Для голосування необхідно авторизуватись

Чоловіча дружба

Проба пера 2007 рік

ЧОЛОВІЧА ДРУЖБА

Олег стояв осторонь і з величезною заздрістю дивився на молоду пару, яка прогулювалась алеєю парку. Знання того, що на місці хлопця, який тримав за руку вродливу дівчину, міг би бути він, не давало йому спокою, адже по праву лише йому належить бути поряд неї, а не тому, кому він добровільно віддав усі права…

– Вітьок, виручай – я потрапив у халепу, – майже з порога вигукнув Олег, плюхнувшись на диван і благально подивившись на свого товариша. – Уявляєш, Анжела приїздить у наше місто в справах, тому я просто вимушений був запросити її на побачення.
– Правильно, – промовив Віктор, присівши навпроти товариша і з цікавістю подивившись на нього. – Ви вже кілька місяців листуєтесь – пора б і познайомитись ближче, не через екран комп’ютера. Але я не можу зрозуміти, у чому полягає моя допомога? Чим зміг – я тобі вже допоміг.
– Ти знаєш, я вже не впевнений, що хочу цієї зустрічі.
– Як це? Ти ж стільки мріяв побачитись з нею.
– А тепер вже не впевнений у цьому. – Олег втягнув у себе побільше повітря і повільно його випустив, а потім видавив із себе із величезним невдоволенням. – Ти знаєш, я ж гадав, що вона красуня, а в кінцевому результаті виявилось, що це звичайна сіра мишка!
– Вона надіслала тобі фото? – проіронізував Віктор, який з самого початку скептично ставився до цих інтернет-стосунків товариша.
– Та, слава Богу, ні, але так детально себе змалювала, що у мене не виникає жодного бажання з нею зустрічатись.
– А я тут до чого?
– На зустріч з Анжелою повинен піти ти, – відповів Олег з таким тоном голосу, мов Віктор був йому просто зобов’язаний це зробити.
– Оце вже ні, – промовив той, відкинувшись на спинку стільця і піднявши руки вгору. – Мені достатньо того, що я від твого імені писав для неї листи.
– От бачиш, – наполягав Олег. – У вас є щось спільне, адже їй ці листи дуже подобались.
– Мене про це просив ти, – пішов у наступ і Віктор. – До того ж, Анжела не знала, хто їх автор. І все! – Хлопець аж зірвався з місця і закрокував по кімнаті. – Не хочеш з нею зустрічатись – повідом про це.
– Не можу – я не знаю її номер телефону. Ми просто домовились про зустріч в кафе, і ця зустріч вже за годину.
– Чудово! – Віктор присів назад на своє місце і спробував заспокоїтись. – На мене не розраховуй.
– Ти ж мені товариш, – благально промовив Олег. – Ти знаєш про неї все, тому тобі не буде тяжко сказати їй, що наші віртуальні стосунки – проста забавка.
– Ти чуєш себе збоку? – нервово розреготався Віктор. – Ти можеш уявити, як я це їй скажу?
– Ти журналіст. У тебе величезний запас слів.
– А ти – егоїст. Якщо ж дівчина в тебе закохалась? До того ж, хіба так важливо, яка її зовнішність? Ти ж пам’ятаєш, які листи вона тобі писала? Така душа не може бути страшною.
– Душа, можливо, й ні. Та от мене більше хвилює її зовнішня краса. Мені, знаєш, не байдуже з ким зустрічатись. То як?
– Але, якщо виявиться, що твоя Анжела зовсім не сіра мишка? Що тоді? – Віктор лукаво подивився на товариша, щоб побачити його реакцію.
– Це виключено, – одразу відповів той, – адже жодна дівчина ніколи не стане на себе ось так наговорювати. Вони навпаки ладні навіть дуже перебільшити, аби зацікавити.
– А все ж?
– Забереш собі, – хмикнув Олег. – Я, знаєш, не дуже люблю дівчат з таким почуттям гумору.
– Гаразд, Казанова, – тяжко зітхнув Віктор, – піду я на твоє побачення. Але пам’ятай – це моя остання тобі послуга…
***
Анжела сиділа в кафе і дуже нервувала. Ще б пак, адже сьогодні вона вперше побачить того чоловіка, який так гарно вміє висловлювати про свої почуття і про життя взагалі. Було, звичайно, боязко, оскільки це побачення всліпу її лякало, не дивлячись на те, що вони вже знали одне про одного майже все. Але листуватись – одне, а відчуття при зустрічі – зовсім інше. Вона навмисне прийшла раніше, щоб побачити його першою і налаштуватись на зустріч від того, яке враження на неї справить він.
