Оце, мабуть, і все…
Іще не жив, ще хочеться так жити…
І мамі звістку ворон понесе :
Не міг він по-інакшому вчинити.
Про нього не складатимуть віршів,
Його ім’я на завтра й не згадають…
Та він герой в серцях товаришів,
У душах тих, що завжди пам’ятають.
Він не боявся впасти у бою,
(Щоб тільки не дарма судилось вмерти),
Щоб сонце сходило у мирному краю,
Цвіло життя ціною його смерті.
Думок на тему “Життя ціною смерті”
І справді… війна багато молодих душ забрала, яким ще жити і жити.