Для голосування необхідно авторизуватись

Так буде краще

(не вигадана історія)

Наталя сьогодні, нарешті, позбулася свого шанувальника, але, чомусь, на серці не відчула спокою, оскільки вуста ще й досі пам’ятали той поцілунок двохлітньої давності, такий сором’язливий і водночас такий палкий, що при одній згадці про це защеміло серце…

Наталя змушена була переїхати до села, адже смерть батька підбила сили вже не молодої матері, яка навідріз відмовилась переїжджати до міста, бажаючи доживати віку там, де колись вдвох із чоловіком прожили тихе, щасливе сімейне життя. Наталя була єдиною донькою, в кого ще не склалась доля, то вибору у неї не залишалось і переїзд до села відбувся, але з надією, що згодом вона зможе переконати маму на вибуття до міста.
Взагалі-то, змінити життя Наталі було необхідно, оскільки вже багато років воно пробігало повз неї якось одноманітно, і в свої 30 років вона відчувала себе так, мов вже прожила цілу вічність і ніколи нічого не в змозі змінити. Роки збігали, а хорошого згадати мало – кожен день зустрічав її самотиною.
Звичайно, вона отримала те, що хотіла – квартиру, на отримання якої пішли її найкращі роки у чужому краї, про які, іноді, згадувати боляче, коли думками на мить порине у минуле. Але вже все було позаду – фінансовий стан своєї невеличкої сім’ї піднявся вгору, омріяна квартирка належала лише одній їй, та й робота, мов чекала на неї крізь довгі 6 років перерви – галасливе шкільне подвір’я, допитливі очі школярів, насичені та нервові, і водночас такі приємні, навчальні дні…
Чекала на неї улюблена професія і в селі, мов все складалось так, як того комусь було потрібно, тож вже першого вересня Наталя, а правильніше буде сказати – Наталя Петрівна, постала перед допитливими поглядами своїх нових колег, а найбільше вже самих школярів, які знизували її з цікавістю в очах, оглядаючи з ніг до голови. Отож з новим місцем роботи у дівчини з’явилось і нове життя.
Під час проведення уроків, Наталя дуже часто відчувала на собі чиїсь погляди, які дуже відрізнялись від допитливих очей тих, хто хоче багато знати, оскільки це погляд завжди хвилював і нагадував ті студентські роки, які були сповнені кохання і розчарування вкінці, що і підштовхнуло дівчину на чужі краї у пошуках грошей, аби довести тому, хто обрав не кохання, а достаток, що і вона зможе стати чиєюсь мрією, багатою нареченою. Як тяжко дівчина тоді помилялась, але скільки досвіду принесли із собою ті тяжкі роки, навіть на хвилинку чи секундочку не зробивши її щасливою. Здавалось, більше ніщо не зможе заставити її повірити у чиїсь слова кохання, але…
І, раптом, знову цей знайомий щем у серці. Слова іноді плутались, але голос здорового глузду забороняв їй падати духом, тим більше, що перед нею сидять діти, які майже у двічі молодші за неї. Наталя знала, кому належить цей погляд, але ніколи не дала зрозуміти, що здогадується, а тим більше, відповісти тим же – боронь Боже, адже це не допустимо.
Ось так на відстані і минув цілий рік. Останній дзвінок, потім випускний вечір… Наталя поверталась додому одна, тримаючи в руках, мабуть, найбільший букет рожевих троянд, які подарував їй саме він, вишукуючи її серед десятків інших вчителів у залі сільського клубу, де проходило урочисте вручення атестатів. Троянди так п’янили своїм ароматом, що на мить їй дуже захотілося, аби він з’явився поряд, пригорнув її так ніжно, як вона пригортає до себе оцей букет, і поцілував, як вона торкалась пелюсток пахучої квітки.
Чиїсь швидкі кроки за кілька метрів позаду дівчини вивели її зі стану замріяності і вона навіть на мить затримала подих, аби зрозуміти – чи не наснились вони їй, але кроки наближались і хвилювання зростало, адже час був пізній, а вулиця – безлюдною.
– Наталіє Петрівно, – почувся позаду його знайомий голос і серце захвилювалось знову, але вже з іншої причини.
– Сашко? – спробувала зіграти непорозуміння дівчина, зупинившись. – А що ти тут робиш?
– Наталіє Петрівно, – ще раз повторив вже знайомий нам Сашко, порівнявшись із дівчиною і якось ніяково зам’явшись на місці. – Наталіє Петрівно, у мене до вас є розмова.
– Розмова? – пробувала далі грати непорозуміння і подив Наталя, а сама подумки підшуковувала потрібні слова для своєї відповіді, адже саме це від неї потребують, коли ця «розмова» добіжить свого кінця. – Яка розмова, Сашку? Чому ти не з однокласниками? У вас же сьогодні останній вечір, коли ви, ось так, по святковому, всі разом.
– Я розумію, але дещо мене турбує найбільше.
– І що ж це?
– Розмова з вами.
– Зі мною?
– Так, з вами, – вимучив із себе хлопець, а далі одночасно випалив. – Ви мені подобаєтесь і то вже дуже давно, але я не говорив цього раніше, бо тоді я був учень, на слова якого ви б ніколи не звернули уваги. А зараз я вже випускник, тому благаю вас вислухайте мене і дайте мені відповідь.
А далі так, як і передбачала Наталя, з вуст закоханого хлопця полились такі приємні і лагідні слова кохання, на які, мабуть, не здатен жоден письменник, а тим більше той однокурсник Мишко, який за якусь мить змінив свої зізнання на зверхність, одразу перемкнувшись на багатшу та вигіднішу пасію, аніж вона.
Зараз так хотілося слухати і слухати Сашка, лише б він ніколи не зупинявся, такий приємний щем розійшовся усім тілом, та його ніжне торкання до руки заставило Наталю прийти до тями і відсахнутись.
– Що ти, Сашку, – спробувала якось згладити свою поведінку дівчина, нервово підшуковуючи якісь слова, які, мов навмисне, порозбігались геть. – Я поважаю твої почуття до мене, але ж так не повинно бути, бо між нами пролягає велика різниця у віці.
– Невже для вас це має велике значення? – тихо запитав Сашко, заглядаючи Наталі в очі.
– Сашку, 12 років – це дуже велика різниця…
– Але ж, кохання не питає, коли йому прийти, – не хотів нічого слухати хлопець, поволі наближаючись до дівчини.
– Ти правий, – тяжко зітхнула Наталя, яка зробила невеличкий крок назад, хоча зараз їй понад усе в світі хотілося опинитись в міцних обіймах Сашка, відчути на своїх вустах смак його поцілунку і взагалі не згадувати про ці ненависні 12 років, що, мов чорна хмара, нависли над молодими людьми. Але ж… – Сашку, повір, якби ця різниця була вдвічі меншою – я б з радістю відповіла на твої почуття, та…
– Я нічого не хочу чути, – тихо промовив Сашко, наблизившись впритул і обпаливши обличчя Наталі гарячим подихом. – Якщо ви так говорите, значить я теж вам не байдужий.
– Сашку, це нічого не значить, – знову спробувала захиститись дівчина, хоча вже мліла під палким поглядом хлопця, який все наближався до неї, погрожуючи закінчити все поцілунком. – Це нічого не значить…
Сашко обірвав потік таких невпевнених слів, доторкнувшись своїми вустами до її вуст. Коли вони зустрілись, настала мить затишшя, яка могла б означати два варіанти, або за цим послідує гучний ляпас, або ж… Та Наталя не відсахнулась. Здавалось, вона сама притулилась до грудей хлопця, який одразу ж міцно притулив її до себе, заволодівши її вустами…
– Так не має бути, – ледве вимовила Наталя, відсахнувшись від Сашка і взагалі відвернувши від нього свій погляд. – Якщо хтось дізнається, мені буде соромно дивитись людям у вічі. – Набравшись сміливості, дівчина підняла на хлопця погляд і помітила його усміхнені очі. – Ми зайшли надто далеко, але все повинно закінчитись тут, одразу, так і не розпочавшись.
– Ні, – щаслива посмішка зникла з обличчя Сашка і він схопив Наталю за руку. – Я стільки часу мріяв про це і зараз, коли розкриті мої почуття, я не зможу все так залишити.
– Так буде краще, – лише спромоглась видавити із себе дівчина.
– Для кого?
– Для всіх.
– Вас просто лякають ці 12 років різниці…
– Так, – обірвала його Наталя, а сама підшуковувала потрібні слова. Лише зараз вона зрозуміла, що й справді переступила межу і потрібно якось все поставити на свої місця, адже те, що відбувається, все неправильно, не дивлячись на власні почуття. – Так, Сашку, мене лякають ці 12 років різниці. Мене лякає, що про мене подумають люди – звабниця дітей. Так, так, Сашку, саме так про мене і подумають, а мені тут жити, працювати. А ще мене насторожує майбутня перспектива.
– Я піду працювати і забезпечу сім’ю всім необхідним.
– Щоб потім, років через 10, звинуватити мене у тому, що я зіпсувала тобі життя?
– Цього не буде.
– Буде, Сашку, буде. Та і не кохання у тебе це – так захоплення. А це мине, бо ти ще не жив тим життям, яким живуть студенти.
– Воно мені не потрібно, бо у мене є ви.
– Але ж я нікуди не подінусь.
– На що ви натякаєте?
– На вихід з нашої ситуації.
– Що за вихід?
– Ми зробимо так – заморозимо цю розмову на своєму початку. Ти вступиш до ВНЗ, отримаєш професію, влаштуєшся на роботу. Тоді ми зустрінемось знову і повернемось до цієї розмови. Якщо ти ще будеш мати до мене почуття, тоді і поговоримо, як дорослі люди.
– Але ж це цілих 5 років! – вигукнув Сашко.
– У тебе виникають сумніви?
– За цей час ви когось покохаєте і вийдете заміж.
– Я обіцяю чекати. Тим більше, 35 років вже не такий великий строк для дівчини, щоб рахуватись старою дівою.
– А до цього часу?..
– Ми заморозимо все, навіть зустрічі.
– Але ж…
– Ніяких але, або взагалі нічого…

