РІДНЕ ДИТЯТКО – Частина 3 | Літературна премія Видавництва книг "Лілія"

. . РІДНЕ ДИТЯТКО – Частина 3.

. .Верба. Вона виросла – зазеленіла у самісінькому центрі великого гарного села. Стара – стара. Можливо їй п”ятдесят років, а може й цілісіньких сто. Під густою пишною Вербою – сільська криниця з чистою цілющою водою. Щовечора сюди приходили Він і Вона. Зелена Верба накривала їх ніжно й закохано своєю розкішною косою. Жила їхнім залюбленим щастям.
. .Він, Вона і Верба пили добру джерельну воду з доброї криниці… А потім було гарне весілля. Закохане, щасливе, сонцесяйне весілля. Справляли усім селом. Великим мальовничим селом. Аж раптом поміж гостями не стало наречених. Зникли таємниче й непопомітно.
. .У самому центрі села під своєю Вербою стояли Він і Вона. Верба накрила – сховала їх розкішними розлогими косами – вітами. Вічність… Цілою вічністю, неповторною вічністю була для них та чудова мить – хвилина.
. .Йтимуть дні, місяці, роки. Довго ще слухатиме Верба знайомий шепіт, стук – биття двох люблячих сердець.
. .Під Вербою стояли Він і Вона. То були Сашко і я.
. .І зажили ми любо та мило своєю щасливою родиною на радість своїм рідним батькам та всій великій родині. Так, ми створили ще одну закохану і залюблену сім”ю з ГОСПОДНЬОЇ волі, де панували повсякчас добро і злагода, мир і благодать, взаємоповага і взаєморозуміння. Нашими постійними супутниками по життю завше були Віра, Надія, Любов.
. .- Така файна пара, так підходять одне одному, такі веселі, життєрадісні, привітні молоді хазяї, – казали люди.
. .- Ви такі “паристі”, так ладить вам бути удвох разом, – втішалася свекруха, задивляючись на молодих господарів.
. .Понад усе я щиро кохалася у дивовижних квітах, яких насадила перед великою хатою – світлицею так багато, тільки би встигати за ними глядіти. Батьки наші допомогли цю хату нову покласти…
. .Цілими букетами із самісінької землі височіли оранжева, червона, жовта, рожева лілії. А білосніжні квіти лілії королівської по-особливому зачаровували і вабили зір перехожих та пахнули незвичним чудодійним ароматом. Молодими пагонами – китичками починав квітувати білий і фіолетовий бузок. Перед самою хатою розрослися – розквітли своїми дивовижними махровими квітками кущі ранньої темно-вишневої півонії. А скільки різнобарвних троянд було у гарному квітнику, які вигравали ніжними кольорами небесної веселки!
. .Незабаром у нас знайшовся наш хлопчик – первісток, якого нарекли РОМАНКОМ. Здавалося, на сьомому небі був щасливий татусь. САШКО своєю радісною новиною ділився з рідними і близькими людьми, зі своїми друзями і колегами. Його охоплювало якесь дивне, незвідане досі почуття – почуття чоловічої гордості за продовження роду, людської мужності, як сильної половини родини, батьківської відповідальності за новонародженого синочка, за свою родину, за свою сім”ю, і знову – безмежну – безмежну радість…
. .- Я ж казав, що буде хлопчик у нас, ТАМАРА! Синочка маємо, свого рідного синочка! Він так схожий на мене… І я в дитинстві був руденьким хлоп”ятком, – ніяк не міг натішитися молодий татко.
. .Рідне дитятко… Моє ріднесенько малесеньке дитятко… Мій дорогий синочок… Мій рідний первісток… Моє немовлятко… – подумки говорила я сама до себе, любуючись своїм рідним дитятком, коли залишалася наодинці зі своїм хлопчиком. Здавалося, що всі немовлятка чимось схожі поміж собою. Але ж – ні! Моє дитятко, моє рідне дитятко – найгарніше, найкраще, найвродливіше, найпрекрасніше… ГОСПОДЬ БОГ подарував моїй дитинці білі – білесенькі щічки з ніжним рожевим рум”янцем, сині – сині оченятка, як неба бездонного провесінь, руденьке волоссячко, таке густе і гарне, а уста маленькі дитячі, як вишеньки червоні, смачні і соковиті… Інколи закрадалася думка, що у нас мала народитися вродлива – вродлива дівчинка. Але на все воля ВСЕВИШНЬОГО… Я так люблю своє рідне дитятко, свого маленького хлопчика…
. .І голубила, пестила, кохала я своє рідне дитятко, співала йому пісеньку колискову, а потім – нашої, української “Ой, чий то кінь стоїть”, “В саду гуляла, квітки збирала”, “Ніч яка місячна, зоряна…”. Співала, а мій РОМЧИК слухав, слухав мелодію пісні, навіть не розуміючи ще всього, і щасливо заплющував свої голубі оченятка. А потім знову просив, коли був старшенький:
. .- Ще співай, мамо, співай…”.

. . Далі буде…

. . ТАМАРА РОМАНЮК