За Україну наші хлопці полягли,
За Україну, нашу неню сизокрилу,
Щоб не топтали її більше вороги,
Щоб не казали, що її більше немає.
Мов орли синьоокі у вирій злетіли,
І крилами вкрили з небес, мов туман,
Не дайте “добродії”, стать на коліна,
Бо вам не пробачить, ні Бог, ні солдат.
Ви долі руйнуючи, на смерть посилаєте,
Вам все одно, а вони молоді,
Їм жити, творити, дітей своїх мати,
В майбутнє іти, але ж де там, нажаль…
Окопи і танки тепер їм як мати,
Земля їм за ліжко, за ковдру бушлат,
Вони не жаліються і не схиляються,
Вони за нас всіх, наче гори стоять.
Стоятимуть впевнено, не скорені ворогом,
І дні, мов роки, у них там летять.
2 коментарі “За Україну”
Це наче продовження попередньої поезії – дуже щемливо, зворушливо і, нажаль, актально та злободенно. Герої не вмирають, герої живуть вічно – вони кожного дня здійснюють подвиг на передовій, це їх реальність, аби наше сьогодні і завтра було світлим. Чомусь загадалася 5 річниця загибелі видатного українського тенора, соліста Парижскої опери та добровольця Василя Сліпака, пам”ять якого вшанували на днях…
Olvia, погоджуюся з Вами, герої, дійсно не вмирають…