Для голосування необхідно авторизуватись

Remake /дещиця у жанрі саспенс/

РІМЕЙК

– Анно, Анно, чарівна моя донно Анно, що за смуток смарагдовим сплеском з зіниць?

Насолодившись  нарешті досконалим рядком, я відхилився від стертих до невпізнанності клавіш й простяг руку за кавою. Сутінки вже давно розтанули у графіті нічного міста: сонячне, відкрите,  й гомінке протягом днини, поночі воно набувало нової, авантюрної суті, викликаючи в пам’яті уривки давніх й буцімто правдивих оповідок про портові пригоди, викрадених для невільницького ринку полонянок, та контрабандні сховки в катакомбах попід старою його частиною… Та ж годі фантазувати, –  різко обірвав власні замріяні блукання поглядом між поодиноко освітленими вікнами навпроти й вдалині. Горішній дев’ятий поверх надавав цю можливість польоту подумки над  ближніми новобудовами, вздовж узбережжя й ген, через буяння неупинно різнобарвних спалахів Аркадії, «за змах – другий крила», до осереддя всіх думок, чудового магніту почуттів, що, певне, так й не здогадується про те, що…

Проте, досить! Проект. (Ну що за дивне слово, «проект», для творчої роботи… Цікаво було б поглянути на те диво в бухгалтерських нарукавниках зі старих кінострічок, яке винайшло таке визначення…)

Проект. Має. Бути. В замовника. Завтра. О дев’ятій. Дев’ятій, не двадцять першій. За працю ж, юначе!

Та не складались у «живих людей» Анна, Дон Хуан й Командор, аж ніяк не складались. Хоча охочіш просто не буває, ніж був мій відгук на пропозицію цього перекладу. Не міг не зацікавитись рімейком на сучасний лад тієї старовинної історії, – тож, навіть не у гонорарі стала річ. І от… Чи вади авторського стилю, чи то стовпіння класиків над головою у той час, як я знущався над чудернацьким дописом, не припускаючи «настільки апгрейду», але ж формально дотримуючись авторського бачення? Тож  чи те, а чи інше, – та герої «не складались».

– Анно, Анно, бажана моя донна Анно, чом заламуєш руки в зітханні своєму?  Чи ж повернеться твій Командор, невідомо. Не сумуй, та прислухайся до серенад…

Та що ж я роблю, й справді…

Цей дивак Джей Кей (а чи було б простіше, коли знати справжнє ім’я? та полишмо власника  отих ініціалів..) взагалі склав щось на кшталт романтичного репу.  Чи то чудово, чи трагічно, та на моє сповнене сумніву питання, що ж мені з цим робити, – чи то сучасного Гарсія Лорку з Лопе де Вегою виписувати, а чи сеньору-з-Гарлему перевитворювати, –  Мотя таким знайомим звичним рухом стрільнув недопалок за спекотне вікно й, супроводячи поглядом  кольорове тату на Алісиній шийці, неуважно віддав на поталу мені право вибору: «Та що складеш, то те і буде! Аби наклад не падав… не її ж світлинами два розвороти заповнювати…»

Дещиця правди в тому була: сценки буття сталкера та маргінальні історії, з дитячою впертістю щодня гігабайтно атакували Мотін десктоп. А спроба відрядити фоторепортерку на елітний показ мод довела, що місія таки невиконанна, до того ж й обійшлася в круглий грошик: скандальні ракурси закулісся показу могли б й принеси значний успіх, й навіть  дати початок  цікавій серії матеріалів-роздумів, чи біографій успіху, такого собі «усім відомо й все одно цікаво», але ж… тямте, дівчино, як це робиться!

Та я відволікся. Однак, саме, пирскаючи сміхом над безмежним пасьянсом Лісуніного реГпортажу й шикаючи з Дмитром Дмитровичем один на одного,  мов когось оманув би аркушик «Всі тихо! Йде нарада!»! на скляних дверях Мотіного кабінету,- так, саме тоді я вперше й побачив Її.

Дещо тендітна з принуджено вільними манерами. Струнка й виразна. Не яскрава, але з тих, проходячи повз кого ти або притамовуєш кроки, або ледь стримуєш себе, щоб не вчинити якогось підліткового «коника», – і в будь-якому разі очікуєш: от-от ви стрінетесь поглядами, й ти безталанно й сам не знаючи, чому, пробурмочеш: «Чудова днина, авжеж?» А вона, ледь помітно стенувши плечима, погляне неуважно і стривожено, й, поминувши тебе лише на півкроку, здаватиметься дівчиною з забутого сну, тією, чию історію ти, певне, маєш знати, але пригадати ніяк не спроможний.

Саме це відчуття охопило мене з першого погляду на Ракурс № 275, за Лісиним переліком. Зрозуміло, що ми могли дістати той неблизький небокрай № 5004 останньої світлини (так-так, та сама вражаюча сценка стійки мікрофону рішуче здійнятої охоронцем заходу «На Воронцовськім» у намірі віддухопелити нездару-репортерку), єдиним рухом згорнувши всю ту «ракурсню». Але ж педант з садочка, -й чи не з ясел, – Мотя ще жодного разу в житті не спростував своєї репутації:  уважний всезнайко, прискіпливий до найменших деталей богеміанин, що весь-на-хвилі «та якось воно буде!» завжди віднайде досконалий і успішний «сир».

Так серед того сірого та кольорового, сепією та поза-фокусом стомившого нам очі декадансу «фешен а-ля-Лісик», усього того «сир’у»,  я відчув той погляд.

Погляд мов розривав тісну рамку світлини, і здавалося, я не був би здивований, поклич мене та дівчина на ім’я.

Вочевидь, роздивлявся я довго, як зважити на Мотін присвист та коментар «Я теж впізнав не зразу.. ти ж ба… Хейєрдал дідьків!»  Не надто збагнувши, про кого це з добрих півдесятка інших присутніх у № 275, я не утримався спитати – а хто вона, та дівчина в кутку, зі зніченою посмішкою за золотою запальничкою?

Її сукню бгав вітер, волосся впало навкоси чола, й складалось враження, мов досить їй дмухнути в об’єктив – і довкілля розвіється, та полишаться море, вечір, далекий маяк і- вона, дивний птах, що перервав політ в незрозумілому й чужому місці.

– Ну, батечку… таки вигледів,  а ще відлюдьком та самітником прикидаєшся… вона-вона, Жизель! Ну тепер вже пора, бггг.., Тур-исткою називати, бо ж як не крути, ноги балетні  у шлюбнім комплекті!

Так, почуття гумору в мого боса та приятеля специфічне.   Ну, раз наш № 275 містив багато різного цікавого, я, скориставшись тим, добув і собі примірник роздруківки.

Звичайно, я впізнав його. Що школяром, що у житті – навряд чи хтось крім родини й знав його на ім’я. Опецькуватий й на диво задерикуватий для своєї вдачі обережного матусиного любчика Канющик, як лише його не прозивали… й канюком, і канібалом, й навіть коником тигдимським…що ж, коник зріс, скінчив високії науки, й чи то геологом чи то гідрологом навіть побував у заморській експедиції, після котрої його, схудлого, засмаглого та змужнілого знов перебрала під опіку рідня. Щось-таки тигдимчик у житті здобув, тепер вже поважніше прізвисько позаочі отримавши. Однак, однак…тигдимчик – і Жизель, моя Жизель…  що її зацікавило в ньому, я б не став запитувати.

І не питайте, чому.  Просто це різні світи: тигдимчик – і сплеск крил над зачарованим озером, вправи і вправи і іще раз вправи пів днини, з болем на грані зневіри та перемогою над ним для легкості пір’їнки і подиху вітру у вечірній виставі… втрачаючи все відчуття часу, я мчав через пів-міста, аби не запізнитись. й віддалік, розклавши на колінах недописану роботу, дивувати посмішкою голубів Пале-Роялю, і прислухатись до невпинних вправ.  Спостерігати – то було б надто боляче.  Я прислухався. І ми разом працювали – вона над партією, я – над ще чиїмсь матеріалом.

Ми стрічались увечері. Чудова птаха на сцені дарувала талант партерові  та посмішку партнерові. І я, сповнений гордощів за обожнювану незнайомку, таку близьку і дорогу мені з невідомих скажімо, для Моті, причин.

Одного разу, на ювілейну виставу, я подарував їй квіти. Прості й  чарівні, жовтогарячі троянди Де Голль, охоплені паском високих ромашок; троянди здавались жаринками, що впали в морську піну або в сніг (Знаю-знаю, Мотю.. менше пафосу, більше сенсу..та вибач, вже сказав так, як відчув).

– Анно, Анно… Повідай мені, донно Анно, що так тужно затисло жаринку в грудях?  Як кохаєш його, чому сумно зітхаєш, чи  на щастя ви разом, питаю відтак…

Не надто подобається мені, та все ж – іще сонце не зійшло, а я впорався.  Я знав, я зміг! Мотю, ти геній… твої ж слова: «Відчуй себе якимсь обраним персонажем.. ким завгодно, хоч і фортуною, що виправить історію на радість читачеві». Нумо-нумо, і що тут ми маємо, тепер все це перечитати  не завадить відсторонено…

***

Передранкова сірувата мла,

пробуджена поодиноко голосами

пташок співучих ген удалині.

Лети, стрімкий мій кінь!

Мов два крила,

несуть мене тілесне та високе,

все розуміючи, я шепочу безтямно

«О, Анно, ти  призначена мені…»

Чи ж гідні сльози смутку утирати

долоні, жорстко зранені в борні?

О, Анно, ти призначена мені,

і  це я маю право відстояти,

з тобою ми повінчані у сні…

***

Месенджер пихато повідомляв: «Дмитре Дмитровичу, у Вас сила-силенна непрочитаних повідомлень!»  Та ну-у-у…  вже вкотре Мотя зарікався лишати ввімкнений ноутбук,- але минулого вечора не до формальностей з устаткуванням було.  Все почалося з дзвінка «так-так, ти не святкуєш, пам’ятаємо..  але ж на вогник просто так, на пару хвильок, ок? Стрічай!»

Кава-кава-кава, ось вона, мій запашний вранішній еліксир.  Тож почнемо з новин. Чи пошти? О, пересмішник-гмейл, чудо-о-во; тож зараз буде тисяча перша з поважних причин до затримки проекту, чи ж хто не знає нашого Квітика. Та-а-ак?! Та тут без ще кави вже не обійтись.. Надіслав! Ах ти ж, нечупарко мій геніальний…ого-о… ні, кави-кави-кави.. То що у нас в новинах тим часом?:

І тут вже Моті довелось сконцентруватись і збадьоритись по-справжньому.

Кілька різних джерел, кожне на хвилі власної наснаги та творчої спритності, повідомляли про загадкову загибель під час перельоту в Патайю громадянина Канюшика. Хто б  міг подумати, що тигдимчик хоч за таких сумних обставин потрапить до перших ньюсів доби? Та ж ось…

За словами стюардеси, після того як пасажир, поглинувши натщесерце достатню для грайливості настрою кількість «релаксуючих напоїв»  (стримати посмішку на цьому виразі було понад силу навіть серйозному Моті) спробував з’ясувати в командира екіпажу, чому б літакові не змінити маршрут на Лапландію, й був заради власної ж безпеки ізольований у ВІП-класі; все було чудово аж до самого прибуття в аеропорт, де й виявилось, що Канюшик перейшов з пасажирів до категорії вантажу; за звітом місцевої поліції  «постраждалого було задушено з застосуванням жорсткого пристрою типу залізної рукавиці».

Мотя знов реготнув, облаявши свою негуманність, але ж виклад обставин був мало сказати що дивним.  Так новини бувають різні…,

Однак, не забуваймо й хто відзнаку заслужив! З давніх часів пам’ятаючи, що паливо творця – «палити каву тоннами», Дмитро Дмитрович  придбав для Квітика найкращий подарунок своєчасним виконавцям, – і ось вже, дещо соромливо, вистукує у двері без дзвінка.

Відчинено! – спроквола лунає з глибини десь поміж диваном та підвіконням.

Проходячи на голос, Мотя перечіпається через якісь уламки, озирається навкруг. Жмут кінського волосся. Звідки б?. А сильний аромат пачулі видає тендітний метелик  шовкової хусточки з мереживом, що немов би присів відпочити край вибитої вщент клавіатури.

Квітик, в напіврозібраних лицарських латах, здивовано сіроочить у притьмяніле дзеркало, розминає затерплу долоню:

-А знаєш, Мотю, що мені наснилось?  Хуан таки покарав Командора. За нелюбов. Нагорло…

***

Кілька годин по тому, як вже вляглися в думках здивування і незручність, неквапливо складаючи реквізит, що все одно мав вигляд брутальний і справжній, Квітик знову і знову схвильовано, перехоплюючи власні слова на льоту, переказував Моті весь шлях між першим перегортуванням сторінок Джей Кея  – й до вранішнього кліку «Ну тож, – й відправити!». Цікава попервах оповідь обростала літературознавчими термінами, випливали нові та нові посилання на класиків,.. втрутитись, вірніше – перервати цей потік втомленому бесідою Головному допоміг дзвінок редакційного охоронця.

«Ну, почалося!» приречено зітхнув Мотя. Власне, що саме почалося, зрозуміти було важко, та поєднання з «рятувальники», «катакомби», «Аліса Григорівна» та «ну прям’ тобі риба»(?!) навряд чи віщувало відкриття колгоспного ярмарку десь на Старопортофранківській. Стихлий тим часом Квітик вже встиг дещо причепуритись й з навіженого  літератора набув вигляду чи то стрітрейсера, чи довічного студента західного кшталту. Склавши уривки почутого він навіть озброївся китайським ліхтарем, що тепер погрозливо стримів в нього з-за пазухи. Так,  дивакуватий колективчик був не надто дружнім, однак незмінними були дві традиції: Лісуніна потрапляти в халепи, та, відповідно, Головного – витягати з них оту малечу.

***

Взагалі, чому, ну чому вас туди понесло?  – гнівити Дмитра Дмитровича справа невдячна, тож якнайгірше  – так мовчати. Панічний стукіт зубів  об край склянки. Ні-ні, не забирайте, іще трішечки, благаю! Панічний стукіт зуб.. ой, а це вже не вода!

Оговтується, – кивнув Квітик у бік завмерлої зі склянкою «НЗ для представницьких цілей»  Аліси. – А дай-но сюди цяцю, давай-давай, ми лиш поглянемо…

… Початок квесту, велошоломи, «шахтарські»  ліхтарики…чиїсь підбори на весь екран, чиїсь  пальці тичуть у сирий камінь підвалля. Регіт. Задумливий хлопець цмулить пиво й перемагає у змаганні на «хто швидше». Так.. Переможений виконує танок, однак йому бракує грації. Жорстке приземлення на гепу.  Регіт. Хлопці танцюють «малесеньких лебеденят», великі неповороткі з усім своїм обладнанням хлопчини мають дійсно потішний вигляд. Запалені два чи три смолоскипи мов віддаляють всю буденність ночі зовні й здається, буцімто ось-ось підуть попід стіни то яничар, то ватажок контрабандистів.. а може, та віддалена луна повторює не тільки наші голоси та кроки..

Стіймо.  Дещо назад. Тінь. Стрімка, аж прозора в своїй невловимості. Тінь, тінь… метушня тіней. Безлад панічних голосів. Пронизливе Ліскине «Аааайй…!» Співала б ти, дівчинко, ціни б тобі не було…

Хто це сказав, це Я сказав?  Ні, то був голос жінки. Жінки? Сирени. Невблаганної долі. Чорного янгола з крапкою рубіну в кутку вуст. Терпкий із поволокою химерної спраги голос. Голос тієї, що танком весь світ вам розповість. Голос коханої. Янгола. Демона. Спраглої. Вбивчої. Незрівняної.  ..

Вона відхиляє обличчя від чогось глухо зроненого вниз. Ще раз. І іще… Крапка рубіну здається більшою, яскравішою, – і ось солонувата риска вже безжально витерта шовковою хустинкою з порожевілим мереживом край долоні.

– Досконалість. –  Чи це слово лунає насправді, чи лише у моїй підсвідомості?  Я збентежений, я приголомшений, й знову, знову вона вмить руйнує всі рамки, площини, світлини, – і я чую терпкий, з поволокою найгріховнішої спраги голос. Голос спраглої, вбивчої птахи.

– Ми притягаємо людей, з давніх давен… Вас зачаровувала наша спрага. Ви йшли самі до нас, мов на магніт – залізний пил і тонни корабельного металу. Ми уникали вас, та ви несли пожертви., гадаючи тим відкупити собі вічність. Вічність? Вічність та риби, холодні скляклі риби на дні душі без пристрастей… – Так, то голос коханої. Янгола. Демона. Незрівняної.  Єдине слово, що давало сенс життю у всі віки: досконалість.

***

Алісині тремтіння та сльози дещо вщухли. Велетенське садно на місці кольорового тату, все ще ятрило відчуття, та друга порція живильної вологи вже робила свою справу. «Хех, де наше не пропадало!» – чим ще міг зарадити Мотя офісній улюблениці по тому, як спроба відволікти розмовою потерпіла явне фіаско., бо ж на коментар «Відновиш потім всю красу, лишень хай заживе садно» мала розридалася: «Ні-і!там були риби, розумієте, риби! Райські рибки! І напис китайською – будь певен, як риба за течією! Ні-і-і! А вони, вони.., – захлинаючись словами, – тепер вони риби, розумієте, риби…». Зрозуміло було одне:  що райські пташки якось на мешканців водних стихій перетворились; та ж, не вважаючи себе знавцем іхтіології, Головний мудро промовчав.

Не сказати, щоб всі забули про Квітика в його гортанні по колу записів на диво вцілілої Лісуніної камери, та його роздум вголос нагадав, що у кімнаті присутніх більше, ніж здавалось.

– Мотю, – незвично рішуче розпочав він, –  скажи, ти ухвалив випуск до друку?

Прикривши долонею очі, Головний протяг: «Що-о? ти чого-о? та ухвалимо.. а ходи-но сюди…»

– Та ні, не зрозумів ти, Мотю, – Фльоров стріпнув ледь навкоси на лоб впале волосся й  продовжив, впевнено і невластиво жорстко: Рімейк. Рімейк всіх рубрик, ради досконалості. Я напишу вам правду про Лілліт.

VS ©

5

Автор публікації

Офлайн 2 тижні

Victoria Silchenko

18
Коментарі: 0Публікації: 8Реєстрація: 06-08-2020