Для голосування необхідно авторизуватись

Сповідь

Ні що не вічно у цьому житті. Все має свій початок і кінець. Все. Не можна з хватитися за один момент і надіятися, що так буде завжди. Так не буває. І навіть, якщо мої душа і тіло так і залишаться його – це нічого не змінить. Просто прийшов наш час. Потрібно дати можливість йому спокійно жити. Жити так, як він жив до зустрічі зі мною: в його домі з мамою спокійно, як раніше. А я буду ростить і виховувати наших дітей.

Ще дитиною, я мріяла про своїх дітей. Я гралася гралася ляльками, акуратно складала дитячий одяг своїх менших брата і сестри на веранді і говорила, що мені не потрібний чоловік, що я сама справлюсь. Мені б тільки одягати і піклуватися про своїх дітей. Мама посміялася тоді, сказала: «Вирости і все в тебе буде». Так, я тоді була мала. Пізніше, вже старшій мені навіть снилося, що я маю дитину, що я вагітна і народжую. Одного разу приснилося як я держу дитя на руках, як воно посміхається. А коли я прокинулася було відчуття ніби я когось втратила.

Коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у мене промайнула думка про його складних характер, але й виникло сильне бажання мати від нього дітей і не важливо, що буде потім – головне залишити собі часточку його поганого характеру. Не знаю чому, але ці думки самі виникли у мене в голові. Звісно про все я забула. І про те,  що говорила на веранді мамі і про сни і про бажання мати дітей. То все було ніби в іншому житті.

Ми почали зустрічатися. Це було цікаво так як у мене не було досі серйозних стосунків, а він такий спокійний старший вдумливий, не схожий на інших. Все йшло своїм шляхом: закоханість, емоції, свадьба. Сльози і радість так порч, що не розділити. Я була наївна, думала один раз і на все життя. Тому віддала йому всю себе, своє тіло і душу. Я навіть хотіла віддати йому свої думки. Але їх, як і вірші він не сприймав. І хоч я віддавала себе всю – він брав лише частину. І та не прийнята частина накопичувалася навкруги мене кільцем. Як болюча оболонка росла і росла. Я віддавала забагато проте не отримувала стільки ж.

 Так йшло наше життя. Моментами я ним захоплювалася, моментами – боялася, моментами мені хотілося впасти перед ним на коліна, моментами – хотілося його вдарити, а моментами – прихилити голову на його плече, обійняти за пояс і притулитися до теплої груді. Та най частіше мені було болісно і самотньо. Він відвертався від моєї душі, яку я йому подавала на розгорнутих долонях.

Я була лише тіню, радником, служницею і піклувалася про нього, як мати. Завжди чекала його і переживала. Навіть тоді коли він не жив вдома, коли ми були окремо. Я подарувала йому дітей, хоч він спочатку не хотів. Полюбив він їх тоді, як побачив і зміг потримати. Саме тоді у них з’явився батько. До того доки вони були в мені він боявся і не хотів їх. Я ж боялася самого процесу, адже не знала що буде і як.

Сенс життя полягає в тому щоб продовжувати його. Після народження першої дитини в мене було досить дивне  відчуття ніби я виконала важливу місію – продовжила рід. Ми живимо в наших дітях. Коли я дивилася на ліжечко із маленькою крихіткою, я відчувала, що відбулося диво. Ось воно, диво, махає ручками і посміхається мені. Тож чому я така нещасна від того, що мені не бути разом з чоловіком. Виходить я давно знала, що так буде, я підсвідомо це відчувала.

Дивний між нами зв’язок. Я готова була слідувати за ним навіть на війну. Думала залишити дітей на бабусю і піти добровольцем, та сестра мене відговорила. Тільки йому я ніколи не могла сказати не правду. Навіть якщо і збиралася щось приховати варто було мені поглянути в його очі… і я все говорила, не могла ні крихітки приховати.

Ми дуже добре розуміли один одного, ніби рідні душі (хоч свою душу він мені так і не відкрив). Він мав надомною якусь непояснювальну владу. Я для нього зробила б будь що. Але якщо кривдили моїх дітей я була готова збити з ніг кого завгодно.

Так ішло наше життя. 15 років ми разом, з них 13 в шлюбі. Я завжди була на другому місці після роботи, огороду, війни і побратимів, мами. Але я завжди була поруч: допомагала, підтримувала, чекала і мріяла, що колись він це помітить і оцінить. І, справді, іноді він помічав і говорив: «дякую», але ніколи не цінив. Він сприймав це як дане і буденне, як мій обов’язок, ніби так і має бути.

Нещодавно я помітила, що час іде, діти ростуть, а я старшаю, міняється моя зовнішність з віком. А я все чекаю коли в черговий раз він повернеться додому, а він не збирається і навіть натяку на це немає.  Ми живимо окремо, так просто спілкуємося і навіть іноді торкаємося один одного, але ми окремо. Така сумна ця відстань. Але чого ж я чекаю? Адже виходить, що я ще дитиною знала, що так буде. Чому ж тепер так мучаю свою душу? Я ж розумію, що він не повернеться, що все так і залишиться, що я ніколи не була і не буду на першому місці. Та раз у раз з надією наївною я даю йому шанс, та він мовчки його упускає. І все, що я маю – дві яскраві сльозинки мого щастя –  мої діти! Їх потрібно берегти, піднімати на ноги, ростити і плекати. Бо допомоги не буде. Його любов обмежується лише словами і поцілунком в щочку. Це все, що він може нам дати. Більше нічого… Навіть себе, бо він собі не належить і не живе з нами. То чому ж я сумую? Я ж це знаю і ввесь час знала, що так буде. Чому не хочу приймати дійсність? Чому до останнього надіялась, тягнула час і мріяла, що повернеться? Мені потрібно змиритися і жити заради дітей. Цього разу він не повернеться… Хай живе своїм життям, а я своїм.

 

3

Автор публікації

Офлайн 5 днів

Таня Крамаренко

298

Людина міцніше каменя, але ніжніше троянди.

Коментарі: 0Публікації: 117Реєстрація: 10-08-2018

Золоте перо

Достижение получено 02.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій