Для голосування необхідно авторизуватись

РОЗЩЕПЛЕННЯ. СПОГАДИ

Він переконливо і спокійно завершував доповідь по дисертації. Фізичні викладки та математичні обрахунки щільними ланками зміцнювали один одного. Вони послідовно доводили обґрунтованість озвученого, але присутні не наважувались повірити у збудовану містичну конструкцію. Стомлений важкою працею мозок на «автоматі» продовжував з годинниковою точністю розкривати здобуті таємниці.

Відчуття внутрішньої пустоти зростало з кожним вимовленим словом, як і байдужість до результату наполегливої, а насправді – каторжної, кількарічної праці.

Десь всередині, у глибині,зачаївся невпізнаний смуток. Він заважав. Але, на такі дрібниці не було часу ні зараз, ні десять років назад … ніколи. І щоразу, як тільки внутрішнє подразнення намагалось нагадати про себе, воно заганялось кудись іще глибше у внутрішню темряву жорстким вольовим зусиллям і концентрацією на роботі. Ставало легше на якийсь час.

Недоречним, але не критичним, було його зростання саме зараз. Раптом, тінню далекого відлуння повз внутрішній контроль прорвалось, пролетіло і згасло тривожне: «Щось не так!…».

В черговий раз зав’язалась коротка дискусія і турботи внутрішнього світу піддатливо відступили. Опоненти аж занадто прискіпливо і в’їдливо «пройшлись» по черговій частині роботи, хоча він це прогнозував. Власні та закордонні експерименти у найкращих лабораторіях із системним результатом звели нанівець і відкинули їх аргументацію. Можливість творення з фізичної пустоти матеріального світу «виривала з корінням» усталені уявлення.

«Наче солдат, який уміло пройшов війну і вдало оминав смертельні пастки … Ні, не оминув … Повезло …» – тотальний самоконтроль і самоочищення від всього ненаукового виявило та обурилось простоті, що проскочила у шпаринку. «Знову це недолуге слово «повезло» … Лише наукові терміни, лише вони … Я майже професор» – розірвана у часі думка пунктиром прожила своє життя. Він прослідкував за внутрішніми відчуттями при слові «професор» – жодного. Безбарвність внутрішнього світу давно стала звичною буденністю. … Статуси, відзнаки і ієрархії перестали його захоплювати відколи взнав, що це – товар. Але без них подальший науковий шлях був закритим. Такі правила цієї гри. … У глибині на кордоні смутку зачаїлась незгода. Він відчував її вібрації. Та ще зброя.

Він вже майже завершив основну частину і мав розпочати формулювання висновків, перспектив та практичного застосування напрацьованих розробок, коли до залу увійшов Вадим Петрович. Довелось зробити паузу у доповіді.

Із властивою для силовиків манерою безапеляційного нав’язування іншим своєї волі, представник контролю за науковими розробками мовчки простягнув присутнім вузьку стопку паперів – розписки про нерозголошення. За кілька хвилин заповнені формуляри повернулись до чорної папки з грифом «цілком таємно» і візит завершився. Контроль за наукою нікуди не зник, він виріс до міжнародного рівня і за згодою був переданий до відома профільної комісії при ООН. Вона відстежувала і скеровувала загальні наукові зусилля на потреби всього людства. Науковцям було дозволено крокувати безмежно далеко. Однак, контроль за розробками дозволяли уникнути їх застосування у військовій галузі чи суміжних сферах. Мрія початку 21 сторіччя приборкати апетити ВПК всіх розвинених країн і звільнити науку від тягаря знищення всього живого стала реальністю. Людство крокувало вперед.

«Хоч не одразу розпатякають! Якби ж вони знали…».У пам’яті промайнув його навіжений і сповнений відчаю двохмісячний період застою та розпуки рік назад, коли все завмерло. Робота фактично зупинилась: теоретичні викладки нічого не давали, експерименти і лабораторні дослідження зійшли нанівець, «метод науково втику» теж нічого не змінював.… Глухий кут.… Навіть не так! Він раптом провалився у кам’яний мішок і зверху приклали бетонну плиту. Жодної зачіпки чи ідеї … Не було ні  шпаринки, ні підказки, ні однодумця… Його видатний мозок не знаходив нічого. «Геній тут один – це ти! Сам вліз, то ж і сам вилазь!» – спочатку жартівливо, а потім з відкрито зневажливою вимогою говорили колеги. Вони були без зарплати … Всі відвернулись, навіть найтерплячіші та найвідданіші зійшли з дистанції. І спонсорська «поміч зверху» забила іржавий цвях у домовину: «Якщо за тиждень не буде прогресу – коштів більше не буде взагалі. Вкладені кредити потрібно повертати. Вирішуй…». А далі – він один… Саме тоді він вперше так неочікувано і так яскраво усвідомив, що він один. Один однісінький на осяжний йому всесвіт… Страшні муки пошуку і оточуюча безвихідь… Найгірше – це вона. Її холодний подих і мерзотна всеохоплююча присутність залишили у ньому глибокий слід. Було враження, що вона в’їлась навіть у його тінь і переслідувала, очікуючи наступного шансу зазирнути йому у вічі. Він зламався…не весь, але принаймні, щось таки у ньому точно зламалось. І той злам тупою біллю забирав життєві сили. Його отруйні хвилі були відчутні у всьому. … Вихід він знайшов. Сам… він вирішив, що формально так можна було припускати.

Наукова група з його «помічників та однодумців», а від завтра – окраса науково світу,сиділи у залі позаду академіків Академії наук в очікуванні своєї частки успіху. Навіть по шкірі пройшло обурення та протест щодо їх самозакоханих заяв що лунатимуть на фуршеті: «Так це ж саме я був упевнений у результаті! Я наполягав рухатись далі! Завдяки мені все відбулось!».Стабільна невикорінна «п’явична ситуація» наукових кіл.

Він завершив доповідь. Останні слова наповнили повітря залу і остаточно закріпили напружену тишу. Розроблена, доведена і частково підтверджена експериментами «Теорія розщеплення хвильових функцій у не проявленій матерії» відкривала невимірні перспективи для людства.

«Хочу додому… я стомився». Вперше за останні роки ця думка була викликана щирим бажанням позбутись всього, що оточувало. Він подумки опинився у своїй квартирі, як поверх цього легкокрилим птахом пролетіло знову: «Щось не так!…».

Академіки уважно обмірковували почуте та вкотре перегортували матеріали лабораторних досліджень. Вони не поспішали з виголошенням своїх висновків і оцінки. Занадто прогресивною і відверто єретичною для класичної науки була не тільки тема, а й отримані результати. Не те, що спростування, навіть тінь сумніву у можливості досягнення того, що було ними почуто, могло безповоротно позбавити їх всього досягнутого – такою була ціна першості.

Настав час «коридору очікування»…

«Живете НАЧЕ боги …» – пам’ять блискавично розрізала внутрішню тишу словами отця Пантелеймона, від чого усередині щось зщулилось та застогнало. А далі, перед очима зникли зал і академіки, все зникло… Пам’ять наче викрала його зануривши у миттєвий спогад, коли стають осяжні навіть запахи. … Того теплого і спокійного вечора він вперше за останніх декілька місяців знайшов годину у щільному графіку для прогулянки із дружиною новим парком. Спільна прогулянка нагадала період його залицяння та забарвилась спогадами. Дружина приспала його увагу і вони несподівано опинилися перед маленьким храмом, що іграшкою виглядав поруч із сірими корпусами заводу. Будь-яка релігія викликала у нього злість і зневагу до її представників. Його життям, переконаннями керували «прагматичні і раціональні погляди». Саме з таким формулюванням він крокував вперед і засівав це у голови оточуючих. Заперечень бути не могло. Кожен раз, коли цей постулат злітав з його вуст, голос отримував металеву непохитність, за якою напоготові стояли роздратованість та гнів. Чому саме так?Відповідь була у його внутрішній темряві, куди йому не хотілось заглядати – вона його лякала.

– Ходімо звідси, ти знаєш моє ставлення до цього «опіуму»… – по тону голосу було зрозуміло – всі заперечення скасовані.

– Ні, познайомимось з отцем Пантелеймоном, – несподівано твердо і у тон відповіла дружина.

– Я не зоопаркова тваринка … – роздратування вирвалось назовні. – Вмієш ти зіпсувати вечір.

Він сердито відкинув її руку і ривком крутнувся на місці та покрокував геть.

– Вас цікавить не проявлена матерія та її хвильова функція, математичний опис процесу її розщеплення? – потужний бас, що пролунав позаду, током пройшов по спині. Сергій упізнав цей голос. Він зупинився і повернувся, а потім уважно вдивлявся у людину в рясі. Коли той підійшов до Лізи та обійняв її за плечі, все стало на свої місця – Олексій. Тільки він вмів так вишукано обійняти будь яку представницю жіночої статі, що вони як віск танули у його обіймах, закутані у величезні руки, від яких не поспішали звільнятись. Однак, зі сторони все було надзвичайно душевно та інтелігентно. За роки, що вони не бачились Олексій дуже змінився: колір волосся, статура… Друзі з дитячого садочка,однокласники, одногрупники. Вони були втіленням мрії про названих братів для всіх хлопчаків, а згодом і юнаків. Ніхто і ніщо не могло їх розділити. Доки фільтруванням оточення Сергія,«йому ж на благо» не зайнявся тесть… Перед від’їздом Олексій висловив думку, що саме на їх дружбі, на їх братерстві, Григорій Максимович відпрацював, відшліфував і вдосконалив «польову практику» застосування соціальної складової теорії розщеплення. Сергій відчував, що це – гірка, але правда. Однак, її прийняття та визнання лякали невідомою перспективою подружнього життя молодих. Він не знав, як протистояти тестю і розумів, що непокора матиме важкі наслідки. Гарантоване розлучення і втрата Лізи наступного ж дня – це лише жахливий початок, про який у зрозумілій формі м’яко попередив Григорій Максимович. І попередження, зрозуміло, окреслилось з перших хвилин після згоди на весілля після сватання. А Сергій не уявляв своє життя без Лізи. Тільки думка про це знищувала серце закоханого.

Друзі сиділи в кафе і розуміли, що все втратили. Нічого не зміниться, бо кожен прийшов із наперед сформованим рішенням. Один сподівався на останній шанс бути почутим і круто змінити долю, спіймавши її за вудила, як це було не раз. А інший – прийшов з продуманою і аргументованою моделлю свого життя аж «поки внуки не стануть на ноги». Важкі терези долі для молодості. В одній частині – відданий друг, чисте сумління і можливість проживати життя на власний розсуд, але із гарантовано незагойною раною у серці. Обов’язкові падіння і злети: «Пан, або пропав». Можливість творити те, що спланували. З іншої частини – кохана Ліза, спланований і виміряний на роки сталий ритм життя, наукового зростання та визнання. «Покрокова інструкція для майбутнього академіка» – з посмішкою Григорій Максимович розповідав, що і коли Сергій досягне, як це вплине на сім’ю та як його успіхи сприйматиме Ліза. Життя розвивалось виключно за його планом. І він щоденно це доказував справами, наголошуючи Сергію на цьому.

Олексій інакше моделював ці терези, але розмова була даремною. Сергій розумів свій вибір без вибору. Для друга місця не знайшлось.

Коли Олексій встав і покрокував до виходу, Сергій відчув, що власними руками розірвав себе навпіл і втратив свою найдорожчу світлу половину. Він знав, що вона є, але загорнулась у саван недоступності і добровільно заховалась у глибині. Залишилась інша, щойно обрана і раніше йому невідома. Може вона буде такою ж привітною і відданою, якою була та, що заховалась? Може не все так погано?

Відтоді їх життєві шляхи розійшлись. Друзі загубились у вирії буднів. Хоча, ні!Загубився тільки Олексій. Він обміняв блискучу кар’єру видатного фізика на невідомість. Принаймні, такою була думка Григорія Максимовича, а значить і Сергія…

Прізвище академіка Горобенка вирішувало все у житті молодої людини, навіть у талановитої. «Талантам потрібно допомагати, бо бездарності пробиваються самостійно. Але ж ти у нас талант!Без опіки ніяк …» – неприхований напівнатяк Григорія Максимовича супроводжувався в’їдливим поглядомі зверхньою посмішкою. У цьому був весь він, людина, що звикла отримувати владу над іншими. І не важливо хто це був, і не важливими були шляхи, навіть якщо це приниження і зневага до ближнього і рідного. Академіка цікавив тільки результат, а він – досягався.

Вивернуті з ніг на голову реалії, що прозвучали у цій фразі переслідували головне – знищити самооцінку Сергія. Обурення молодої людини миттєво зажадало помсти за підлість. Він – видатний студент, якому пропонували високооплачувану роботу як університет, так і низка відомих НДІ, вже не рахуючи десятки пропозицій приватників. Ці пропозиції цікавили Сергія і розмір фінансової винагороди гарантовано забезпечував би всі потреби молодої сім’ї. Однак, завдяки втручанню тестя все було відхилено. «Для чоловіка єдиної доньки у цих пропозиціях немає перспективи». А тепер, коли всі шляхи були зумисно знищені і залишався єдиний, який бачив академік, він дозволив собі насміхатись і принижувати Сергія, прирівнюючи його із невдахою що без його допомоги не може обійтись … Ледь стримався. Нова частина внутрішнього світу дала зрозуміти, що варто стриматись і змиритись із почутим. Вона нагадала попередження і Сергій піддався на внутрішнє вмовляння та змовчав. Саме в цей момент купівля-продаж його особистості остаточно відбулась. «Телятко стало покірним». … Але це у минулому і ніби нічого поганого з цього не вийшло, як вважав Сергій…

– Що ти тут загубив? – вирвалось замість привітання, залишкове роздратування на дружину далось взнаки.

– І я тебе радий бачити. Довго розповідати, і тобі це не цікаво.

– Чому ж?Цікаво! Тим більше у мене ще є 10 хвилин – напруження не спадало.

– Ні, не цікаво. – завершив цю тему Олексій. – Ліза перед тобою не завинила. Це я просив тебе привести, бо навіть зараз он ті двоє зліва і ще троє у машині оберігають тебе. – Сергій озирнувся і погодився із побаченим. Вадим Петрович був вірний собі і посадовій інструкції. – Отож, пробач мені люба, що тобі дісталось. Господи помилуй! А тепер дозволь нам на самоті кілька хвилин побути. – Ліза хитнула головою на знак згоди та повільно відійшла і присіла на лавку, що затишно ховалась під гілками верби.

– До тебе не пускають, а ти сам поміж людей не буваєш, от тільки так з тобою можна поспілкуватись.

– Не перебільшуй, – вирішив віджартуватись Сергій, однак серйозний погляд друга поставив все на свої місця. – Так, ти правий, я весь у науці.

– Так, ти там.

Колишні друзі мовчки дивились один одному в очі. Сергій зайняв захисну позицію. Твердий і водночас неймовірно лагідний погляд Олексія наче гірська річка шукав шляхи подолати цей захист. Несподівано йому це вдалось. Сергій ніби відчув, як промінь Олексійового погляду оминув захист та світлом пірнув у глибину глибин його темряви. Сергій відсахнувся.

– Бог створив всесвіт досконалим і цілим. Адама створив за своїм образом і подібністю, а значить теж – досконалим і цілим. Потім, так само і Єву. Перші розщеплення божественного творіння зробив змій упіймавши у пастку «і будете, наче боги, що знають добро та зло». Він обманом розщепив довіру перших людей до слів Бога, потім до здобутого ними досвіду і знання, а завершив – розщепленням їх самооцінки. З тих пір людство живе, скероване на слово «НАЧЕ». Духовна пам’ять і біль втрати спрямовують людей на відновлення цільності та досконалості, а значить і подібності. Важка і довготривала праця над собою. Але досвід розщеплення сформував альтернативний шлях – пошук зовнішньої заміни, що на короткий період через матеріальні блага створить ілюзію раю. І чим більше «раю відібрав», тим ти ближче до омріяної цільності. Так сформувався і запанував дух постійного невдоволення здобутим у матеріальному світі. Він жене людей все глибше і глибше до основ побудови, пізнавати її секрети, щоб відшукати втрачене. Але пізнавати через розщеплення, яке руйнує все, чого торкається. Старий приклад, коли пиляти гілку, на якій сидиш.

– Все? – мозок захлинався від роздратування.

– Так!

– Розщеплення – це не руйнація!Це – шлях до істини! Воно – найефективніший спосіб пізнання навколишнього світу, який засвоїло людство. Всі значні досягнення і прориви людства формувались на цьому, бо у своїй основі так побудоване наукове пізнання. І саме наукові досягнення лягли в основу благ людства.

– «Розділяй та владарюй!» не шлях до істини, це – обман і ілюзія. «Об’єднуй і віруй» дарує безліч граней, що формують цільність, а значить -Істину.

– Де б було людство зараз, якби не всі види і способи розщеплення?

– В Едемському саду!

– Повір мені, точно не там! Наука вже зайшла настільки далеко, що ми й справді «наче боги». Хоча, … на кого я трачу свій час … – Сергій спинився і проаналізував почуте та сказане. Між ним та Олексієм вже невимірна прірва. Він мовчки обернувся та почав крокувати. За кілька кроків спинився, озирнувся і з неприкритим презирством сказав – Подивись на себе, до чого ти докотився. Озирнись довкола і припини бути дитиною. Подорослішай! Наразі, вже час!

– Коли станеш дитиною, чи з інших причин, приходь! Я на тебе чекатиму!

… Ліза прийшла додому пізно. Розмова не клеїлась. Але вихід був –  посилення зусиль і концентрації на роботі. За кілька днів все налагодилось і пішло так, ніби між ними нічого не сталось.

Оголошення рішення авторитетної комісії вирвало Сергія із спогаду.

Присутні вітали з успішним захистом і здобуттям наукового звання. Фуршет був обтяжливою даниною. Найбільш цінною виявилась розмова з Вадимом Петровичем. Вони стояли на відкритій терасі заміського ресторану.  Коньяк залишав благородні патьоки на чарках. Силовик говорив тихо, але відчеканюючи кожне слово.

– Роботу вже передали спонсорам. Вони задоволені її результатами. Як і у попередні рази Ви досягли досконалості.

– Як у попередні рази, це лише теоретичні викладки, закріплені епізодичними експериментами, – після паузи продовжив. – Це – не наука, а бутафорія. Я більше не відчуваю життя у своїй роботі.

Вони мовчки стояли деякий час. Кожен міркував над своїм.

– Ви розумієте наслідки втілення хоч однієї із Ваших розробок? – концентровано уважний погляд співрозмовника змусив Сергія ще раз замислитись і виважено підійти до того, що прозвучить у продовжені.

– Так. І я хочу цього.

Вадим Петрович мовчки допив залишки янтарного напою і перевів рейки розмови у інший напрям.

– У Карпати виїжджаєте завтра?

– Так.

– Це – Ваша ідея?

– Ні, це – Макс! Загорівся історичними подіями: Захар Беркут, Олексо Довбуш, опричники …  Ліза підтримала, я – не заперечую.

– Будьте уважні у дорозі.

Знову настала затяжна пауза. В залі ресторану звучали динамічні мелодії і гості витанцьовували у такт. Співрозмовники роздивлялись зоряне небо.

– Вашу нову тему профінансують без обмеження бюджету.

– Дякую.

Силовик піднявся і потиснув руку:

– Ще раз вітаю, пане професор.

Фуршет завершувався. Запрошені почали розходитись та на прощання знову висловлювали привітання. Один з офіціантів підійшов з маленькою тацею на якій лежав білий конверт без адресату, а поруч ніж для паперу.

– Це – Вам.

– Від кого?

– Мені доручили передати, я не знаю.

Сергій відкрив конверт. Лист був набраний на щільному, але достатньо тонкому папері з відчутними на дотик рельєфами і вишуканими вензелями. На ньому були всі атрибути секретаріату профільної комісії ООН. Однак, здивував зміст. Він зовсім не відповідав офіційному змісту.

«Ви живете в ілюзії. Вами створена нова реальність.

Вона чекає на Вас»

«Ніби хтось підслухав розмову. Але, місце для розмови обирав Вадим Петрович! Хто-хто, а він – знає де і що робити. Значить, це збіг … Підозріло вдалий. Може недолугий жарт? Тоді, чому на офіційному бланку? Чи знає про це Вадим Петрович? Може варто його повідомити? Або ж, краще зачекати?» Думки плутались та перестрибували одна через одну. Вечір остаточно був зіпсований.

Не зважаючи, що ще не всі гості розійшлись, Сергій швидко вийшов з ресторану та запросив своє авто. Присутність кремезних хлопців супроводу від Вадима Петровича заспокійливо вплинули танок тривожних думок. «Все буде гаразд. Цей лист – просто чиясь, хоч і вдала, але – витівка», почав заспокоювати себе Сергій. Аж раптом, з новою силою і самовпевненістю заявило про себе тривожне: «Щось не так!…».

….

Водійський досвід тримав увагу в тонусі. Сергій пильно вдивлявся у дорогу. Він любив свій старий «бумер». Рівномірне гарчання двигуна, шикарна ходова, затишний салон, комфортна приладна панель, зручне сидіння … Здається, він не знає такого вузла чи агрегату, до якого у нього було б зауваження. Автомобіль викликав у нього глибоку повагу до тих людей, що його розробили і втілили у життя. А ще, він ловив себе на думці, що вони неймовірно сильно любили свою справу. Внутрішні контролі знову виловили шпигуна – слово «любили». Винахідливий мозок швидко підібрав аналогію. «Замінити любов до справи може тільки стерильний педантизм, контроль і професійність. Що відповідає науковому підходу для відображення реальності» завершення думки викликало водночас внутрішню перемогу і відчуття відрази. Погляд перескочив на дзеркало заднього виду і він на мить зустрівся очима із сином. Безтурботні блакитні оченята …

Максу було сім. Ліза загорнула його крилами турботи і любові одразу, як взнала, що стане мамою. Світло щастя у її очах було неймовірним, воно йшло з якихось таких таємних глибин, про які йому ніколи не взнати. З того дня вони були постійно разом. Він це називав просто – гіпертрофований материнський інстинкт. А вона не виринала з романтичних епітетів: «кохання», «щастя» і всі інше у цьому стилі. Він дивувався і водночас радів, що між нею і Максом відносини були такими сильними. У його напруженому розкладі не передбачався час на маленького сина. Сергій вважав, що коли Макс подорослішає, то він як і його батько з головою порине у світ науки. І, коли це станеться, то на вдячного сина чекатимуть батькові досягнення і глибини наукових ідей. «Макс зрозуміє і погодиться, що я не даремно витрачав час на науку» – непохитне переконання широким прапором майоріло у свідомості.

