Для голосування необхідно авторизуватись

Зустріч з минулим

 

Вона пробігала між рядами ринкових рядів у пошуках потрібних продуктів, аж раптом її зупинив до болю знайомий голос, який впізнає серед тисячі, мільйони голосів, не дивлячись на те, що вже пройшло більше 20-ти років з їх останньої зустрічі…

– Привіт, – промовив юнак, підійшовши до дівчини. – Ти танцюєш?
– Взагалі-то, ні, – одразу ж поспішила відмовити вона, адже на його запрошення чекала її подруга, якій цей юнак впав у око одразу ж, щойно він вперше з’явився на порозі їхнього будинку культури.
– А якщо подумати? – не відступав молодик і не роздумуючи потягнув дівчину у коло.
– Юрій, – промовив він, притиснувши до себе дівчину настільки бережно, але й так, ніби боявся – щойно він послабить обійми, як вона щезне.
– Люба, – просто відповіла вона, намагаючись не так сильно торкатись його своїм тілом, оскільки вже дуже давно таїла до нього свою прихильність і лише через те, що він причарував її подругу, не виказувала своїх почуттів.
– Люба, Любочка, Любов, – защебетав десь зовсім близько Юрій, закружлявши з нею під такт музики. – А я за тобою вже кілька вечорів поспіль спостерігаю.
– Чому ж не підходив? – насмілилася на запитання і дівчина.
– Боявся, що відмовиш, адже ти завжди була така непідступна. Може, сьогодні прогуляємось?
– Мабуть, не вийде, – вимушена була відмовити Люба, оскільки зустрілась із злісним поглядом подруги, який нічого хорошо не передвіщав. Вона не хотіла непорозумінь з нею, адже їхня дружба, можна сказати, з пелюшок.
Дочекавшись, коли закінчиться танець, Любка підійшла до Олі, яка стояла насуплена, мов жаба.
– Підчепила собі кавалера, – заздрісно промовила вона, всім своїм виглядом показуючи злість.
– Та, який там кавалер, – спробувала заперечити дівчина.
– Ти як хоч, а я йду додому, – перервала її виправдання подруга, і не ставши чекати на її відповідь, направилася до виходу.
– Не завадимо? – це був Юрій у супроводі ще одного юнака. Він боязко обхопив Любку за талію, закрокувавши поряд. – Знайомтесь, дівчата, це мій друг Володимир. А це Люба та її подруга…
– Олена, – радісно защебетала та, сама протягуючи руку Володимиру.
Ось так вільно і невимушено відбулось знайомство Юрія і Любки, та ніхто, навіть і не здогадувався про те, що чекає на обох попереду. А попереду були кілька тижнів щастя, приємних очікувань зустрічі та неймовірна туга, коли доводилось прощатись.
Здавалось, ніщо у цілому світі не зможе розлучити цю пару, та одного дня потрібно було постати перед вибором – кохання чи дружба? Це був ультиматум Олени, стосунки якої з Володимиром дали тріщину. І Любка вибрала дружбу, гадаючи, що зробила правильний крок.
Дівчина ніколи не забуде здивованого виразу очей Юрка, який ніяк не міг зрозуміти, що хоче йому пояснити його кохана – ще вчора все було гаразд, а сьогодні він стояв, мов на краю прірви, куди так хотілось зірватись. Він намагався зробити ще кілька спроб для пояснення, для примирення, та…

З того часу пройшло 20 довгих років. Ниточка зв’язку між закоханими обірвалась в той останній вечір, коли Любка сказала своє чергове: «Ні!». І ось сьогодні вона почула голос, який й досі пам’ятала так гарно, що могла б розрізнити його одразу ж.
– Юрко? – чи то запитала, чи ствердила жінка, одразу ж упізнавши його глибоку ямочку на лівій щоці, до якої часто припадала вустами.
– Люба, Любочка, Любов, – як у перший день знайомства промовив чоловік, наблизившись впритул до жінки. – Привіт.
– Привіт, – відповіла вона, зашарівшись від такої несподіваної зустрічі.
– А ти не змінилась.
– Тільки трішки постаріла.
– Зовсім ні капельки, навпаки, стала ще кращою, – розтягнувся у щасливій посмішці Юрій.
– А ти говориш, що не змінилась, – посміхнулась і собі Люба.
– Зайдемо у кафе? Посидимо, згадаємо наше минуле, адже ми з тобою не бачились вже досить давно.
– Більше 20 років.
– 20 років чотири місяці і вісім днів, – із долею суму в голосі промовив чоловік.
– Так, вже багато часу минуло, – сказала Люба, зовсім не здивувавшись такій прекрасній арифметиці, адже вона одразу ж пригадала цю зустріч теж.
Чоловік не став очікувати згоди жінки і, обережно взявши під лікоть, направився до виходу з ринку. Він відпустив її вже коли обоє опинились в кафе. Всадовивши Любу за столик і зробивши замовлення офіціантові, Юрій зупинив свій погляд на її обручці.
– Вийшла заміж?
– Так.
– Щаслива?
– Начебто. А ти?
– Одружився. Маю двох синів та доньку. А у тебе?
– Донька.
– А я й досі пам’ятаю все, – раптом змінив тему розмови Юрій, потягнувшись через увесь стіл і затиснувши у своїй долоні її руку. – Пам’ятаю все, та ніяк не можу зрозуміти – чому все сталось так, як сталось?
– Мабуть, не судилось. Така вже доля.
– Долю можна повернути в свій бік, якщо захотіти. Навіть, зараз…
– Не варто, – відповіла Люба, звільняючись від його руки. – Вже надто пізно щось міняти… Мені вже час. Прощавай…
Люба швиденько направилась до виходу, затиснувши руку в кулак, мов боялась, що Юрій наздожене її і побачить, що то зовсім не обручка, а перстень із невеличкими діамантами, який перекрутився на пальці, коли вона бігала між рядами у пошуках потрібних продуктів. Не могла вона сказати йому, що так і не покохала нікого, очікуючи на диво. І про доньку збрехала, оскільки ця брехня була потрібна їй для того, аби не надати йому шансу на якісь сподівання, адже в дома на нього чекають троє дітей. Нехай краще ця зустріч з минулим залишиться приємним спогадом і найкращим подарунком на її день народження, яке вона святкуватиме завтра…

1

Автор публікації

Офлайн 3 тижні

Людмила Масовець

93
Коментарі: 0Публікації: 36Реєстрація: 03-08-2020

Бронзове перо

Достижение получено 09.08.2020
Присвоюється автору, який подав на сайт 10 і більше публікацій

Небайдужий читач

Достижение получено 06.08.2020

Титул: Небайдужий читач

Присвоюється користувачу, який оцінив 50 і більше публікацій