Харківським гнилим запахом,
Кохалися димні труби.
Удвох цілувались за цехом,
Життєвим тремором, люди.
Ти збирала мене рудим,
Волоссям, на рукаві.
Щоб я не казався нудним,
Оглянись, ми вже молоді.
І не згадуй мене п’яним,
Що образи били нестерпно,
Не одна ти, незвучно тьмяним,
Страждала ображена вперто.
Закривались між нами двері,
Кахелю сором брав.
Нас розкидали меблі,
Розквітчаної кімнати, барв.
Сірий натовп в трамваї,
Дихати нічим геть,
Удвох ми його покидали,
Такі сірі й сумні, на чверть.
Небо білило землю,
Чорну як дерева і серце мерця.
Крок за кроком віддава за стелю,
Тобі квітучого, на крок творця.
Серед коридорів чорний рубець,
Та ти в домашньому роздіта,
Зустрів, я падаю мов горобець,
Мрійної китай-амфори, трембіта.
Цей коридор, ця пам’ятка тобі,
Запилених світильників бруд.
І не те, що я блукаю у пітьмі,
А те, що я живу без тебе, одинокий Прут.
Автор публікації
Коментарі: 3Публікації: 5Реєстрація: 08-08-2018