«Буде не так!…» – як постріл із засідки, вистрибнула самовпевнена тінь сумніву. Але одразу отримала відсіч.

Одноманітність траси дозволила нахлинути спогадам. Пам’ять закинула його на початок сімейного життя. З дитиною у них не виходило вже декілька років. Лікарі обстежували їх стан здоров’я – все було незмінно чудово. Об’єктивних причин, що унеможливлювали сімейне щастя не було. Лікарі у своїх поясненнях переходили на заплутані і заглиблені у термінологію формулювання. Однак, результат був незмінним – дитини немає. Це дратувало, а розпач безжально руйнував фортецю їх стосунків десь із середини. Сумніви гризли золоті нитки їх кохання. Спочатку, вони зникали після перших посмішок. А згодом, вони вперто і наполегливо перекушували відносини молодих. Обстежень було понад десяток і Григорій Максимович залучив всі свої зв’язки – без змін. Проживання спільно з батьками утворювало додаткову гнітючу атмосферу очікування. Квартира охоплювала цілий поверх і її простір вимагав життя. Всі мешканці хотіли бачити дитину, відчували її необхідність і вона органічно вже мала бути у домі. Але …

Раптово внутрішньо завібрувало відчуття туги за нездійсненою мрією, яка видалась дуже схожою на ту, що рвалась із внутрішньої темряви. «Як вони схожі!» – відмітив про себе Сергій, але нитка спогадів не перервалась.

Найбільш неочікувано боліло у моменти, коли на екрані телевізора попадались кадри щасливих сімей із дітьми.

Сергій не витримував, він почав затримуватись на роботі. Все більше і більше занурювався у наукові проекти, щоб не думати про нездійсненність очікуваного. Це помітили і почали поза плечі насміхатись. Де хто з колег не обійшов його сімейну проблему коментарями з непристойностями. Інші не втримали язика за зубами і, «з дружніх спонукань», вказали на недобрих людей. Дарма, що не сказали у очі, Сергій мав би можливість «випустити пар» по-чоловічому. А так, тільки декілька хімічних домішок у початкові реактиви і, «шаблонне порушення техніки безпеки», що призвели до виробничих травм. Банально … Ті, хто здогадався співставити ці події у часі, тихим попередженням рознесли «табу» на обговорення його сімейних справ. Тепер, він був не тільки вискочкою, кар’єристом і «дико зростаючим» науковим поповненням,а й страшною копією та продовженням ненависного багатьом академіка Горобенка. Оповідання про методи усунення академіком конкурентів по «науковому ремеслу» переказувались виключно пошепки у колі найнадійніших.

З приємною музикою і плаваючою проекцією ожив телефон. Дзвонив Вадим Петрович:

– Сергій, Вам потрібно відпочити, втрата концентрації на 15 відсотків. Перед Житомиром заїдьте до «Тихої тополі», я замовив для Вас із Лізою фірмове рибне асорті. А у Макса буде шоколадно-молочна втіха.

– Дякуємо, Вадим Петрович! – дзвінкий голос Лізи, – Ви завжди вмієте зробити сюрприз!

– Радий, що Ви пристали на мою пропозицію.

– Дякую, – Сергій посміхнувся і відключив телефон. Їм ще їхати хвилин 30. Уважність і завбачливість силовика завжди його дивувала. Це було дивовижне поєднання галантного, мудрого і тактовного друга з хижою хваткою дикого звіра.

Сосновий ліс нагадав картину на стіні у їх квартирі і повернув у спогади. Сергій так і не зміг у відносинах з Григорієм Максимовичем перейти до слова «батько». Під час чергового прибирання у квартирі один з переставлених записників розкрившись впав на підлогу. Загнутий аркуш обіцяв неприємну розмову. Сергій підняв записник і розправив аркуш. Роздивлятись чужі записи без дозволу було порушенням власного етикету. Це принижувало навіть тоді, коли про це ніхто не знав. Однак, цього разу все було інакше. «3..57..31 Юрій Володимирович, якщо по здоров’ю Лізи проблеми». Запис був зроблений тестем, але його почерк був занадто змінений на краще. Стало зрозумілим – все для того, щоб будь-хто зміг розібрати. Запис був підкреслений кульковими ручками різних кольорів і яскраво виділявся на фоні інших. А потім, нещадно і багато разів закреслений. «Чому?» – здогадка навіть не визначилась у думку, як Сергій розгорнув сторінку і приклав до вікна. На світлі зміг розібрати заретушовані цифри номеру. Калатання серця і внутрішні відчуття підказували, він знайшов щось важливе. Швидко завершивши домашні справи він вийшов з дому і набрав номер – нічого. Однак, його це не спинило. Декілька місяців прихованого від домашніх пошуку і витрати на «службову інформацію» зійшлись у обірваний клаптик паперу з адресою.

Стук у скляну шибку дверей з облущеною фарбою звучав надією на чудо. Фіранка швидко відхилилась і до скла прилип шматок старечого обличчя з один випуклим оком. Від несподіванки гість відстрибнув. Дрижаки дружно збігли до ніг. Опанувавши себе, Сергій запитав:

– Доброго дня! А Юрій Володимирович тут живе?

Око за цей час жодного разу не моргнуло. Три поспіль однотипних питання нічого не змінили. Юнак остаточно відновив свій внутрішній спокій і підійшов майже упритул до дверей. Фіранка так само раптово закрилась.

– Його тут немає, – прозвучав хриплий голос.

Всі подальші намагання продовжити розмову завершились нічим. Сергій обійшов будинок декілька разів, заглядав у вікна, сподіваючись побачити співрозмовника – все було дарма. Дачний будинок завмер. У ньому нічого не відбувалось протягом дня і вечора. Сергій сидів на лавці під огорожею сусіднього будинку та чекав. Невідомо що мало статись, але він чекав. Навіть ніч нічого не змінила – у будинку життя ніяк себе не проявляло. Якби він, на власне переконання, не був матеріалістом, то побачене ним око і почутий голос вже давно було б потрібно віднести до аномалії. Він не хотів собі зізнаватись, але спогад про побачене викликав у нічній темряві страх.

Прохолода ночі вже вимірювалась цокотом зубів. Перепади температури у суху, але глибоку осінь виявились біль відчутними, ніж він передбачав. До того ж, він добряче зголоднів. Але Сергій вирішив не відступати, він мав дочекатись.

Ранок зустрів його моторошно. Він в черговий раз подивився на двері дачного будинку і захолов від жаху. Крізь сіру ранкову димку він побачив, що фіранка на дверях знову була відігнута і нерухоме око не моргаючи уважно роздивлялось його. Він не знав, як довго це тривало, але нормальним це назвати він би не зміг. Око знову зникло. Дрижаки раптового страху виявились ще більш холодними ніж ті, що калатали ним цілу ніч. Жах змінився злістю і бажанням все з’ясувати. Несподівана внутрішня рішучість підштовхнула його до дверей. Він швидко підійшов до дверей і з силою  смикнув їх на себе. Двері були не зачинені і слухняно відкрились.