Віктор нервував не менше, адже зараз йому потрібно буде сказати дівчині про закінчення стосунків, хоча і не його, та що не зробиш заради найкращого друга. Він ніколи не опинявся у подібний ситуації, оскільки не доводив стосунки до такої безвиході, аби нікого не травмувати, тому доводилось дорогою вигадувати різні виправдання.
Не дивлячись на свій величезний запас слів, в останню хвилину хлопець хотів був повернути назад і залишити другові самому вирішувати свої проблеми, та набравши повні легені повітря, він переступив поріг кафе і швидким, але уважним поглядом обвів всіх присутніх. Дівчина в блідо-рожевому светрі була одна і серце якось шалено закалатало, коли їхні погляди перехрестились.
«Далеко не сіра мишка, – подумав Віктор, нервово затупцявши на місці. – Можливо, не вона?»
Але ця «сіра мишка» вже привітно посміхнулась і сама наблизилась до нього.
– Ви – Олег? – запитала Анжела, зупинившись за крок від хлопця.
– Ні, – якось несподівано вихопилось з грудей Віктора, та потім він швидко додав. – Тобто, так. А ви, напевне, Анжела?
– Так, – дівчина розтягнулась у радісній посмішці і непомітно від хлопця полегшено зітхнула. – Ви здивовані?
– Взагалі-то, так, адже ви себе змалювали зовсім по іншому.
– Я хотіла вас перевірити. Ви вже вибачте, що так не привабливо себе змалювала, – почала своє виправдання Анжела, ніяковіючи під таким пристальним поглядом молодого чоловіка. – Це все подруга порадила. Говорить – якщо прийде після того, як дізнається про твою «красу», значить нормальна людина.
– Ви гадаєте, що для чоловіків зовнішня краса важливіша за внутрішню?
– Для вас, мабуть, ні, якщо прийшли. Хоча мені траплялись випадки, коли все було саме так, як ви і сказали. Чомусь, чоловіки не цінують красу душі.
– Це так, – відповів Віктор, а сам посилено думав над ситуацією, яка тепер стала проблемою. Якби Олег знав, як насправді виглядає Анжела, він ніколи б не попросив його допомоги, тому здоровий глузд підказував йому розповісти, що перед дівчиною стоїть не та людина, на яку вона чекала. Але його серце було проти цього, бо Анжела поволі зачаровувала його все більше і більше, так, що тяжко було відірвати від неї погляд.
Молода пара одразу присіла за вільний столик і між ними зав’язалась не вимушена розмова, але потім, все-таки, Віктор змушений був відлучитись на кілька хвилин, аби зателефонувати Олегові, та, мабуть, то вже була доля, бо товариш не відповідав на його дзвінки.
А далі була прогулянка парком. Віктор, не помічаючи того і сам, міцно затиснув руку Анжели у своїй долоні, навіть не підозрюючи, що саме в цю мить за ними спостерігає пара очей, в яких захолола помста.
Так, ця пара мстивих очей належала Олегові, який вирішив заглянути в кафе і поспостерігати за другом, що взявся виконувати важливу місію. Він не встиг зайти до кафе, бо молода пара вже вийшла прогулятись і направилась до парку. Яким величезним було здивування хлопця, коли він побачив, як насправді виглядає його дівчина, і злість підступила з величезною силою, бо поряд неї повинен бути саме він.
Назирці направившись за молодими людьми до парку, Олег продумував план, як повернути все на свої місця. На жаль, телефон він забув вдома, оскільки одного дзвінка було б достатньо, аби поставити Віктора на своє місце, та помста таке почуття, яке спалює душу, навертаючи її на хибні шляхи, тому він не роздумуючи направився вперед до своєї цілі.
***
– Ти якийсь мовчазний, – промовила Анжела, поглянувши на похмурого супутника. – Можливо, тобі писати легше?
– Мабуть, так, – криво посміхнувся Віктор, оскільки докори сумління вже не давали йому спокою. Він різко зупинив дівчину, подивився їй у вічі, аби забрати із собою її чарівний погляд і почав натягнуто говорити далі. – Знаєш, Анжело… я хотів би тобі сказати… сказати дуже важливу річ… Справа в тому, що…
Раптом поряд виросла постать Олега, який просто сіяв у радісній посмішці.
– Нарешті я звільнився, – весело проспівав він, протягуючи дівчині букет рожевих троянд. Потім, машинально поглянувши на Віктора і, знизавши його грізним поглядом, знову звернувся до Анжели. – Я вдячний своєму товаришу, який розважав вас за моєї відсутності. Дозвольте відрекомендуватись – Олег Завальський.
