Для голосування необхідно авторизуватись

Зимове диво для дорослих

Зимові дива – це дитячий сміх з вуст дорослих людей. Я ніби проживаю своє дитинство кожного дня, як бачу свою маленьку трирічну донечку. І ось знову під Новий Рік ми беремо санчата і вирушаймо на гірку, в парку з нею зїжає вся малеча у нашому малому містечку. Донечка Софійка каже на неї “Льодяна доріжка”. Памятаю, як ходила сюди з старшим братом і мамою. Я сиджу у санчатах накрита ковдрою, висовую язика, щоб піймати блискучі сніжинки. Брат, який тягнув мої санчата, іноді розганявся і я починала голосно сміятись, а потім він тормозив і в мене було багато шансів перевернутись і загребти носом сніг. Та я знала поки ми йдемо на гірку з мамою цього не станеться.
“Гей, не хочеш поділитись мандаринами” – голос брата нагадує що за ковдрою я сховала мандарини і переминала їх в долонях всю дорогу. Можливо в силу малого віку, але я була вбіса жадною і не хотіла ділитися з братом. Я підтянула ковдру до шиї і почала ховати мандарини в кармани куртки, зрозумівши, що всі не влізуть, взяла решту і засунула під светер і в штани.
Брат кивнув щоб доставала мандарини, на що я тільки і сказала: “Нема”.
Радіючи, що мені повірили, я тримаюся об ручки на санях і чекаю поки брат мене завезе на вершину гірки, мама залишилась внизу, а брат важко дихаючи тягне обхвативши шнур двума руками і щось наспівує під ніс.
“Ну що пускати?” – чую голос брата. Я озираюсь, на вершині багато людей. Переді мною були дорослі чоловік і жінка, які зїхали на куску картону, і я захотіла теж мати такий картон, про що сказала татові коли прийшла додому. Але поки, я сиджу у санчатах і дивлюсь на щасливих дорослих, які спустившись почали сміятися і кидатися снігом. Недалеко від них стояла мама, вона махала рукою щоб я зїжджала. Я відчула, що мені жаль маму, бо вона ніколи не спускається з нами, лише спостерігає. І в момент такого прозріння я почала у весь голос кричати, щоб мама йшла до нас. Всі дітлахи і дорослі пообертались і дивились на мене. Я кричала мамі, що не спущусь без неї і враз затихла, коли мама вже важко перебираючи ноги сунула до нас.
Мама нависла наді мною поправляючи шалика. Я попросила її спустись разом і мама сміючись сіла взаді мене. Я вперлась ногами об санчата, бо місця в мене ледве вистачало, щоб не впасти. Брат вчепився взаді, став на сані і відштовхнувся ногою. Ми всі полетіли вниз. В очі врізалися сніжинки і я жмурилась, не видно було нічого – все біле, чути лише сміх мами і брата. А я починаю кричати, поки санчата не перевертаються і ми всі падаємо на бік.
З мене висипаються мандарини і брат жартуючи починає валяти мене в снігу, а мама кидає сніг в брата, поки вони грають в сніжки, я похапцем збираю мандарини. Помітивши, як я жадно збираю і ховаю їх в кармани мама з братом починають сміятись і казати, що я “жаднюля”. Я сміючись виймаю один мандарин і простягаю його мамі.
Озираюсь, пройшло більше 20 років, все ніби інше, особливо гірка – вона ніби поменшала. Дивлюсь на щасливу Софійку, вона встала і ставить санні так, щоб вони якнайкраще зїхали додолу. Я рушаю до неї, мені сьогодні три.

9

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Діана Кур'янова

73

Вірнішого і сердечнішого побратима, ніж папір, я не знаю.
© Василь Симоненко

Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 26-11-2018

Автор місяця (Січень 2019)

Достижение получено 07.02.2019

Титул: Автор місяця (Січень 2019)

За публікацію “Так ніхто не кохав”

8 вподобань користувачів у січні

Небайдужий читач

Достижение получено 09.12.2018

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій