Тримали хмари небо на долонях,
І ліс скидав старий, пожовклий лах,
За тим селом, де розпускався сонях,
І прорізала річка давній шлях.
Пливла журба, холодна і безсила,
І жовтень був, і середа була,
За тим селом, де пам’ять оніміла
І, як той сонях, тихо відцвіла.
3 коментарі “Тримали хмари небо на долонях…”
Пам’ять ніколи не німіє і не відцвітає. Мозок зберігає багато інформації:-)
Є моменти, коли пам’ять просто мовчить. Це називається “реальність”.
Красивий і трохи сумний вірш…