***
Минуло два роки. Ніхто з молодих людей не порушив обіцянки двохлітньої давності, хоча такі красномовні погляди при випадковій зустрічі говорили самі за себе. Іноді Наталя розуміла, що було б краще, якби за ці роки Сашко зустрів собі когось іншого, як і взагалі планувалось ще того випускного вечора, але в мріях завжди відносилась до того поцілунку, який заставляв серце шаленіти від спогадів. В ту мить здавалось, лише б він прийшов і одразу ж віддасться в його міцні обійми, порушивши обіцянку, але наставав новий день і мінявся настрій, адже все-таки велика різниця у віці дуже різала очі…
В той день Наталя щасливо крокувала знайомими вулицями міста, оскільки, нарешті, збулась її мрія – мама погодилась на переїзд. До того ж, вона буде ближче до того, хто так тримає її думки у напрузі.
Дівчина вирішила спочатку навести в квартирі лад, щоб чистотою і спокоєм зустріти маму, тому швиденько летіла вперед, ігноруючи міський транспорт, оскільки так хотілося привітатися із містом, з кожною вулицею, завулком, невеличкими сквериками, якими прогулювалась три роки назад. Раптом її щось зупинило, а погляд приклеївся до молодої пари, яка обійнявшись сиділа на лавочці в парку, про щось весело розмовляючи. Серце шалено закалатало, бо вона впізнала постать хлопця – це був Сашко.
Розгубленість заволоділа дівчиною, і спочатку їй захотілось кинутись геть, щоб не бачити цього, але несподівано прокинувся голос здорового глузду, який заборонив їй це робити. Тож набравши повні груди повітря і випустивши його рівномірним подихом, Наталя направилась до молодих людей.
– А я дивлюсь – Сашко чи не Сашко, – ще здалеку почала вона, побачивши, як розширилися зіниці очей у здивованого хлопця. – Я не помилилась – і справді Сашко. Ну, доброго дня вам.
– Доброго дня, – якось розгублено відповів Сашко, одразу ж прийнявши руку з плечей дівчини, яка з цікавістю дивилась на несподівану гостю. – Оксано, познайомся, це Наталія…
– Наталія Петрівна, – попередила нещасного дівчина. – Я навчала Сашка, коли він вчився у школі. Два роки назад. Я, мабуть, вам завадила. Ви вже вибачте. Просто побачила Сашка, і хотілось запитати, як навчання.
– Все гаразд.
– От і добре. То я вже піду. А ви відпочивайте. На все добре.
Наталя посміхнулась, окинувши поглядом дівчину, махнула головою на прощання і направилась до виходу з парку. За якусь мить вона почула за собою швидкі кроки, та не зменшила темпу ходи.
– Наталіє Петрівно, – промовив Сашко, порівнявшись і закрокувавши поряд, низько опустивши при цьому голову. – Наталіє Петрівно, мабуть треба все пояснити…
– Сашку, – напрочуд спокійно відповіла йому дівчина, хоча в душі творилось казна-що, – гадаю, що не варто нічого пояснювати. Так буде краще, бо так і повинно бути. – Вона зупинилась і поглянула йому у вічі. – Розмова двохрічної давності скасована назавжди. Бажаю щастя. Йди, на тебе чекають.
Наталя більше не хотіла нічого чути, нікого бачити. Вона розвернулась і пішла вперед, відчуваючи водночас два відчуття – полегшення і відчуття болі від розчарування. Але полегшення потроху набирало більших обертів, адже так і справді буде краще…

В той день Наталя потрапила у невеличку автомобільну аварію. Нічого страшного не сталось, так кілька подряпин, але ті руки, які вийняли її з-під коліс власного авто, скоро винесли її у білому вбранні із зали РАГСу. Значить, так і справді було краще.

1

Автор публікації

Офлайн 3 роки

Людмила Масовець

116
Коментарі: 0Публікації: 37Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій