Для голосування необхідно авторизуватись

Небо розколоте для одкровення

                                           «І тінь яка рости не дозволяє саду,
                                             Обіцяним плодам торуючи загрозу?»
                                                                                               (Франческо Петрарка)

Надворі весна – цвітуть сливи – це найкращі дні року – найкрасивіші і найзапашніші. І саме в ці дні я хочу розповісти вам про фільм Бернардо Бертолуччі «Покрова неба» (Bernardo Bertolucci «The Sheltering Sky», 1990). Чому саме в ці дні? Не знаю… Може тому, що старина Бернардо – це яскравий (можливо найяскравіший – о, в цьому есеї в мене все «най» – я захопився не в тему) майстер італійської весни? Але чому «хочу»? Я не впевнений, що я справді хочу вам про цей фільм розповідати. Точніше не розповідати (бо це безглуздо, фільми треба дивитись і сприймати візуально, а не читати про них – це шкодить, естетично шкодить), а філософствувати навколо, думати про. Бо справжній твір мистецтва це завжди поштовх, а не проголошення, не констатація. Інколи лише натяк… А там вже мандруйте в світі своїх думок – які в кого вітрила, і хто зна куди допливете. І що значить «хочу»? Що це взагалі таке – «бажання»? Можливо, просто: я подивися колись – на початку дев’яностих цей фільм, і він перевернув мою свідомість, переконав, що кіно це зовсім не те, як я розумів його раніше, і цей фільм мене настільки вразив, що я подивився його ще раз – через двадцять п’ять років і зрозумів, що не можу не написати про нього.
Пишучи про фільм, я все одно мушу писати не тільки про свої думки (хоча писати про щось інше і неможливо, і не варто). Я мушу відповісти на два досить банальних запитання: про що цей фільм і що це – оцей фільм.
Цей фільм лаяли критики. Його не зрозуміли – ні критики, ні знавці кіномистецтва, ні естетизована публіка. Це і не дивно – найкращі фільми Бертолуччі критикою дружно засуджувались і не сприймалися глядачами. Я маю на увазі, звісно, фільм «Останнє танго в Парижі» – безперечний шедевр. Але хто його зрозуміє? Фільм «Покрова неба» я нині вважаю вершиною творчості Бертолуччі – вершиною, до якої він довго йшов. Далі не те що занепад, не те що вниз щодо висоти, ні. Просто «Маленький Будда» – це вже спрощення. Це намагання достукатись до всіх. Пояснити просто глибинні речі. «Невловима краса» – це ностальгія, це повернення додому з далекої подорожі у незнані світи – зі світу буддизму в першу чергу. А «Мрійники» – це просто розповідь про розчарування. У молодості були ілюзії, але вони виявились саме ілюзіями – не більше. І ось – розчарування. Ці ілюзії були і шкідливими, і потворними. Це був шлях не туди…  Коли я дивився фільм «Останній імператор», у мене було відчуття, що це фільм-провісник. Провісник майбутнього шедевру. Вершини. Можливо, це справді так, а можливо просто я так бачу.
Отже: про що. Буду банальним: цей фільм про п’ятдесяті роки. Про епоху розчарувань, роки межі: одна епоха довершувалась, а інша ще не починалась. Світ – звичний для всіх світ руйнувався на очах – це бачили всі. Світ старої вікторіанської Європи з колоніями і домінантою християнської цивілізації. Який світ народиться в результаті руйнування старого – невідомо. Якийсь. Хто зна, чи ми зможемо жити в ньому. Якщо і зможемо, то не так як раніше. Завжди після великої війни приходить велике розчарування. Ось завершиться війна, отоді заживемо – справжнім життям, тоді будемо цінувати життя по справжньому, тоді… Але війна завершується, світ не стає досконалим, світ стає знову потворним. І якось тут подумалось: і наша війна колись має закінчитись. І що тоді? Ось я повернувся з війни – і відчуття порожнечі, розчарування. І хочеться знову повернутись туди – в те пекло, бо війна не закінчилась, бо досі щоденно гинуть люди… А коли закінчиться? Коли впаде потворна диктатура і відновляться державні кордони? І світ не стане мудрішим і добрішим? І лишиться тільки в душі болісне відчуття втрат – друзі загинули, ми зберегли, що змогли, але не зробили світ кращим… Хоча навряд чи герої цього фільму думали саме так. Вони просто жили в епоху розчарувань – духовних розчарувань. Недарма такі мотиви прозвучали в Бертолуччі саме 1990 року – це теж був рік розчарувань. Тільки п’ятдесяті роки тривале ціле десятиліття, а тут все відбулось за рік: людство остаточно розчарувалося в комунізмі, побачило що це лише кривавий шлях в нікуди, в тупик. І все. Час краху ілюзій.
У фільмі є легка ностальгія за колоніальною епохою. Така чисто кіплінгісвька. Ну, може трохи гумільовська. Але трохи. І чисто європейська. Погодьтеся, ностальгувати тут може тільки європеєць з «тягарем білих» і відчуттям намуляних плечей від нього. І аж ніяк не туарег чи бедуїн. Вони завжди жили в своєму ментальному світі і будуть жити саме там. Невідомо, чи ностальгія в них взагалі буває, чи тільки сум нескінченного піску і порожнього мовчазного неба…
У фільмі зображена Земля, яка має різні людські світи, які існують паралельно, які несумісні. І можна просто втекти з одного світу в інший, коли все пропало, коли все довершилось, все зруйнувалось. Можна просто «помандрувати на Схід» заривши свої європейські туфлі в пісок Сахари. І зникнути зі звичного для нас світу фотоапаратів, галет та кока-коли. Це зараз все переплуталось і здичавіло. Люди в переплутаному світі здичавіли і озвіріли. А тоді ще ні…
А якщо ви про цей фільм спитаєте: «Що це?» (хоча навряд чи хтось задасть саме таке питання, бо майже всі люди давно вирішили, що кіно це розвага – не більше), то я відповім: «Постмодернізм». Високий постмодернізм. Експресивний і яскравий постмодернізм. Я недарма взяв в якості епіграфа цитату з Петрарки. Петрарка був предтечею ренесансу, провісником, одночасно першим поетом ренесансу, його першим втіленням. Щось подібне я можу сказати і про Бернардо Бертолуччі. Він був предтечею і провісником постмодернізму, а потім його першим режисером і втіленням. І цей його фільм – це сам постмодернізм. Попередні його фільми – це передчуття постмодернізму. Нині постмодернізм модно лаяти. Забуваючи при цьому, що постмодернізм – найцікавіший культурний феномен ХХ століття, закономірний фінал літератури цього бурхливого і химерного століття. Нічого кращого наразі ХХІ століття не створило і не придумало. І чомусь нині вважається багатьма критиками, що будь-який пост-… це заперечення попереднього, а не високий фінал. Так начебто Вінсент ван Гог своїм постімпресіонізмом заперечував імпресіонізм, а не довів його до високого надривного апогею.
Цей фільм не має слогана – на відміну від багатьох інших фільмів, де слоган є обов’язковим атрибутом. (Мені іноді навіть здається, що слоган стає свого роду хворобою кінематографа). Цей фільм візуальний, позавербальний. А фрази (коли є) або банальні, або настільки філософсько глибокі, складні структурно і концептуально, що не можуть бути слоганом. І все таки одну фразу (мало не підсумкову, що звучить в епілозі) я насмілюсь назвати слоганом цього фільму: «Ви заблукали…» Герої фільму справді заблукали. Заблукали в нетрях і лабіринтах свого власного «Я». Герої фільму ведуть богемний спосіб життя. Це справді богема. Тогочасна. Герой на початку фільму кидає фразу прикордоннику: «У мене немає професії…» Він лукавить, звісно. Але так він сприймає себе. Як людину, що займається непотрібним безглуздям, хоча насправді творить – творить музику. Але вже не бачить сенсу в цій творчості. Герої фільму втратили сенс життя, чи то ніколи його і не розуміли, і не мали його. Вони подорожують не знаючи навіщо. Їх вчинки безглузді і нелогічні. Вони не тільки не пояснюють сенс свого чергового безглуздого вчинку, але впевнені, що в ньому і не може бути сенсу. Вони подорожують країною яку не розуміють і зневажають, в якій бачать навкруги лише потворне і бридке.  Хоча насправді вони інтуїтивно розуміють для чого приїхали сюди – в глибини пустелі Сахара – в пошуках Краси, Одкровення, Істини. Але не усвідомлюють цього, бояться самі собі признатися в цьому. І ця хаотичність і нерозважливість, втрата сенсу буття і орієнтирів приводить героїв до трагедії. І тоді – переживши трагедію – вони отримують просвітлення, розуміння, одкровення. Навіть ціною власного життя, навіть ціною шоку і повного руйнування психіки. Але вони не шкодують, бо десь інтуїтивно розуміють, що воно того варте…
У фільмі є один персонаж – на перший погляд незначний, що з’являється на початку фільму і в кінці. Але насправді головний. Це Споглядаючий. Людина в літах, філософ, що спокійно споглядає людей, незримо присутній якимось чином при всіх подіях, де б вони не відбувалися, і мовчки розмовляє з героями. Говорить до них подумки, а вони якимось чином чують його слова… Цитати його фраз об’ємні, але вони надто сильні, щоб не привести їх повністю. Перша його фраза ніби преамбула до фільму, до початку подій і драм душевного світу героїв: «Вони обидвоє допустили фатальну помилку, вирішивши, що часу не існує. Один рік схожий на інший, і рано чи пізно відбудеться все.» Господи! Саме тому цей фільм мене так колись зачепив і запам’ятався мені на все життя! Адже я теж колись був впевнений, що часу не існує. Як я помилявся! Ось він – тут, поруч, незримий, той, що виник раніше матерії і простору (яке «раніше»! Тільки тоді, як він виник, стало можливо «раніше» і «пізніше», «тоді» і «зараз»). Чи фатальний постскриптум до потоку буття героїв (бо все тепер стало інакше, навіть Всесвіт): « – Ви заблукали? – Так! – Оскільки, ми не знаємо, коли помремо, ми сприймаємо життя, як нескінченний колодязь, хоче все відбувається в житті лише певне число разів. Скільки разів Ви згадаєте один день свого дитинства, який так глибоко засів у Вашій пам’яті, що Ви не можете собі уявити своє життя без нього. Скільки разів Ви ще побачите повний місяць? Можливо, двадцять разів, але це здається безмежним.» І тут годі шукати втілення якоїсь філософської системи. Це не вписується ні в яку філософську систему, ні в який з відомих нам світоглядів. Це просто неповторно. Це про «Я» кожного з нас.
Про що іще цей фільм, крім метафізичних блукань? Про кохання, звісно, про що ж іще може бути посмодерновий фільм. Тільки тут класичний трикутник перетворюється раптом у багатокутник з невизначеним числом кутів: до головної героїні ревнує гарем. Що зробиш – Мандрівники на Схід (я маю на увазі режисера, а не героїв, бо герої не Мандрівники на Схід, герої – Мандрівники Невідомо Куди). Але коли на дворі 1950 рік, і небо впало, і все пішло прахом, і жити вже не варто, можна ось так – кинути все і піти з караваном верблюдів і туарегами кудись в глибини Сахари – назустріч чи то смерті (якої не існує), чи то божевіллю (яке найбільш відповідає світу ХХ століття). Отаке от.
Доки ще герої не знають, як влаштований світ насправді, бо смерть – ця жінка-філософ у білій сутані ще не прийшла і ще нічого не пояснила, навколо героїв доля малює в просторі чисельні знаки – лихі передвісники. Все сповнюється лихими знаменнями. Герої навіть розуміють це і озвучують: «Білий мерседес не може бути просто білим мерседесом, у всьому є якийсь прихований зміст. Все – передвістя.» Але герої з якоюсь затятістю йдуть на зустріч лихому. Можливо, тому, що так треба. Можливо це просто фаталізм – усвідомлений. Герой фільму несподівано проголошує: «Я знаю, що це правді, тільки не знаю добре це чи погано.» О, світ релятивізму! О, світ після Ейнштейна! Як в ньому все відносно! (Хоча про це говорив ще Сократ – «добре» і «погано» – це відносні категорії, це добро і зло буває абсолютним – як швидкість світла, а все інше – відносне… Навіть смерть.) Герої справді вже не знають, що для них добре, а що погано. І вже не дізнаються, нажаль. Дізнаються щось набагато важливіше. Але не це.
На порозі смерті головний герой (без перебільшення) говорить сакральну думку, зазирнувши надто далеко у суть світу сього: «Я знаю, що боятися не потрібно, але інколи мені страшно. Інколи я зовсім не тут, я дуже далеко і зовсім один.» Багатьом з нас інколи страшно. Особливо в нинішньому світі. Не смерті ми боїмося, ні. До смерті ми всі давно вже звикли і сприймаємо її як буденність і просто як елемент літератури (бо життя перетворилося в літературний твір і ми не живемо, а читаємо). Ні. Ми всі боїмося остаточної загибелі нашого світу, в якому є багато хорошого. Навіть не хорошого – прекрасного. А це не одне і те ж. І ми всі тоді лишимося самотніми – у нескінченній міжгалактичній порожнечі Всесвіту…
Насмілюсь сказати парадоксальне: фільм «Покрова небес» – це буддизм. Тільки буддизм перенесений в пустелю Сахара. Це медитація серед пустелі. Скажете – абсурд? Хоча в світі постмодернізму все абсурдне. Але чому в пустелі Гобі буддизм логічний і закономірний, а в пустелі Сахара раптом ні? Фільм нагадує коан – герої переживають культурний шок і отримують просвітлення: один після смерті отримавши нірвану, інша в світі божевільних марень, а третій в світі спокійного сентиментального споглядання і доброчинності. На цю думку, зокрема, навів мене один епізод: головна героїня фільму розрізає свої щоденники і літературні твори на паперові клаптики і обвішує ним глинобитну хатинку туарега, щоб прикрасити таким чином обитель свого кохання з оригінальним коханцем з племені людського, в якому панує матріархат, не дивлячись на іслам, і саме чоловіки ховають своє обличчя, а не навпаки… Справді, якось як в дзен-буддизмі: істина пізнається інтуїтивно, передається від серця до серця, а не словами. Слова ніщо…

(На світлині – кадр з фільму. Приємного споглядання! І не втрачайте глузду!)

2

Автор публікації

Офлайн 2 тижні

bratlibo

284
Коментарі: 37Публікації: 179Реєстрація: 11-04-2020

Золоте перо

Достижение получено 31.05.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 100 і більше публікацій