Серед холодних стін чужого міста,
Шукаючи притулку й теплоти,
У пошуках де-небудь щось поїсти,
Блукають діти – тіні самоти.
На вулиці, в під’їздах, на вокзалі.
Жебрачать біля станції метро…
Ці діти – ніби пам’ятник печалі,
Не приголубить, не обійме їх ніхто.
У справжній боротьбі за виживання
Залишені батьками та людьми.
І кожен день для них немов останній,
Щоночі умиваються слізьми.
А ми пройдем і очі відведемо,
Адже нікому не потрібні чужі діти.
Живем щасливо й навіть не збагнемо,
Як хочеться їм добре в світі жити.
Самотні тіні з босими ногами,
В обірваній одежі, що знайшли,
Їх сотні тисяч бродить поміж нами,
Благаючи, щоб їм допомогли.
автор Мовчан Тетяна
Автор публікації
Коментарі: 2Публікації: 1Реєстрація: 04-08-2020
Достижение получено 03.09.2020
Титул: Вибір видавця (Серпень 2020)
3 коментарі “Тіні самоти”
“Їм допомогли”. І ще краще було б якось переробити той рядок, де “залишені батьками і людьми”, бо така конструкція невластива українській мові. Вірш гарний і змістовний. Думаю, Ви станете вибором видавця, якщо не автором місяця)
Дякую,Вам. Дійсно швидко друкувала і не помітила помилки.Ще раз дякую.
Сталося так, як я передбачала:-)