– Юрій Володимирович!

Згорблена фігура озирнулась на звернення.

– У Лізи проблеми.

На пожованому життям обличчі з’явилась тінь неймовірного болю, водночас, жалю і любові, але у ту ж мить її з’їла маска байдужості. Господар відвернувся, а той самий хриплий голос повільно наповнив веранду:

– Це мене не обходить.

– Але ж із здоров’ям Лізи проблеми! – майже вигукнув Сергій фразу із записника так, наче це був код доступу.

– Це мене не обходить.

– Ніхто крім Вас не знає, що потрібно робити.

– Я давно не лікар. Мої розробки – заборонені. Повідомлення про надання мною будь-якої медичної консультації, навіть на рівні припущення що я щось сказав, коштуватимуть мені добування ще 15 років до тих 20, що я відбув …

– Я Вас благаю!

Фігура знову озирнулась і згаслий геній медицини шургаючим кроком підійшов впритул. Він повільно і уважно розглядав Сергія так, ніби зчитував медичну картку пацієнта, який хворіє все життя. По очах старої людини було видно, що він знаходить відповіді на свої питання нічого не запитуючи. Під цим поглядом нічого не приховаєш. Сергій був наче на долоні. Старий відійшов назад у глиб веранди:

– Ви втратите її … У Вашому шлюбі буде провалина ще більшою, ніж зараз…Вона – зміниться, а Ви – ні…Повні протилежності…Подумайте про себе, чи справді ви цього хочете?

Сергій завагався. В цю мить десь із середини назовні пробилась та його частина, що вміла собою жертвувати, віддавати себе без останку для ближнього:

– Так…

Автомобіль акуратно закотився на парковку. Привітливий офіціант вже чекав біля дверей «Тихої тополі». Вадим Петрович вмів обрати найвишуканіше, чим завжди дивував Сергія. Обід був прекрасним і радісні мандрівники вирушили далі.

Світло фар вихопило дерев’яну вирізьблену хмаринку, що фірмовим знаком висіла поруч із заїздом до готелю. «Веселкова хмаринка» приймала їх вдруге. Втома далась взнаки, тому мандрівники без додаткових слів швидко розмістились у замовленому номері. Навіть Ліза відмовилась від тривалого душу після дороги і теж пірнула у ліжко. Постіль випромінювала ніжний запах сушених квітів і трав, хвойних дерев. Карпати! Карпати! Десь у глибині стомленого професора щось ворухнулось і він напружився, щоб захистити відвойовані території, але даремно. Пам’ять витягла букет ніжних і теплих відчуттів та долучила до отриманих. Задоволення поширилось тілом. Він відмітив про себе, що місце для готелю було вдало вибране на гірському хребті. У дні, коли хмари не забували, що це не вони гості готелю, зі всіх номерів відкривались невимовно прекрасні та неповторно величні краєвиди сходу і заходу сонця. Верхівки гір, майоріли над пухнастою ковдрою хмар всіма фарбами веселки. Природа закохувала у себе, щоразу створюючи нові пейзажі. Вона наче гарантовано обіцяла постійно бути непередбачуваною та звабливою в обмін на те, щоб люди припинили її змінювати і руйнувати.«Тьфу, агітаційна маячня зелених …» – у засинаючий свідомості система захисту востаннє вигнала чужинців. Він провалився у міцний сон.

Яскравий та сонячний ранок бавив гостей. Макс швидко їв навстоячки біля столу і нетерпляче тупцював, щоб якнайшвидше вибігти із обіднього залу. Після чергової повної ложки, він з набитим ротом, впевненим рухом показав «стоп» і побіг до входу у огороджений внутрішній двір готелю, де на нього зачекались розваги ігрового майданчику. Власник «Хмаринки», кремезний гуцул Василь,зробив його за знайомою з дитинства Сергію і Лізі схемою – гойдалка на цепках, гойдалка з пласкої дошки на вісі, гірки з переходами, тунелі з перелазами, плетені сітки, басейн із кульками, пісочниця і баскетбольне кільце. Батьки смакували місцевою кухнею під тихий звук запальних мелодій. Звичка спільного проведення часу не більше ніж година вранці і стільки ж увечері створили затяжну паузу. Теми для розмови вже вичерпані: дружина жила дитиною, а він – наукою. Формально – разом, по суті – чужі. Хоча Сергій періодично відчував, що там у темряві заховалось щось дуже важливе, яке насправді утримувало його сім’ю. Щось необхідне, але на його пошуки не було часу.

Ніби непомітно, але на майданчику запанувала тиша. Професор це відмітив і прагматично припустив, що Макс чимось захопився. Але Ліза сполохалась – вона знала, що така тиша потребує перевірки. Її наляканий зойк обірвали двері, що причинились, коли вона вийшла. Раптово всередині Сергія все похололо:він ніколи не чув від неї нічого подібного. Відчуття, що сталось щось жахливе, пружиною викинуло його до внутрішнього двору. Він вискочив на майданчик. Ліза тримала Макса на руках і стояла у віддаленому кутку. Хлопчик був спокійним, але не розумів, що відбувається. Налякані очі дружини виразно виділялись на її зблідлому обличчі. Між нею і Сергієм було двоє невідомих чоловіків у типовому робочому одязі будівельників. Вони тримались спинами один до одного. Той, що був подалі, розкинув руки так, ніби намагався не пропустити Лізу з сином до Сергія. А той, що був ближче,стояв обличчям до Сергія і тримав перед собою дивакуватий металевий стрижень із бігаючими по ньому цифрами.

– Доброго дня, Сергій Борисович! У нас для розмови лише дві хвилини. Ні з Вами, ні з Вашою сім’єю нічого не станеться. Тільки вислухайте нас, бо для всіх нас іншого шансу не буде.

– Ви що робите? – Сергій майже не слухав, що йому казав невідомий, його захлиснуло обурення та жагуче бажання звільнити дружину і сина від цих бандитів.

– Ви отримали наш лист…, – швидко продовжив розмову перший невідомий, але його було перервано нападом Сергія. Цей вчинок нічого не дав. Стрижень випустив електричний струм і тіло зм’якло, хоча розум залишився у повній свідомості. На диво, професор не відчув жодного болю. Було враження, що він вмить став ватним. Невідомий обережно підхопив падаючого Сергія і підтягнув до сидіння на гойдалці. Посадивши професора, він сів навпроти і продовжив так, ніби нічого не сталось. – ми науковці – підписанти (так,у прихованих від сторонніх вух розмовах, називали науковців-практиків. У їх компетенцію входило реалізовувати у життя винаходи світового значення під контролем профільної комісії ООН. Санкція на їх роботу надходила виключно з найвищих міжнародних інституцій. Про їх існування інколи говорили у кулуарах, однак, це робили пошепки та із застереженнями. Серію це здавалось здебільше вигадкою, бо з жодним із них він не стикався та й не чув, щоб хоч когось із його кола науковців запросили туди на роботу). Всі Ваші розробки були втілені у життя та спрямовані виключно на потреби «золотого мільярду». Планету вже майже знищено. Останнє замовлення, яке Ви отримаєте дозволить перерозподілити ядро Землі на окремі складові і рознести на декілька приватних планет. Ви маєте спинитись.

– Ні в якому випадку, – почувся металевий і спокійний голос Вадима Петровича. Звідки він взявся на території майданчика було незрозумілим, але Сергій був йому дуже радий. Злочинці переглянулись і їх погляди та рухи видали майже тваринний страх, що їх охопив. Вони позадкували один до одного. Владним голосом, що не терпить заперечень, силовик наказав:

– Відпустіть жінку і хлопчика.

Ліза безперешкодно забігла із Максом у готель. Незнайомці згуртувались і вже стояли осторонь. Спостерігаючи за присутніми Сергій інтуїтивно був впевнений – вони знайомі. Аналіз слів першого злочинця про дві хвилини на розмову, раптова поява Вадима Петровича, відсутність взаємного здивування між ними і дивовижна слухняність «злочинців» на тлі страху – все зійшлось!

Як і обіцяв перший незнайомець, тіло повністю відновило свою функціональність і Сергій підвівся.

– Сергій Борисович, другого шансу не бу… – світлова крапка поглинула першого невідомого і він зник – в руках силовика був пристрій, схожий на брелок із сигналізацією від автомобіля спрямований на невідомих. Другий злочинець миттєво викинув під ноги Сергія срібну кульку. Друга світлова крапка виконала ту ж функцію. Кулька підкотилась до взуття професора і він на автоматі вирішив її відкинути, очікуючи що вона вибухне.

– Ні! – вигукнув Вадим Петрович, але було пізно.

Все, що оточувало Сергія вмить зникло. Побачене ним не могло вміститись у жодне слово, що він знав. «ШОК» чи «ЖАХ» були чимось дріб’язковим і дуже віддаленим він справжнього відчуття …

Він стояв на тому ж місці на горі,а точніше – на шпилі від неї розміром близько п’ятдесяти метрів на двадцять. Довкола не існувало прекрасного гірського перевалу!…Як, по факту, і не існувало Карпат!… Гір просто не було!…Довкола був чистий і пустий простір! … Він озирався. Око вихоплювало навкруги у далечині за кілька кілометрів чи десятки кілометрів ще такі шпилі з різними висотами… «ЩО ЦЕ?! ДЕ Я?! ЩО СТАЛОСЬ?! ДЕ КАРПАТИ?! ДЕ ЛІЗА І МАКС?!»… Питання без відповіді розривали свідомість!

Налетів вітер і потягнув до краю прірви. Сергій припав до землі, щоб не здуло… Точніше – до її залишку… Лежачи і тримаючись за виступаючий камінець, напевне, вперше у житті він всім тілом відчув «смак землі». Її енергію, її міць, її щедру соковитість, невимірну терплячість до людини і безмовну любов. Вмить усвідомлена безмежна туга землі за втрачену красу та різнобарв’я палючою блискавкою проштрикнула серце… Порив вітру вщух і професор підняв голову. Він із силою видохнув, бо здавалось, що ще трішки і отримані відчуття розірвуть його на шматки. Підвівшись, він присів та сперся спиною на камінець, за який тримався і розгублено розглядав все довкола. Сергій все ще не міг прийти до тями, щоб зрозуміти, що з ним сталось. Прохолода каміння передалась через спітнілу сорочку. «Це не сон, але це ж не може бути реальністю!…» – свідомість в черговий раз стала дибки.

Очі піймали відблиск тієї ж самої кульки, через яку він опинився на горі. Рука автоматично потяглась до неї: «Гірше вже не буде!». Блискучий предмет був схожим на звичайну кульку від підшипника. Такими він грав із Олексієм у дитинстві, жбурляючи їх у металеві пляшки на влучність. Роздивляючись кульку він помітив заглиблення, ніби навмисно зроблене під ніготь. Дослідницька думка випередила застереження і навколо нього загорілась проекційна сфера. Він опинився у віртуальній бібліотеці з особливим змістом, на що вказував її дизайн. Основний екран видав список науковців, що здобули світове визнання. Їх систематизували по роках із переліком видатних робіт, що були передані комісії ООН для збереження. Погляд швидко вихопив його прізвище і рука потяглась та торкнулась екрану у цьому місці. Випали пов’язані із цим записом віконця і розкрилась вся мапа подій, пов’язаних з цією науковою роботою: від передачі її науковцям-підписантам до практичного втілення у життя. Він методично переглянув всі свої роботи, їх втілення та досягнуті результати …

Більш за все йому не хотілось вірити у можливість такого обману. Але документи, звіти, фотографії та відеозаписи красномовно свідчили, що все відбулось насправді… Усвідомлення, що саме його розробки відкрили шлях до знищення планети, наче бурхливий весняний повінь нестримною навалою захоплював у ньому все, руйнуючи досягнення і визнання, якими  він гордився, знищуючи сенс науки у його розумінні… Масштаби вражали: світові війни – дитячі забавки, а всі тирани історії – недолугі випускники дитячого садочка у підготовчій групі.

Його розробки дозволили загорнути людство у просторово-ілюзорні капсули із незалежним розвитком просторово-часових вирогідностей, поєднаних у взаємодіючій мережі. Все відбулось миттєво і ніхто не усвідомив цього. На вимогу «правлячої коаліції» планету поділили на будівельні кластери та забезпечили їх вивезення на віддалені орбіти Сонячної системи для утворення штучних планет. За десяток років земна поверхня перетворилась на мережу основних та підтримуючих висот, які забезпечували взаємодію капсул…

Черговий рух пальцем вихопив позавчорашнє доручення-звернення до науковців-підписантів, по часу якраз після того, як його робота була здана Вадиму Петровичу на збереження. «Прудко» – з гіркотою відмітив про себе професор:

«…Базисні основи Теорії розщеплення були сформульовані і опрацьовані академіком Горобенко Г.М. Він зробив правильний та усвідомлений крок у майбутнє. Однак, справжнє життя у Теорію вдихнули роботи кандидата наук, а від учора – професора Ставницького С.Б. За ці роки він неодноразово довів, що володіє видатними знаннями для  реалізації наших задумів. Ми лише за крок від творення власних планет.

Руйнація глибинних пластів планети та квантування ядра залежить від його останньої наукової праці. Вона має реалізуватись у стислі строки. Отож, необхідно забезпечити безперешкодне фінансування його проектів та надати необмежені ресурси. Ізолювати просторово-ілюзорну капсулу з перебуванням Ставницького С.Б. та прискорити перебіг часу у ній за максимальною програмою прискорення 1 до 20 років. 

На нас чекає нове майбутнє!

Колеги, для вас у ньому також є місце!

Підпис: голова профільної комісії ООН».

Він затис кульку і віртуальна бібліотека згорнулась.

«ЦЕ – НЕ МОЖЕ БУТИ РЕАЛЬНІСТЮ!!!…Що тепер буде із Максом і Лізою?… Що буде зі мною?… Що буде далі?». Він охопив голову руками і закрив очі. Мозок відчайдушно і безрезультатно боровся із побаченим. А серце, наче ковадлом калатало у груді.

Вперше, за все життя він цілковито занурився у спустошеність і безвихідь. Незворотність втраченого наче вивертала серце зсередини на зовні, завдаючи неймовірного болю. А напрацьована відповідальність та почуття справедливості після побаченого і прочитаного хвилями доповнювали біль. Хтось наче навмисно перегортав у пам’яті сторінки побаченого. Перед очима стояли налякана Ліза і нерозуміючий, що відбувається, Макс. Де вони і що з ними? Усвідомлення того, хто стояв за реалізацією його наукових розробок, малювало виключно жахливі перспективи для його сім’ї при будь-якому перебігу подій. Серце рвалося на шматки! «Що я накоїв?… Що я накоїв?…». Запанувала безпорадність…Від неможливості щось змінити і через страх за дружину і дитину він здався. Сльози виступили на очах і затримались, ніби востаннє запитували дозвіл збігти по щоках. «Розкис як мала дитина, не здавайся!» – внутрішній голос спробував знайти хоч якусь опору у втрачено ним світі, але це було даремно. Він заплакав…

Плечі здригались від поривів плачу. Його знищувала та розчавлювала думка, що він власними зусиллями зробив все, щоб назавжди втратити сина і дружину. Саме це відчуття боліло найсильніше і не спиняло його сліз. Коли крізь сльози він подивився ще раз довкола, то йому здалось, що руйнація землі була співставна з його власною руйнацією. Він знищив власну сім’ю і все живе довкола. Як із цими думками та відчуттями він мав жити далі?Здавалось, що кожного разу серце стискалось до крайньої межі власної болі, але з черговим обертом думок наступне стискання знаходило нові і глибші точки болю.

Майже таким безпорадним і заплаканим він познайомився з Олексієм. Дитячий садок був нестерпним місцем, яке розлучало Сергія з мамою. Він був переконаний, що на роботі він не буде їй заважати. Вдома ж вона все встигає зробити коли вони разом! Чому на роботі має бути інакше? Він знав напевне: там все було б так само. Але дитячий садок все знищував. Спостерігаючи за малюками, що теж плакали, він знаходив однодумців і переконувався у своїй правоті. Того дня мама залишила Сергія у групі та швидко вийшла, доручивши його переодягання виховательці. Але та, почувши голосний плач у групі кинулась на допомогу і втихомирення комусь із дітлахів. Це був шанс наздогнати маму і піти разом із нею. Відкриті двері залишились позаду і прудкі ноги несли навздогін до мами. Знайоме пальто мелькнуло у натовпі, що додало Сергію впевненості й снаги.

Несподівано на його шляху з’явився великий і кудлатий пес, що моторошно гарчав та виставив ікла. З пащі скапувала запінена слина і на кожен рух малюка собака впевнено та хижо наближався. Дитина налякано кинулась назад. Дужі щелепи вхопили за хутряний комірець із обгорнутим шарфом і пес почав тріпати малим. Сергійко не розумів, як позбутись нападника, його охопив жах. Він же просто хотів наздогнати маму і знову бути щасливим поруч із нею! Безпорадність, підсилена відчуттям несправедливості у виниклій ситуації, викликали жаль до самого себе. Сльози вирвались на зовні.

Гарчання собаки змінилось гучним скавучанням і малюк плюхнувся на землю. Коли він встав навколішки і підняв шапку, що сповзла на обличчя, то побачив погляд дивовижно насичених блакитних очей. Цей погляд був спокійний і теплий, від нього віяла впевненість. Малюку передались ці відчуття, від чого одразу стало добре. Він відчув невимірну довіру і повагу до незнайомця. Плач припинився сам по собі. За мить йому здалось, що вони брати, які чомусь загубились і ось тепер знайшлись. Старший хлопчик простягнув руку і сказав:

– Пішли!

Сергій зіп’явся на ноги і поклав свою руку у протягнуту. Так і є, вони точно брати, інакше і бути не може, міркував він про себе. Для хлоп’я все було очевидним. Бо тільки старший брат міг його знайти у скрутну хвилину та захистити від жахливого пса. Малюк вдячно і по рідному стиснув руку рятівника. Названий малюком брат потис його руку навзаєм. Вони мовчки пішли вдвох назад у дитячий садок. Сполохана і налякана вихователька здалеку побачила втікача і бігла йому на зустріч не стримуючи сльози радості у кімнатних тапках. Накинута куртка злетіла на землю, коли вона припала до брудного Сергійка та сильно притисла до себе.

– Не тікай більше від мене, Сергійко, – вона так щиросердно його попросила, що й за багато років він не міг позбутись трепету серця коли згадував її голос і ті обійми.

Старший хлопчик стисло розповів виховательці, що сталось і пообіцяв погратись із Сергієм, як тільки-но група вийде на вулицю.

Відтоді вони були нерозлучні. Сергій щодня поспішав до садка і названий брат вже чекав на нього. Хоч Олексій був старший на 2 роки, у невідомий спосіб він оминув своєчасний прийом до школи і у перший клас вони прийшли разом. Разом вони були і все подальше життя, аж до … «Брат! Вибач мені! Як я хочу знову бути поруч із тобою! Як насправді мені не вистачає тебе! Весь цей час, я без тебе! Я заблукав, знайди мене! Будь ласка, вибач за все, що я зробив із нами! Вибач!»…

Серце знову зщулилось у крапку. З пам’яті винирнули слова названого брата: «… Коли станеш дитиною, чи з інших причин, приходь! Я на тебе чекатиму!…». У думках проскочило: «Брате!… Якби я міг зараз до тебе прийти, я би біг, а би летів на крилах до тебе!… Знайди мене і врятуй, брате!… Пробач мені все створене мною зло!… Я винен перед тобою!».

Легке шипіння і на шпилі з’явився Вадим Петрович. Він був у звичному класичному костюмі із непохитно спокійним виглядом.

– Зловмисники добряче захистили доступ до Вас, – звернення прозвучало з металевими нотками, наче звинувачення, а не привітання.

– Це, – Сергій показав рукою довкола, – правда?!

– Бачу, час витрачено не даремно…Ви ж хотіли втілення, – з цинічною зверхність та іронією силовик нагадав їх розмову у ресторані.

Скажений біль від сорому усвідомленого знову стиснув серце.

– Не такого, – вигукну Сергій, не впізнаючи власного голосу.

Вадим Петрович говорив стило і чітко, наче забивав цвяхи з одного удару:

– Іншого не буде. Людство вичерпало природні ресурси і Земля більше не могла так існувати. Отож Ви виконали свій обов’язок перед людством – врятували найкращих і найдостойніших…

– Де Ліза і Максим? – перебив його пафос науковець.

– Це немає значення.

– Сволота! – Із неймовірною силою професор накинувся із кулаками на силовика. Голограма вільно пропустила його крізь себе на іншу сторону. Змінився тільки кут розміщення Вадима Петровича.

– Де вони? – вигукнув Сергій.

– Ліза у лікарні з психічним розладом, що не виліковується. А Макс, – він зробив паузу, щоб професор осягнув почуте, – розпочав роботу над Вашим проектом.

– Ви – хворі? Йому – сім років! – видавив з себе Сергій.

– Було… Завжди пишався унікальністю академіка Горобенка та його розробками! Біоприскорювач робить дива. За годину Ваш Макс дорослішав на 10 років, а біоприскорювач працював три години – він досяг стиглої форми для наукових розробок. Отож, зараз йому тридцять сім і він успішно крокує шляхом, який Ви проклали.

Підлість і мерзотність вчиненого по відношенню до його сім’ї, а особливо до дитини та зумисний вираз: «…досяг стиглої форми…» – ніби мова йшла про рослину, збурювало у ньому бажання негайно помститись. Але прагматичний розум підказував, що ще не час. Він з неймовірною швидкістю обраховував способи виманити Вадима Петровича наживо на цей клаптик землі – знайшов!

– У цій кульці є також список підписантів, що його розробляли. Вони озвучили свої наступні кроки і пропонували приєднуватись. Заберете, чи нехай котиться донизу? – Сергій став неподалік від прірви та зімітував на обличчі байдужість. Він нахилився і поклав кульку під лівий черевик.

Якісна голограма передала ту мить, коли на обличчі силовика проскочило рішення у якому професійний обов’язок переважив можливу небезпеку виниклої ситуації. Науковець відчув – заради цього аргументу силовик неодмінно вийде наживо. Отже, буде шанс реалізувати жагу помсти за сина, за дружину і за себе, за все, чого торкнувся обман. Він внутрішньо зібрався і підняв черевик – кулька покотилась. Голограма ожила і хлопок взуття по камінню підтвердив, що Вадим Петрович був на місці. Все пережите науковцем за цей день злилось у один нестримний напад. Вони зіткнулись. Професійний удар із поштовхом відкинули професора вбік. Кулька підскочила і полетіла у прірву, коли під нею з’явилась рука та підхопивши швидко її стиснула.

– Є!

Спортивна підготовленість до екстремальних дій порадувала силовика. Він пружно звівся і повернувся до професора. Сильний поштовх у груди відкинув його у прірву. З котячою цупкістю він схопився за руку професора і збалансував на краю каміння. Посмішка самозадоволення виступила на обличчі – він не впав! Сергій відчув, що сили не рівні, але тепер він вже не міг відступитись назад. Щосили він ще раз штовхнув силовика у прірву. Той не втримався і потягнув Сергія за собою…

Відчуття вільного падіння охопило тіло. За мить польоту професор втратив Вадима Петровича з поля зору. Сергій не відчував жалю за свій вчинок і що саме так завершувалось його життя. У нього водночас виникло і обміркувало декілька думок: «Можливо цим вчинком зможу хоч якось спокутувати свою провину перед сином і дружиною. Нехай хоч якось «золотий мільярд» відчує, що не все у його владі. Шкода, що я так і не встиг зробити все те, про що мріяв і що хотів…».

А потім та темрява, з якою він вів боротьбу, з якої весь час лунало «Щось не так!…» і про яку він забув у бурхливих подіях дня, нагадала про себе. Це вона була поруч, коли все сталось із дружиною і сином. Її сила змусила бігти на допомогу. Вона дала відчути біль та переосмислити все побачене у віртуальній бібліотеці. А зараз, вона несподівано для Сергія загорнула відчуттям любові і втішання змучене серце. Біль залишився і гострота пережитих хвилювань нікуди не зникла, але з’явилось щось невловимо важливе. Це відчуття наростало і було настільки важливим цієї миті, що Сергій аж пірнув всією увагою у цю глибину. Ніяк не підбирались слова, а знайомі вибудовували місток у невідоме: «сподівання», «надія», «прощення…». Аж, ось, яскравим сонцем вибухнуло: «Господи, помилуй!». Ці два слова засліпили очі і здалось розлетілись на увесь Всесвіт відкидаючи його назад угору…

– У цей момент я схопився у ліжку, – опущена голова спиралась на руки. Сльози від наново пережитих відчуттів теплими краплями збігали по щоках. Він розумів, що переказ сну на сповіді міг бути сприйнятий щонайменше як дивацтво, але саме цей сон змінив його із середини, – Я проснувся … віруючим…

– У цей момент я схопився у ліжку. Сон був настільки реальним, що я довго не міг збагнути чому опинився у номері? – опущена голова спиралась на руки. Сльози від наново пережитих відчуттів теплими краплями збігали по щоках. Він розумів, що переказ сну на сповіді міг бути сприйнятий щонайменше як дивацтво, але саме цей сон змінив його із середини, – Я проснувся … віруючим… .

Лагідне весняне сонце зігрівало, а легкий вітерець жартівливо пестив молоде листя дерев. Вони сиділи спина до спини як колись у дитинстві, захищаючи один одного і глибоко довіряючи брату. У тиші почулись завзяті цвірінькання горобців, що ділили між собою перші бруньки якоїсь трави, яку обсіли всією зграєю та веселий переспів інших птахів у парку.

– Господи помилуй! Амінь! – соковитий і бархатний голос Олексія завершив почуте через деякий час, коли стало зрозумілим, що на зараз це все.

Сергію не хотілось, щоб зараз відбулось традиційне завершення сповіді. Дуже сильними для нього були ці переживання і відчуття важкості наслідків від допущених помилок. Серце ледь тріпалось, а душа вперше розгорнула без жодного сорому чи страху всі свої таємниці. Хотілось знайти розуміння, співчуття і підтримки, без читання моралі чи настанов. Просто, прийняття таким, яким є.

Олексійова спина була незворушна – здалось, що він відчув це німе прохання. А може зміг так сильно зануритись у біль оповідача, що й сам здогадався. Не важливо як, головним було, що так просило серце і душа Сергія. Вони сиділи мовчки, як після спільної важкої праці, коли для них все зрозуміло без слів. Хвиля любові і вдячності побігла від Сергія до названого брата.

– Скажи, а хіба можна через сон стати віруючим?

– Шляхи Господні не вимовні! До кожної душі Він приходить неповторними стежками… Як і шлях до порятунку у кожного свій.

– А я – врятований?

– Не знаю… Тебе ніби розбудили від сну і показали, що є справжнє життя. Але що з цим робити, залежить від тебе.

Сергій розмірковував над почутим. Дивно, він відчував, що це були найповніші відповіді, але мозок не знаходив конкретної відповіді. За словами брата відчувалась прихована велика і глибинна сила. Здавалось, що її можна відчути навіть на смак. Але упіймати її так і не вдавалось у коротких відповідях. Дух дослідництва штовхав професора до нових знань, а інтуїція підказувала, що це буде довгий шлях тривалістю у життя. Він знав напевно, що пізнання невідомого ніколи його не спиняло.

– А що з цим робиш ти?

Олексій мовчав. Просте питання, яке він чув не один раз від різних людей та за різних обставин, щоразу викликало у нього пошук правильної відповіді для того, хто запитував. Щоразу звучала різна відповідь. І зараз, він подумки зазирнув у своє серце і звідти дістав знайдені слова.

– Я насолоджуюсь життям і насолоджуюсь Його любов’ю до себе, Його невимірною щедрістю на великі дива.

– Це як?

– Він дивом воскрес мого брата з «духовної смерті». По невимірній любові і милості дарував мені грішному радість бути поруч у той день із тобою. І продовжує зміцнювати нас у вірі. За що нам, грішникам, така милість і благодать? Я не знаходжу

Серце перейнялось духом сказаного і стислось від почутого. Вперше, не розум професора, а його серце запитало:

– А де Він?

– У храмі твоєї душі.

Ці слова подарували відчуття вічності, вони наче відкрили заслон, що давно стримував життєдайний струмок віри, надії та впевненості. Сергій відчув, попереду у нього буде нове і невідоме життя, у якому на нього очікують нові відкриття. Весна…

У буденності життя людина загубила головне – пізнання себе. А пізнаючий себе – з подивом усвідомлює, що власними вчинками у всіх своїх проявах щомиті будує найвеличнішу споруду життя – храм власної душі.

Людина – подивись на своє творіння!

Віруй і знай, доки живий – маєш шанс змінити все на краще! Поки є час – знайди і збери себе: «об’єднуй і віруй»!

2

Автор публікації

Офлайн 11 місяців

vito

2
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 05-05-2020