– Як – Олег Завальський? – розгублено запитала дівчина поглядаючи то на одного хлопця, то на другого.
– Той самий, – грав далі свою роль Олег. – У мене на роботі в останню мить вийшла накладка, тому я і попросив Віктора зустрітись з вами і розважити, поки я не звільнюсь. Хіба Віктор вам нічого не сказав?
Олег гарно зіграв подив, від чого його товаришу хотілось просто провалитись крізь землю.
– Саме збирався сказати, – просто відповів він, відводячи від Анжелиних очей винуватий погляд. – Ось, друже, передаю тобі пост. На все добре.
Віктор круто розвернувся і швидкими кроками направився до виходу з парку. Олег все ще продовжував тримати в руках не прийняті Анжелою квіти, тому насильно вручив їх і знову розтягнувся у привітній посмішці, мов зовсім нічого не відбулось.
– Як вам наше місто? – спробував він зав’язати хоч якусь розмову.
– Я ще не встигла його роздивитись, – нервово відповіла дівчина. – Ви мені… тобто ваш друг мені пообіцяв все показати.
– Гаразд, я вам все обов’язково покажу. Ходімо? – Олег запропонував свій лікоть, та Анжела сором’язливо відмовила.
– Ви знаєте, сьогодні був дуже тяжкий день, тому мені хотілося б піти до готелю. Не ображайтесь, будь-ласка.
– Що ви. Хіба я не розумію? – швидко погодився Олег, але наполегливо промовив далі. – Тоді, давайте зустрінемось взавтра. Я вже владнав всі свої справи, тому згоден показати вам найчарівніші куточки нашого міста.
– Це дуже люб’язно з вашого боку, але, мабуть, не варто заради мене відкладати ваші важливі справи, – спробувала відмовити Олегові дівчина, оскільки в її душі зараз творилось таке, що хотілось просто залишитись наодинці зі своїми думками. – Можливо, це відбудеться в інший мій приїзд, оскільки я владнала тут свої справи і вже взавтра повертаюсь назад.
– Так швидко? Але ж ми, навіть не познайомились ближче.
– А, можливо, і не варто? – раптом запитала Анжела і прямо подивилась у очі Олегу.
– Я не справив на вас враження?
– Мені потрібен час. Вибачте, будь-ласка, – просто відповіла дівчина і, розвернувшись, швидко пішла до виходу…
***
Віктор вже не одну годину просто лежав на ліжку, порожнім поглядом вставившись кудись у стелю. Його думки снували Бог знає де. Він би хотів направити їх туди, де зараз перебувало його зранене серце, та про це згадувати було і соромно і боляче. Звичайно, хлопець звинувачував себе, оскільки повинен був одразу розповісти Анжелі, що він не є її інтернет-другом і вигадати якусь історію, яка б виправдала Олега. Але ж, Олег…
Як він міг отак осоромити його перед дівчиною, яка за такий короткий час встигла повністю заволодіти його думками!
У двері хтось подзвонив, та Віктор не ворухнувся. Зараз найменше він хотів приймати гостей. Але цей хтось був наполегливим, тому хлопець був змушений відчинити. На порозі стояв Олег із двома пляшками пива.
– По пиву? – весело промовив він, мов до цього нічого не сталось. Звичайно, Олег намагався втримати біля себе давнього друга, бо знав, що з Анжелою у нього вже нічого не вийде.
– Ти знаєш, я зараз дуже зайнятий, – відповів Віктор, не розчиняючи дверей, щоб пропустити друга до своєї квартири. – Може, іншим разом?
– Я хочу вибачитись, – продовжував далі Олег, але вже без попередньої веселості. – Невже через якусь бабу ми з тобою зруйнуємо свою давню дружбу?
– По – перше: вибачитись хочу я, бо вчинив не правильно. По – друге: Анжела не баба. А по – третє: у мене справді немає часу. Вибач.
Віктор зачинив двері і закрив на мить очі. Ось так водночас зруйнувалось все важливе в його житті, але він не міг інакше, бо вперше відчув вдар від товариша, дружбою якого він дорожив…
***
Олег постукав у двері і майже одразу їх відчинили. Анжела здивовано дивилась на несподіваного гостя, пригладжуючи розкуйовджене волосся.
– Вислухайте мене, дуже вас прошу, – благально промовив Олег, оскільки побачив проблиск злості в очах дівчини. – Це стосується не мене, а Віктора.
– Заходьте, – чомусь одразу погодилась на розмову Анжела, пропускаючи гостя до номеру готелю. Вона так і залишилась стояти біля дверей обіпершись об них спиною, пронизуючи хлопця поглядом. – Що такого ви мені хочете сказати?
– Ми з Віктором давні друзі, – розпочав Олег, присівши на краєчок дивану і опустивши погляд у підлогу. – Він єдина людина, яка мене розуміє, на допомогу якого я можу розраховувати у будь-яку мить. З ним першим я поділився тим, що познайомився в інтернеті з вами. Саме він і писав вам всі листи, оскільки я бізнесмен і гарно писати не навчений. Мій поклик командувати людьми, а Віктор – журналіст. Його статі друкуються за кордоном, а скоро вийде перша книжка.
– Он як. А я здогадалась, що листи писав Віктор, – посміхнулась Анжела, якось полегшено зітхнувши. – Між нами одразу встановився контакт, чого не відбулось з вами. Ви вже вибачте.
– Я розумію, – не заперечував Олег, теж посміхнувшись. – Я його підставив і тепер втрачаю. На цю зустріч з вами він відправився по моєму проханню, але не для того, щоб розважити вас до мого приходу… Розумієте, я перелякався цієї зустрічі.
– Можливо, не самої зустрічі, а мого змальованого образу?
– Ви читаєте думки. Це так. Віктор мене попереджав, що ви так себе можете змалювати навмисне, аби перевірити мене, та я не повірив. Я хотів, щоб він зустрівся з вами і сказав про кінець наших стосунків, бо він знає набагато більше гарних слів, аніж я. Віктор не хотів йти, та я благав і він погодився. Я ще сказав, що може забирати вас, якою б ви не були. Сказав так, а потім зробив, як останній негідник… – На деяку мить у кімнаті залягла тиша. Олег не вмів говорити, тому йому було тяжко підібрати потрібні слова. Він вирішив закінчувати і піднявся. – Знаєте, Анжело, він закохався у вас. Це не прозвучало з його вуст, та я побачив це у його очах. Якщо я вже залишився без друга, то хоча б намагатимусь виправити свої помилки. Якщо він вам не байдужий, ось номер його телефону. – Олег поклав на стіл клаптик паперу і направився до виходу, відсторонивши вбік Анжелу, яка розгублено дивилася на нього. На порозі він зупинився і, не дивлячись у очі дівчині, закінчив розмову. – Віктор дуже гарний хлопець. А ще кращий друг, на жаль, колишній. На все добре.
Олег зник за дверима, а Анжела ще кілька хвилин стояла нерухомо, приклеївшись поглядом до білого клаптику паперу на столі. Ще недавно вона проклинала людину, чий телефон був написаний на тому папері. Проклинала за те, що, так одразу прокравшись в її серце, зруйнував там всі почуття, заставив страждати і з болем згадувати той день, коли вона відповіла на перший лист інтернет-незнайомця. А зараз дівчина відчувала, як приємне тепло починає заповнювати її все єство, заставляючи серце шаленіти від однієї згадки про той чарівний погляд. Анжела зробила кілька кроків і затисла цей клаптик паперу у руці.
***
Віктор продовжував лежати у тому ж самому положенні. Здається реальний світ перестав для нього існувати, як і життя в цілому. Він злим поглядом поглянув на мобільний телефон, який вивів його з сумних думок, де йому було добре. Хотілось закинути його кудись подалі з очей, та щось ніби заставило відповісти.
– Це Анжела, – почулось у слухавці. – Ти так і не показав мені місто, як обіцяв. У мене вільний вечір, тож я буду чекати на тебе на тому самому місці, де ти так нахабно посмів мене покинуть. Через час тебе влаштує?
– Я…, – став ковтати слова Віктор, хвилюючись, мабуть, не менше, ніж сама дівчина. – Я… я можу і раніше.
– Тоді виходь вже зараз.
Закоханий юнак почав нервово нишпорити по кімнаті у пошуках розкиданих речей. Та, раптом, його, мов щось зупинило. «Звідки Анжела могла дізнатися його номер телефону?» і відповідь прийшла сама собою – Олег. Тож перш, ніж зібратися на побачення, Віктор взяв мобільний і написав другові смс. Всього одна лише фраза, але яка!
«ТИ НАЙКРАЩИЙ ДРУГ!»

2

Автор публікації

Офлайн 2 місяці

Людмила Масовець

103
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій