Для голосування необхідно авторизуватись

Портрет

Олеся була слаба на голову і знала про це — погодьтеся, це вже немале досягнення. Другим своїм досягненням вона вважала власну наполегливість. Бабуся казала, Олеська вперта, як осел, що підтверджувало: дівчина мала власну думку. Ну а третім… Третім було невигідне, але справжнє вміння любити. Любити так, щоб у будь-який момент взяти — і піти. Бо так насправді краще. Олеся вміла любити і когось, і себе водночас. Мабуть, тому на її вчинки часто ліпили ярлик неадекватності та егоїзму. «Такого золотого хлопця прошляпала!» — бідкалися бабця. «Принца ждеш? Не буває принців!» — між іншим, нагадувала мама. — «Він хороший, так… Але не з моєї планети. З ним я завжди буду самотня. А він заслуговує чогось справжнього…» — «Ну і дура! Життя — це тобі не кіно. Або кохаєш, або дозволяєш себе кохати. А взагалі… Навіть найсильніші почуття живуть десь чотири роки — науковці довели. А далі гормони відходять і залишається побут. Ех, мені б у твоєму віці мою нинішню голову…»
Може, Олеся і пропустила кілька «щасливих квитків» — один її колишній відкрив ресторан, інший одружився і разом з жінкою заснував успішну івент-агенцію… Ще один тішився новонародженим сином — Олеся бачила їхню сім’ю на прогулянці в парку і анітрохи не заздрила — зраділа, що колись усе вирішила правильно. Так, то були «щасливі квитки», але не для неї. Усвідомлення завжди приходило різко, накочувалося, як просвітлення — знову не той… З часом це перестало ставати драмою. Олеся гортала сторінки свого життя дедалі легше, ніби очима пробігала — і не занурювалась у прочитане. Адже завжди, у всі часи, у найщасливіші та найтяжчі хвилини, для розслаблення та замість молитви, від пристрасті, туги, безвиході, для радості, натхнення, від любові та самотності… Завжди… Завжди були фарби.
Олеся мріяла стати художницею, скільки себе пам’ятала — батьки підтримували її миле хобі, навіть в художню школу відправили, от тільки коли з’ясувалося, що з малюванням усе серйозно… «Художник — це не професія». — різко заявив батько. «Закінчиш юридичний, диплом покажеш — і роби, що хочеш.»
З когось, може, юриспунденція дурощі вивітрила б — тільки Олеся була не з таких. Всі студентські роки вона малювала. Стипендія, як і годиться, йшла на саморозвиток — олівці, фарби, пензлі, полотна, відвідини музеїв та галерей, мистецькі тусовки, майстер-класи… І поки однокурсники шукали в інтернеті знайомства і порнушку, Олеся шукала на ютубі нові техніки малювання — для неї це було важливо, як говорити: її художня мова мусила поповнювати словниковий запас, а світ навколо аж пульсував бажанням, аби його малювали.
Так, в Олесі була серйозна професія — не покликання, а так — засіб, аби було за що фарби купити. Олеся терпіла свою роботу, як гіркі таблетки, без яких не можна спокійно з’їсти десерт. Одного дня вона мусила покинути холодні стіни чужого світу і звільнити місце для тих, хто насправді закоханий у закон і порядок, а своє серце віднести у маленьку затишну студію, де чекали тепер уже непогано оплачувані і далеко не перші серйозні замовлення.
«Не всі вдома». — бурмотіла мама, коли Олеся поверталася до хати аж під ранок — втомлена, ледь жива від ночі кохання із черговим проектом, вся вимащена фарбами і хворобливо щаслива.
«Коли ти нарешті заміж вийдеш?» — аби уникнути чергового скандалу, Олеся недовго затримувалась за родинним столом на свята — тримати язика за зубами було не в її стилі, а щось комусь доводити давним давно набридло. «Ви не розумієте. Я – щаслива. Я вже щаслива!» — повторювала Олеся, а тоді бігла, гримнувши дверима туди, де від стін відбивалися Jamiroquai, Kaleo, Radiohead, Pink Floyd i Led Zeppelin, а на полотнах виступали думки — яскраво, відверто, технічно, і ці думки їй нашіптував сам Космос, а він, певна річ, був далеким і значно вищим від усіх земних клопотів та бажань… Коли Олесю захоплював Космос, вона могла не їсти і не спати, годинами вдихати свої фарби і видихати цілі історії… Коли Олесю захоплював Космос, вона думала дивні, нездорові думки — якось їй здалося, що на цілому світі немає для неї пари, адже так багато людей не розуміють її захоплення малюванням, так багато людей звикли погоджуватися на менше і прийняли життя без кольорів, без емоцій, без любові; так багато людей уже ковзнуло по ній поглядом – і не знайшло, за що зачепитись; стільки людей вже зупинили свій вибір на комусь іншому, а когось, напевне, вона і сама не помітила в натовпі, сприйнявши його за тло, а не центр картини… Когось — і це, напевне, найсумніше — вона ніколи, ніколи не зустріне, бо вони могли б ідеально зрозуміти один одного, та – от прикрість – народилися на різних континентах… Так, Олеся знала, що десь має існувати хтось для неї. Але вона знала також, що може просто не зустріти цю людину. Тож її нареченим був Космос — дух, що кохав її кольорами, залишався з нею до пізньої ночі, зустрічав світанки і цілував її тонкі барвисті пальці щоразу, коли Олеся закінчувала свою нову роботу. Космос видавався їй таким же реальним, як і люди навколо — просто говорив із нею по-іншому…
Іноді Олесі все-таки ставало погано. Якось вона спробувала пошукати спілкування на сайті знайомств. Один розумник, проаналізувавши її сторінку, зненацька заявив: «А ти сама хоч розумієш, що лише наполовину щаслива?» Від його слів Олесі чомусь стало гірко. Адже на фотографіях вона виглядала цілком успішною, красивою, самодостатньою. Писала грамотно, показувала кілька найкращих своїх картин і демонструвала власну гнучкість у суперскладній асані… Розумник Олесю всерйоз так і не зачепив — а от слова його пустили коріння і проросли якоюсь млосною тугою. Олеся захотіла кохання — тільки не так, щоб «для галочки», перегорнути іще одну нецікаву сторінку… Хотілося, аби він приходив до неї на студію, дозволяв цілувати свої зап’ястя, накручував на пальчик тонкий локон її волосся і розпитував, як минув день — а тоді слухав, по-справжньому слухав. Аби вона знала, скільки ложок цукру класти йому в каву, вивчила на пам’ять всі його родинки, брала слухавку, навіть коли він дзвонить о третій ночі. Аби йому можна було розповісти і пояснити що завгодно — а він зрозумів би, і не називав би її дурепою за те, що вона завжди кладе на тарілку непарну кількість горішків чи печеньок; страшенно боїться павуків, але не дозволяє їх вбивати – так і виносить з дому, попискуючи; або ж принципово тягне через пів міста важкі пакеті зі склотарою, бо навіть сміття повинно мати іще один шанс. Він просто мав бути хлопцем із її планети…
А що Олеся була вже дорослою і вірила лише в ті дива, які здатна створити сама, а друзі і родичі вже і так називали її слабою на голову, втрачати було нічого. Олеся перестала шукати свою людину — вона вирішила її намалювати. Такого портрету не могли купити гроші жодного із її клієнтів. Олеся малювала Космос — так, наче власного демонічного Доріана Грея. Вона вкладала у нього душу, вона не жаліла для нього ані ескізів, ані полотен, ані фарб. Портрет її ідеального чоловіка перетворився на одержимість — кімнату поступово заповнювали зіжмакані аркуші, розірвані полотна, напівпорожні тюбики, зламані пензлі… Деструкція! Аби стати справжнім Творцем, треба пройти крізь хаос — Олеся була «впертою, як осел», а отже, наполегливою. Вона мусила здійснити задумане або померти… Або… Або.
За кілька діб красива, успішна і щаслива раніше дівчина перетворилася на тінь. Вона майже не спала і покидала студію лише для того, щоб докупити необхідних матеріалів. Мати зжалилася і почала носити Олесі обіди. «Схаменися, доцю. Здався тобі той портрет — он скільки замовлень зависло, робила б!» — «Ні, мам. Я поки не можу. Воно мене мучить. Треба це закінчити…»
Олеся вмирала. З її обличчя зійшла барва — всю наче з’їло те злощасне полотно. Забарикадувавшись у студії від психолога та кількох подруг, підісланих мамою, дівчина нарешті змогла відчути благословенне тремтіння — Космос був тут, він почув її і тепер… Тепер лишається просто зробити роботу.
У травневому садку гуділи джмелі, а родина за столом, знай, гула про своє — в Олесі з’явився наречений! Звісно ж, Олеся нікого з ним іще не знайомила — але те, як вона змінилася, промовляло, співало: так розквітають лише від кохання! Її не раз бачили на вулиці з квітами — пливла, усміхаючись, щаслива-прещаслива і говорила з кимось через навушники! Загадкові фото з’являлися на її сторінці у соцмережі: дві картаті чашки на підвіконні студії, а то — і ціла вечеря при свічках на дві особи, стіл всипаний червоними та білими пелюстками: хтось-таки знайшов шлях до серця художниці!
— Ти його і справді любиш?
— Так. — Олеся небагато розповідала подругам. Щастя, як відомо, любить тишу.
Спершу вона просто сиділа і дивилася йому в обличчя. Довго-довго, аж поки він і сам не почав її розглядати. Не усміхався, зате очі мав глибокі та промовисті.
— Привіт. — сказала Олеся.
— Привіт. — голос був дзвінким та сміливим. Саме у ньому, тому голосі, і була тепла усмішка.
— Ти любиш каву?
— А ти запрошуєш?
Олеся запрошувала. Вона запросила його у своє життя сама, кожним помахом пензля. Насправді його не було, але не для Олесі — картина в її голові ожила. Дівчина одягала навушники, аби говорити із Космосом просто посеред вулиці і не викликати зайвих запитань. Це було дуже дивно — бачити поруч найкращого чоловіка, твого чоловіка, створеного для твоєї душі, зробленого із неї ж, а тоді… Усвідомлювати порожнечу. З часом стало трохи легше. Олеся знала – треба просто вірити, і одного дня він перестане зникати.
А поки що… Він залишався матеріальним лише на портреті. Кожного ранку Олеся заварювала собі чаю, а йому – кави з двома ложечками цукру. Її Космос страшенно любив солодке. Вони говорили — дівчина і витвір її уяви. Олеся страшенно хотіла збожеволіти, хотіла, аби межа між реальністю та фантазією стерлася, але розум вперто залишався здоровим: якщо захотіти — портрет знову ставав лише портретом, голос у голові не відповідав, а кава так і холонула у картатій чашці…
Одного разу Олеся до півночі просиділа перед портретом, розповідаючи йому історії із свого дитинства. Космос, як завжди, не усміхався — слухав уважно.
— Знаєш… Я б хотіла дізнатися і про твоє минуле. Шкода, що я просто тебе придумала. З одного боку, в цьому немає нічого нового — більшість жінок так роблять… Уявляють поруч чоловіка, якого насправді не існує. А потім з’ясовується, що вони давно і безнадійно самотні… У нас із тобою все інакше — я хоча б знаю, що ти живеш тільки в моїй голові. Я знаю, що мені бракує клепки, бо розмовляю з портретом. Я знаю, якими будуть твої відповіді. Але ще я знаю, що ти ніколи-ніколи мене не покинеш. Не зрадиш. Не проміняєш на іншу. Не вимагатимеш від мене дітей, борщів, домашнього рабства. З тобою я завжди буду щирою. З тобою я буду вільною. Розкіш, так мало кому доступна… Ти – воістину ідеальний чоловік — мій Космос. Хоча б тому, що тебе не існує…
Повний місяць сріблив портрет своїм промінням, коли Олеся нарешті вимкнула світло у студії і зачинила за собою двері. А на ранок… Очі наштовхнулися на порожнє полотно. Біле, наче жоден пензлик, жоден олівець у світі не торкався його. Олеся так і завмерла, паралізована побаченим. А тоді кинулася на пошуки — ніде у студії більше не було її улюбленої картини. Не було навіть старих ескізів — натяків на її існування. Олесі стало по-справжньому страшно — невже вона і справді почала божеволіти? Тоді чому так?! Чому, замість наблизитися до своєї мрії, вона втратила навіть натяки на неї?
Надвечір очі були червоні від сліз. Сонце заходило, а на підвіконні стояло дві картаті чашки – з чаєм і з кавою. Дві чайні ложечки цукру. Олеся знала – коли охолоне кава, щось має змінитися. Наприклад, одна слаба на голову художниця зробить крок із вікна своєї студії… Можливо, хтось колись намалює і її портрет…
— Я перепрошую… Ви – власниця студії?
— Я. — коротко кинула Олеся, не озираючись. Цей клієнт уже не має значення. Ніщо не має.
— Я б хотів замовити портрет.
Олеся хотіла сказати, що відтепер не малює портретів, та й взагалі навряд чи студія працюватиме, але правила ввічливості змусили її спершу озирнутись і…
— Космос?!
— Костянтин. Космосом мене в школі називали. А ви… Як дізналися? Ми зустрічалися раніше?
— Кави?
— Із задоволенням. О, та ви на мене чекали. — він не сміявся, сміх його відбивався хіба у голосі.
— Чекала. — просто сказала Олеся. — Знаєте, я… Намалюю ваш портрет.

3

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Doriana LubArt

19

Автор книги "Армагеддон навпаки" ♥

Коментарі: 4Публікації: 7Реєстрація: 03-08-2020

3 коментарі “Портрет”