Локдаун закрив магазини —

ні книжки не купиш, ні брюк.

По десять посилок людині

на пошті вручають до рук.

А небо лякає вітрами,

сніжинки хрустять, ніби скло.

Витупують люди ногами —

душ двадцять під пошту найшло.

Вервечка дрижить під дверима,

мороз аж крізь шапку дійма.

Так довго, нестерпно і зимно!

Ця черга… Кінця їй нема!

І — де він тут взявся? Старенький

завмер коло сірих дверей.

І пес під ногами руденький.

Ні слова. Лиш смуток з очей.

Тремтять перетруджені руки,

нема рукавиць — не надбав…

А песик аж скімлить з докуки* —

замерз, або ж просто охляв.

Та люди все очі відводять,

хоч кожного жаль огорнув.

Й поближче до пошти підходять…

Аж хтось озирнувся — й зітхнув:

“Чи ж старості в нас не шанують?

Пустіть перед себе!” — Мовчать…

Годину тут мерзли… “Жартуєш?”

…А в діда долоні дрижать…

І знітився дядько хоробрий

(зумій воювать з усіма!)

Народ в нас, у більшості, добрий.

Якби ж не ця клята зима!

“Постóю,” — дідок винувато

долонею маску зім’яв.

“Я ж теж був гарячим, завзятим,

так само вперед поспішав.

Хотів відкусити побільше,

розштовхував, пхався, горів.

Тепер моїм вироком — тиша.

Спинився, зів’яв. Постарів.

Розійдетесь в теплі домівки,

чекають вас борщ, діточкú.

А в мене туман на долівці,

усе, що надбав — це роки…

Порожня, нетоплена хата,

хвороби, що їдма їдять —

оце моя, діти, розплата,

що й дня не хотів зачекать.

Летів! А куди і для чого?

Людей ні за що не вважав.

Аж ось закінчилась дорога,

я — той, кого сам зневажав.

Біжіть у тепло, я постóю.

Померзли? Сто справ на порі?

А рóки пливуть за водою,

згасають життя ліхтарі.

Не мніться отут, на порозі.

Чи сором відчули? Та де!

Настоїтесь ще на морозі.

Настоїтесь — старість прийде…”

*докука — набрилдива, одноманітна справа.