Для голосування необхідно авторизуватись

Хата

Хата

На придане моя бабуся Катерина, як йшла заміж, отримала аж десять десятин землі, та хату, аби не переводити поля, яке планували засівати, збудували напригорбі в ярку, хто ж міг знати, що скоро буде колективізація і все поле заберуть. Сам пагорб, засадили вишневим садом, бо вишні в господарстві завжди знадобляться, а от груша дичка з’явилася якось сама-по-собі.
В цій хаті жили мої батьки. Я досі пам’ятаю запах цього дому, іноді від спогадів аж в носі крутить, а очі самі собою мружаться від солодких і таких рідних спогадів, спогадів мого дитинства, спогадів тих митей, які вже більше ніколи не повторяться, та до кінця моїх днів будуть зі мною, будуть в моєму серці. Цей дім, дім моїх спогадів, пах всім одночасно, утворюючи один, якийсь рідний та неосяжний своєю різноманітністю аромат, духм’яного чебрецю з нашого пагорба, що мама натрудженими руками, розкладала на дерев’яні підвіконня, весняних квітів, особливо пролісків в яких утопала кожної весни наша хатина, горіхи, яблука, дикі фіалки, медуниця, кусюча кропива, стиглий терен та солодкий, липкий аромат груш, що так і гепали на землю, розбиваючись на солодку кашу під стінами хати, приманюючи тим самим цілі орави жовто-смугастих ос та пузатющих мух. Та найкраще пахла сама хата, кожної пори року по різному, зимою: дровами, сіном, свічкою, морозом за вікном, теплотою пухової перини, що кожного ранку не відпускала з обіймів, піччю і хлібом з неї. Весною: грозою, глиною, квітами, бджолами, що випадково залетівши, довго стукотіли лобами об шибку, ціплятами від цвіркотіння яких і вночі здавалося, що десь вже пищить. Літом: ставком з його жабами, водоростями та сріблясто-бокою рибою, грушами дичками та кислицями, запеченим терном, що частенько підгорав і доводилося відчиняти навстіж геть всі двері, сушеними яблуками та абрикосами, тягучим маминим, вишневим кіселем. Осінню: дощами, грязюкою, соняшниковим насінням, прядивом, вишневою наливкою, парним молоком, горіхами, буряками, томатами, а от мишами пахло майже завжди, на відміну від бражки, яку чутно було лише перед святами.
Зараз там дерева поросли між стінами, туго сплели своє гілля, даху вже давно немає, нічому вже втримувати аромат, що так мені пам’ятається, пагорб мій вже геть насунувся, наче підсуваючи рештки мого дитинства, моєї хати до ставка. Наче й розумію, що їхати більше нікуди, що немає, ні мами ні тата ні хати, та якась невидима сила тягне мене кожної весни до її порогу в мою Новачиху, в мій ярок, в моє дитинство. Все тече своєю чергою, синіють проліски, дерева наливаються соком, кружляють як і раніше, наче не помічаючи розрухи, над низиною білі метелики, п’янить чебрець, а соловейко наче той, що колись, розриває душу на дрібні шматки своїм співом, ще глибше поринаю в спогади… Малою, за руку з татком я гуляла цими пагорбами, ліском та бережком майже дворового ставку. Осінню, ми наривали в кишені дикий глід, шипшину, а в руках майже завжди приносили до хати букети зі звіробою, материнки, безсмертника. На свято трійці, гілками з цвітом липи прикрашали весь двір, долівку оселі застилали осокою, а підвіконня чебрецем, за всім цим, незмінно та пильно, спостерігала дівчина з оленем, що була вишита бабою Катериною, та увішана маминими рушниками і прикрашала собою вибілену, шершаву та таку приємну на дотик стіну, навіть зараз мої долоні, яким вже сімдесят років, пам’ятають здається, кожен малесенький горбочок та впадинку тої стіни.
Я знову глибоко вдихаю і закриваю очі, і знову я не на руїнах моєї хати, а стою під грушею, чекаю маму, а з хати пахне свіжозвареним, її борщем, димом з печі, жабами зі ставка, а головне мої батьки, ще живі, ось вони поряд, от-от вийдуть, і ми як колись, взявшись за руки підемо збирати квіти…

3

Автор публікації

Офлайн 9 місяців

Ялен Ялен

3
Коментарі: 0Публікації: 1Реєстрація: 07-08-2020