Для голосування необхідно авторизуватись

ПОГОВОРИ ЗІ МНОЮ, СИНУ…

. . ПОГОВОРИ ЗІ МНОЮ, СИНУ…
. .Ходила я, ой, ходила знову до синової хати нової… Ось – ось завершується будівництво. Хата новозбудована є, а господаря мого немає… Мого рідного господаря, мого любого сина, мого РОМАНА… нема. І не буде тут, на цій грішній Землі.
. .- Ой, сину, сину мій, чому, чому, чому ти так рано пішов у засвіти? Чому, чому, чому ти покинув мене, свою рідну матір? Розумію, що все робиться з волі ГОСПОДНЬОЇ. Та ніяк не можу збагнути – чому в такому молодому віці ВСЕВИШНІЙ забрав мого єдиного сина, мою кровинку? Бо ж так хотілося йому набутися на цім світі, на цій святій Землі, серед рідних і близьких людей, натішитися своєю єдиною донечкою – вродливою СОФІЙКОЮ, яка, як дві краплинки води схожа на свого гарного татка…. Чому? – Питаюся безліч разів… Та відповіді нема.
. .Я зболена, згорьована, виснажена йду своїм засніженим подвір”ям. Болить – нагадує про себе моє материнське серце, і тільки уста тихо промовляють: “РОМЧИК, РОМЧИК…”. У хаті на дивані намагаюся відволіктися від тяжких думок, заплющую очі… Скільки часу промайнуло – невідомо. І раптом ніби видіння переді мною відкривається…
. .Сон 15. Я й досі лежу на своєму дивані, вся заплакана, адже ще з вечора дуже важко було мені на душі, гіркі материнські сльози безкінечно стікали по моєму немолодому обличчі, стискали – здавлювали горло… Просила в БОГА спокою і терпіння я… Розплющую очі і бачу перед собою білу хмаринку, яка то наближається, то віддаляється від мене. Ось здалеку наближається чиєсь молоде обличчя, а потім зникає в далині… Потім знову інше обличчя… Ось так декілька разів по колу бачила з добрий десяток людей, різних за віком, за статтю. А ж тут раптом – до болю знайомі риси рідної кровиночки я побачила перед собою… На великій хмаринці було усміхнене, щасливе обличчя мого синочка, мого РОМЧИКА. І так близько, так виразно, так яскраво. Я аж прокинулась від побаченого уві сні, та сина мого не було вже в кімнаті… Здавалося, що то гарне відео створилося в моїй уяві.
. .Ні! Ніколи не звикну я до цього вічного болю свого. Усім материнським єством відчуваю, що нестиму цей біль стільки, скільки ГОСПОДЬ відміряє мені днів. Уже й не пам”ятаю, коли востаннє я усміхалася в душі, хоч на устах інколи з”являється ледь помітна усмішка, коли бачу своїх кровиночок – внуків – СОФІЙКУ, В”ЯЧЕСЛАВКА, САШКА.
. .Сон 16. Після тяжкого, вистражданого, сумного вечора я, вся в сльозах, здається, задрімала, заплющивши стомлені очі. Але що це? Двері в кімнату обережно відчиняються і, ой, БОЖЕ, заходить мій усміхнений РОМЧИК. А через кілька хвилин я почула: “Ч-ш-ш… Тихо – тихо, ти нікому не кажи, що я приходив. Я ще прийду, мамо… – заговорив синочок мій РОМАН, притуливши палець до своїх губ. – Я був коло хати нової… Так файно вимурували…” (Він був одягнений у робочий одяг). Та раптом голосно загавкала моя Зузуля. Я швиденько, наскільки дозволяє мені стан здоров”я, встала і підійшла до вхідних дверей, але РОМАНА вже не було… Ой, як жаль, що це тільки сон, дорогий, а можливо, і віщий сон… А серденько моє болить, болить…
. .Сон 17. Надворі гарна сонячна осінь. А може то й весна була, хоч за календарем мандрував Природою місяць Листопад. Але що це? Я лежу під хатою своєю на сирій землі, що зеленіла ще соковитими травами. Руки мої рівно – рівно до тіла мого притиснуті, а не на грудях. Голова вся біла – біла, ніби волосся вкрилося миттю сивиною. Навколо мене ходять мовчки люди – ні пари з уст. Здається, я померла. А потім бачу себе на високій горі. Сама – самісінька лежу у білому вбранні. І ні душі близенько… Тільки видніється мені історична фортеця, що у Кам”янці – Подільському – десь там, далеко, внизу біля річки. А на небі блакитному – жодної хмаринки. Я усвідомлюю, що я померла, і маю зустрітися у Вічності зі своїм любим сином РОМАНОМ. Але що це? Раптом наді мною, над моїм тілом велика хмарина з”являється. Приглядаюся, а з неї сонечко моє усміхається… Мій РОМЧИК дивиться на мене ніжно – ніжно. І …сон зникає. А я знову виглядаю у широке вікно, знову йду, заплакана і зболена, до воріт наших та й чекаю рідного синочка…
. .Сон 18. Якось одного погожого дня Грудня місяця я поралася у своєму квітнику, на подвір”Ї. А ввечері, вже в кімнаті, заплющила на мить очі… і побачила на зеленій траві під своєю хатою дерев”яний штахетник, ще зовсім новий, не фарбований. Згодом моя уява перенесла мене уві сні на подвір”я до синової новозбудованої хати. І там на землі теж лежало кілька свіжих нових штахетників. І я зрозуміла – син РОМАН підтримав мене в моїх роздумах, що біля новозбудованої хати треба покласти новий паркан, аби було все по-хазяйськи. Ось так і живемо в різних вимірах – світах, та й турбуємось про день прийдешній – з БОЖОЇ волі.
. .СИНУ МІЙ, СИНУ МІЙ РОМАНЕ… Я так давно тебе виглядаю, так довго тебе чекаю… Так хочеться з тобою наговоритися – поспілкуватися від душі – розради… Ти прийди, прийди до мене, матері своєї… Розкажи – розкажи мамі, яка вона, Вічність… Я так щиро вірю, що ми обов”язково зустрінемось …у Вічності.
. . ТАМАРА РОМАНЮК,
. . 10, 12, 16 грудня 2021 року

1

Автор публікації

Офлайн 1 тиждень

0967487735

66
Коментарі: 0Публікації: 50Реєстрація: 08-11-2021

Бронзове перо

Достижение получено 21.11.2021
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій