Для голосування необхідно авторизуватись

Так ніхто не кохав

(не вигадана історія)

Легенький вітерець погойдував штучними квітами, шелестів чорними стрічками, висвистував серед вінків, якими була заквітчана свіжа могила. Біля хреста принишкла згорблена постать дівчини. Незнайомка вже не плакала, бо за останні дні було пролито чимало сліз, однак з її грудей виривалось жалісне зітхання.
Погляд темний і глибокий від пережитих страждань, втупився в маленьку іграшку – плюшевого ведмедика, а зашерхлі вуста шепотіли слова, які вона чула від того, від кого вже ніколи нічого не почує: «…відтепер я називатиму тебе маленьким ведмедиком. Своїм маленьким ведмедиком…»

Вони кохали одне одного так, як не кохав ніхто. Години зустрічі для обох минали, наче мить. І дарма, що її родина не сприймала його, як потенційного зятя. Бо, мовляв, хто він такий? Провінціал, без вищої освіти і великих статків, на відміну від їхньої доньки, мешканки обласного центру, освіченої, з перспективою кар’єрного росту, а тим паче єдиною спадкоємицею щойно придбаної трикімнатної квартири.
А закохані не крились від сторонніх очей. Не відчували різниці в матеріальному становищі, бо для них це не було важливо. Вони насолоджувались присутністю одне одного, адже не за горами було закінчення її відпустки. А там знову гамірне місто. Та вони залишатимуть свої бажання і мрії на білому папері, які з надією надсилатимуть до жаданого адресату, з нетерпінням очікуючи на відповідь.
Сподівання батьків, що відстань притупить почуття обох, не здійснились. Окрім того, хлопець не витримує розлуки і їде в місто, щоб не лише бути поруч зі своєю коханою, а й сумлінною працею довести її батькам, що є гідна партія їхній доньці.
Зростаючи в працелюбній сім’ї, він не цурався нічого. Йому пощастило знайти доволі прибуткову роботу, адже з технікою мав гарні «стосунки». Та й стимул був чималий – ніжний погляд коханої, який постійно ніби казав йому: «Я так за тобою скучила…»
Та раптом він повернувся додому, в село. Що трапилось, ніхто не знав, хоча здогадок було не багато, бо погаслий сумний погляд був красномовнішим за будь-які пояснення. Але, щоб не ятрити зранене серце, батьки юнака не вдавались в подробиці – їхня дитина поряд, а вдома і стіни лікують.
Мабуть, ця думка була хибною, адже душа хлопця потребувала розради. Тепер вже ніхто не дізнається, про що він тоді думав, бо одного жахливого дня його не стало…

Чи варте кохання життя? Звісно, ні. А якщо він просто кохав так, як ніхто не здатен? А якщо лише думка про те, що може зневіритись в коханні, його жахала? Можливо, він боявся одного дня прокинутись і відчути в серці порожнечу?
Залишилось багато запитань, а ще невимовне горе матері, страждання якої коштували їй кількох років життя. Ні, вона не звинувачувала в смерті сина нікого, адже для цього існує суд Господній. Вона картала і картає тільки себе – не вберегла.
А ще шкодуватиме ту засмучену дівчину, що припала до могили її сина. Тепер вона здається такою рідною, мов донька, бо їх поєднувало спільне горе. Нехай поплаче, а вона постоїть осторонь, щоб не сполохати того прощання, останнього…

2

Автор публікації

Офлайн 4 тижні

Людмила Масовець

93
Коментарі: 0Публікації: 36Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій